Тіні, мабуть, здавалося, що дресирувати псів страшенно легко.
– Це стосується будь-якої тварини, – заявила вона. – Тато навчив мене спеціальної техніки. Вона називається “Модифікація поведінки…”
Мушу зізнатися, що це справило на мене неабияке враження. Тіна мала такий вигляд, ніби знала, про що говорить. Хоч Тіна завжди має вигляд, ніби знає, про що говорить. Я мав би засумніватися, але натомість я слухав її і гадав, що ми запросто досягнемо успіху зі Стрілкою.
Виявилося, що дивовижна Тінина техніка щодо приборкання псів полягала у використанні цілої пачки собачих галет з метою підкупу Стрілки. Коли Тіна перестала кричати й розмахувати руками, не залишалося вже жодного шматочка галет, а Стрілка так і не присіла, не підкорилася й не зупинилася бодай на мить. Властиво, вона взагалі нічого не зробила, лише стала такою товстою, що її живіт роздувся, мов повітряна куля.
Мама також була не надто втішена, коли виявила, що за один вечір було зжерто цілісіньку пачку собачих галет.
– Треворе, ти мені винен п’ять фунтів. Я вирахую їх з тієї суми, яку мала б заплатити тобі наприкінці канікул.
Який чудовий поворот подій. Я похмуро зиркнув на Тіну.
– Прекрасно… дякую за “Модифікацію поведінки”. Щойно перший день дресирування, а я вже втрачаю гроші.
– Ти сам просив допомогти, – відповіла Тіна. – Якщо такий мудрий, то розробляй свій власний план.
І вона роздратовано пішла геть.
Після цього я не бачив Тіну кілька днів, що було, мабуть, на краще. З мене цілком досить було й собачих галет. До того ж, більшість часу я тільки те й робив, що відпускав гуляти Стрілку. Дехто з вас може дивуватися, чому я весь цей час просто не тримав її на шворці. Ну, якщо ваші мізки працюють хоча б наполовину, ви зрозумієте, що, тримаючи Стрілку на шворці, я б наражався на дві небезпеки. Обидві мої руки могли б видовжитися на цілий кілометр або їх узагалі вирвало б із суглобів. Стрілка несамовито носилася б довкола, волочачи за собою нашийника з двома відірваними руками, що намертво вчепилися в нього. Не надто приємне видовище, га?
Одне було добре – чекаючи годинами, поки повернеться Стрілка, я мав час на роздуми. Я вирішив, що однією з причин того, чому Стрілка не поверталася, коли її кликали, було те, що вона просто мене не чула. Вона була надто далеко. З таким самим успіхом можна було намагатися гукнути комусь у Тібеті, що його сніданок ось-ось захолоне.
Я почав міркувати над тим, як саме можна було б зв’язатися з кимсь у Тібеті. Можна подзвонити, якщо хтось там має телефон. Можна надіслати факс, якщо там є факс-апарат. А тоді: ОВВА!!! Ця блискуча ідея спалахнула в моїй голові сотнею феєрверків. Тато мав удома два мобільні телефони і факс-апарат.
Звичайно, я навряд чи зміг би вислати Стрілці факс, хоч ця думка і змусила мене добряче посміятися. Я уявив собі Стрілку, що несеться кудись із факс-апаратом, прив’язаним до спини. Зненацька чується голосне “пі-пі-пі”, а тоді з апарату виповзає кавалок паперу з повідомленням, що похитується в неї над носом: “СТРІЛКО, НЕГАЙНО ПОВЕРТАЙСЯ ДОДОМУ! ТВІЙ ТРЕВІК”.
Ні, факс-апарат – це справді дурість, а от мобільні телефони? Чим більше я над цим міркував, тим цікавішою ставала ця ідея, і я почав усе ретельно планувати.
Я дочекався, поки тато з мамою пішли робити покупки, а тоді скористався нагодою. Я взяв обидві мобілки, запхав їх до наплічника, підхопив Стрілку і кинувся до Тіни. Тіна мала старого бінокля, який, на мою думку, став би нам у пригоді. Стрілка спромоглася цього разу обминути три ліхтарні стовпи, але чомусь вирішила застрибнути в поштову скриньку. Вона підскакувала й намагалася запхати носа в отвір, ніби хотіла надіслати саму себе, мов лист.
Тіна воліла довідатися, у чому полягав мій Грандіозний план, але цього разу організацією займався я. Ми прибігли на вигін.
– І що тепер? – запитала Тіна.
– Зараз я відпущу Стрілку. Коли мені треба буде довідатися, де вона, я вилізу на дерево і знайду її завдяки біноклю, – я усміхнувся Тіні. Ще трохи і я розкрию свій Грандіозний план.
– Ось як? І що ж буде далі?
Я відкрив наплічник. Тіна глянула на мобілки і так наморщила носа, що всі її веснянки збіглися докупи. – А це ще для чого?
– Цей телефон я ввімкну і причеплю до Стрілчиного нашийника. А з іншого даватиму їй команди і чутиму, де вона гасає.
– Як? – здивувалася Тіна. – Що має робити Стрілка? Звітуватися перед тобою? Може, вона подзвонить і скаже: “Гав-гав, Треворе, алло! Я в заячій норі біля залізничної колії, повернуся за дві хвилини, гав-гав!”
– Ти просто заздрісна, – сердито буркнув я. – Лише тому, що сама до цього не додумалася. А мала би бути вражена.
– Я вражена, – вишкірилася в посмішці Тіна.– “Гав-гав… це Стрілка. Лечу на висоті десять тисяч метрів і заходжу в бомбардувальну атаку”.
Я розреготався. На Тіну ніколи не можна довго сердитися. Ми причепили одну мобілку до Стрілчиного нашийника, приладнавши її біля самого вуха, а тоді відпустили собаку. Їй усе це здавалося дуже кумедним.
Ми з Тіною вилізли на дерево, щоб добре бачити все поле і стежити за Стрілкою. У біноклі все було чудово видно. Ми майже не помічали Стрілку, зате мали класну панораму всього іншого. Тіна розглядала будинки на краю поля. – Я бачу твою хату і подвір’я, – сказала вона, підперши бінокля гілкою. – Твоя мама якраз вивішує білизну. Мені навіть видно твої труси!
– Не надто захоплюйся, бо гепнешся з дерева, – застеріг її я.
Тіна розвернула бінокля в бік поля.
– Я й далі не бачу Стрілки, – повідомила вона. – Овва! Там полем іде Чарлі Смаг. Що це він робить?
Я вихопив у неї бінокля і направив його на Чарлі. Тіна казала правду. Він човгав полем, штовхаючи, пхаючи і проклинаючи старого візочка для продуктів, а троє його псів стрибали довкола нього. У візочку погойдувалася якась велика пластикова балія, а Чарлі раз по раз озирався, ніби перевіряв, чи ніхто за ним не стежить. Він не здогадувався, звичайно, глянути на дерева, але що ж до біса він такого задумав?