Коли ми підбігли до будинку, Стрілка зіщулено сиділа біля порогу вхідних дверей. Смагові вівчарки насувалися на неї, радісно вишкіряючи свої лискучі ікла. Я не бачив жодного порятунку.
Цієї миті з-за рогу будинку з’явився рудуватий кіт.
Ну, ви теж чудово знаєте, що собаки ганяються за котами, але цей кіт був цілком інакший. Це була якась почвара. Він майже не нагадував кота. Скидався радше на хижого звіра. Щойно він помітив трьох вівчарок, як його шерсть настовбурчилася, і він став схожий на надувну руду пантеру. Випустивши кігті, він засичав, наче якесь нічне страховисько з фільму жахів, і кинувся на Смагових псів. Не минуло й двох секунд, як ті пощезали, підібгавши свої хвости.
Ми з Тіною обмінялися посмішками. Навіть Стрілка виглядала втішеною… аж поки почвара не кинулась на неї. Не встигли ми отямитися, як кіт стрибонув на Стрілку. На якусь мить здалося, що ця бісова котяра роздере її на шматочки. Але Стрілка сховала в рукаві козирного туза. (Собаки, звичайно, не мають жодних рукавів, але ж ви, мабуть, зрозуміли, про що йдеться. Якби, скажімо, Стрілка мала рукави, то саме там вона заховала б козирного туза).
Стрілка обернулася і – це було справді вражаюче – скочила з порога прямо у відчинене вікно. Кіт стрибнув за нею, і всередині миттєво зав’язалася бійка. Я почав нечутно молитися: “Хоч би нічого не сталося з татовим телефоном”. Тіна розгублено зазирала у вікно, а я почав грюкати у вхідні двері.
– Що там діється? – крикнув я, і далі щосили гупаючи кулаками, але не отримуючи жодної відповіді.
– Не знаю. Я бачила, як полетіло щось велике. Може, це був кіт, але мені чомусь здається, що це мобілка твого тата, яка стала аж надто мобільною.
Це все. Я мусив щось робити. Відштовхнувши Тіну, я побачив Стрілку й кота, що викотилися шкереберть із кімнати. Я поліз у вікно.
– Мушу її забрати!
– А якщо хтось прийде? – занепокоїлася Тіна.
– Нікого там немає. Я мушу врятувати татову мобілку, поки її не розгаратали вщент.
Тіна завагалася лише на мить.
– Я з тобою, – вирішила вона і полізла теж.
Скрізь на килимі валялися клапті шерсті: чорні та руді. Я помітив шматочок пластмаси, і моє серце провалилося кудись у п’яти, де й заховалося, скавулячи від жаху.
– Тут ось іще один кавалок, – люб’язно підказала Тіна, тримаючи в руках великий, але цілком непридатний уламок колишньої мобілки. – Принаймні тепер знаємо, що то був не кіт, – додала вона.
Для того, щоб знайти Стрілку, достатньо було попрямувати туди, звідки долинав гармидер. Виглядало на те, що десь нагорі якраз розпочався третій раунд бою між тваринами. Було трохи моторошно скрадатися чужою хатою, але я не мав коли цим перейматися. Ситуація була критична. Якщо татову мобілку не вдасться відремонтувати, я опинюся в лікарні.
Щойно ми з Тіною видряпалися вгору сходами, як ніби за помахом чарівної палички відчинилися двері і там з’явилася жінка, обгорнута рушником. Її обличчя було вкрите густющим шаром білого крему, а на голові стирчали бігуді. Вона мала такий химерний вигляд, що я закляк на місці й заверещав. Так само вчинила й вона, хіба що верещала значно пронизливіше за мене. Навіть Стрілка й кіт завмерли, щоб побачити, чого зчинився ґвалт.
Жінка схопила першу річ, що трапилася їй під руки, а це був кошик для брудної білизни загрозливого розміру, й кинулася на нас, лементуючи, немовби вождь червоношкірих, який знімає скальпи. Я був нажаханий, і Тіна також. Вона смикнула на себе двері до найближчої кімнати, заскочила туди разом зі мною і рвучко зачинила двері.
Я вже за секунду зрозумів, що Тіна зробила ВЕЛИЧЕЗНУ ПОМИЛКУ.
Це була не кімната; ми зачинилися в комірчині з віниками. Там було темно, дверям бракувало зсередини ручки, і жодного виходу назовні не існувало.
Я сповз на підлогу й охопив руками голову.
– Чудово, Тіно, – пробурмотів я. – Гарна робота.
Здавалося, минула ціла вічність, поки нас визволили. З того боку долинули голоси, і двері відчинилися. Я незграбно видобувся назовні, мружачись від яскравого денного світла, і потрапив прямо в руки поліцая.
– Так-так-так, – вишкірився сержант Смаг. (Раніше я думав, що тільки в поганих фільмах поліцаї кажуть: “Так-так-так”. А може, це й був поганий фільм – принаймні для мене.) – Ми піймали на гарячому двох дрібних злодюжок. Проникнення на чужу приватну територію з метою крадіжки – це тягне на років п’ять тюрми.
– Слухайте, – почав я, – це все помилка. Моя собака забігла…
– Твоя собака! – розреготався сержант Смаг і обернувся до жінки. – Він це й минулого разу казав. Завжди звинувачує свого песика.
– Там не було жодної собаки, – заперечила жінка. – Лише ці двоє… на моїх сходах.
– Та ні, вона була, – втрутилася Тіна і спробувала пояснити. Сержант не мав бажання все це вислуховувати, і нас відвезли до поліцейської дільниці, де спочатку демонстративно зняли відбитки наших пальців і таке інше, а лише потім зателефонували додому.
За нами прийшов тато. Він був не вельми втішений – щиро кажучи, йому дуже правдоподібно вдалося зобразити виверження вулкану на двох ногах. Це сталося тому, що Стрілка вже встигла повернутися додому разом із половинкою мобілки, що так і висіла на її нашийнику.
Та жінка врешті-решт вирішила зняти з нас звинувачення, мабуть, зрозумівши, що повернення додому разом із татом виявиться значно гіршим покаранням за тюремне ув’язнення. Гадаю, що в тюрмі я почувався б набагато безпечніше. Єдиним позитивним моментом було те, що тато, довідавшись про участь у цій халепі Смагових ельзаських вівчарок, люто накинувся на сержанта. Тато не менше за мене ненавидів Смагових псів.
Ось так воно. Уже двічі протягом тижня я потрапляв до поліції.
Я й далі мав гуляти зі Стрілкою, а татові заборгував тепер мільйони фунтів за його розтрощену мобілку.
Життя прекрасне, еге ж?