– Може, він повертається з крамниці, – припустив я.
– Не мели дурниць, Треве. Він мешкає на твоїй вулиці. Чого б це йому йти до крамниці, а потім штовхати візочка з покупками через усе це поле.
– Ну а що ж тоді він робить? – здивувався я.
Тіна простежила, в якому напрямку чимчикує Чарлі. Її голос зазвучав досить схвильовано.
– Він іде до корита. Він рухається прямо до бляшаного корита. Дивись, він зупинився. Що він там робить?
Захеканий Чарлі схилився над візочком. Мабуть, його нелегко було штовхати через ціле поле. Тепер, коли Чарлі зупинився, я побачив, що у візочку лежала не балія, а велике відро з покришкою.
Чарлі ще раз уважно роззирнувся довкола, а тоді зняв покришку і обережно підняв відро. Він поставив його на краєчок корита.
Тіна так само могла це все бачити, але їй не було видно, що ж у відрі.
– Що він там робить? – нетерпляче повторювала вона. Чарлі востаннє крадькома зиркнув довкола, а тоді поволі нахилив відро до води. Звідти шубовснуло щось темно-зелене, щось лискуче і слизьке, щось таке, як Смердюлька-Бяка з планети Кака.
– А чого це Чарлі затуляє собі носа? – здивувалася Тіна, і я віддав їй бінокля. Вона якраз устигла побачити, як із самісінького дна відра в іржаве корито шубовснули рештки тієї мерзоти. – Не може бути! – вигукнула вона. – Смердячий паскудний шахрай. Він додає туди ще більше якоїсь гидоти! Ти ж розумієш, що це означає, правда?
– Так, – погодився я. – Ми будемо брудні як чорти, коли заліземо в цю гидоту.
Тіна мене не слухала.
– Як він може таке робити? Це ж шахрайство. Ми починаємо війну!
Мушу зізнатися, Тіна мене вразила. Адже оголошення війни Чарлі Смагу було не менш відчайдушним вчинком, аніж, скажімо, рішення Ісландії напасти на Америку.
– І якими ж будуть наші перші дії? – поцікавився я. – Скеруємо на нього уявні танки чи розірвемо його на шматки уявними ракетами?
Тіна зашарілася.
– Ну, але ж це несправедливо, – буркнула вона, – і якщо ми можемо щось зробити, то мусимо це зробити.
– Згода, – підтвердив я. – Якщо ми можемо щось зробити, то зробимо. – І я перехрестив пальці в надії, що нам взагалі нічого не доведеться робити. Можете вважати мене боягузом або слабаком, але перспектива бійки з Кінг-Конгом Чарлі мене аж ніяк не приваблювала.
Але раптом я забув про Чарлі Смага і його підлий учинок, бо вдалині помітив Стрілку і пригадав свій Грандіозний план. Настала пора його здійснити, тому я повернув Тіні бінокля, схопив другий мобільний телефон і ввімкнув його. У моєму правому вусі відразу гучно зашипіло й затріщало, бо це у височенній траві гасала Стрілка.
– Увага, Стрілко, повертайся на базу. Повторюю, повертайся на базу.
Тіна мало не вдавилася.
– Та це ж собака, Треве, а не літак-винищувач.
– Можемо закластися, га? Стрілко, назад!
– Я її бачу, – крикнула Тіна, зазираючи в бінокль. – Далеко, біля дерев. Ось там!
– МИ ТУТ! – заволав я в телефон. – Пора вже йти додому. Повертайся на базу.
– Вона повертається! – схвильовано гукнула Тіна. У моїй мобілці лунало гупання лап, а також хляскіт трави й кущів, що зачіпалися за собаку з телефоном.
– Чекай-но! – перелякано крикнула Тіна. – За нею женуться вівчарки Чарлі! Що нам робити?
І справді, Стрілку завзято переслідували три ельзаські вівчарки. Я вихором злетів з дерева, гепнувшись у зарості кропиви. Ледве звівся на ноги, як БАБАХ! Мене знову звалила з ніг Стрілка, що промчала повз мене, люто хекаючи і прямуючи в бік дороги. Вдруге відчувши на собі пекучі жала кропиви, я знову випростався і тут БАХ!
ТРАХ!! ТАРАРАХ!!!
Перша вівчарка крутанула мною, наче дзиґою, друга жбурнула мене назад у кропиву, а третя просто протупотіла моїми грудьми, наче на її шляху, як у казці, виник чарівний і такий потрібний їй місточок. Вівчарки продовжили погоню з радісним гавкотом, явно вважаючи, що все це було влаштовано задля їхньої розваги. А я тим часом сидів в єдиних на світі заростях кропиви, де просто необхідно було б поставити червоний світлофор.
Тіна витягла мене звідти, і ми вибігли на дорогу, де встигли ще побачити, як Стрілка зі свистом влетіла на чиєсь подвір’я, ледве вислизнувши від трьох заслинених вівчарок.
Бідолашна Стрілка потрапила в пастку.