Іноді батьків не зупинити, правда? Вони заводяться й накручують себе дедалі більше, БІЛЬШЕ й БІЛЬШЕ. Татові, здавалося, ніколи не остогидне ця тема. Перша година була, звичайно, найгірша. Знаєте, як це буває. Ми всі через це проходили. Я ніколи не міг збагнути, чому розлючені люди так репетують. Який у цьому сенс? Зазвичай вони і так стоять біля самісіньких ваших вух, тому навіщо ще й кричати?
Тато добряче наговорився й наверещався. Мама також. Цю лайку я мав насолоду вислуховувати у високоякісному стерео-режимі. Я навіть не міг нічого сказати на своє виправдання. Та й що мені було казати? Я просто дав мамі з татом нагоду випустити пару й терпляче чекав, коли вони вгамуються. Але тоді вони почали ще більше репетувати, бо їм здалося, що я їх не слухаю. Я вам кажу! Навіть гренландські ескімоси були б уже по горло ситі їхнім лементом.
– Невже тобі анітрохи не соромно? – безперестанку перепитував тато, а колір його обличчя мінявся з червоного на фіолетовий, тоді на білий, а потім знову на червоний. Звичайно, мені було соромно! Я вже разів п’ятдесят просив мене вибачити, але ж цього було явно замало. Я хотів сказати: “Чуєш, тату, я можу хоч мільйон разів вибачатися, але ж твоя мобілка від цього не запрацює”, проте внутрішній голос виразно підказував мені, що цього аж ніяк не варто говорити.
– Ну, мусиш тепер заплатити за новий телефон, – зловтішно прогарчав тато.
І звідки тільки в батьків беруться такі божевільні ідеї? Я ж навіть близько не мав таких грошей, щоб заплатити за мобільний телефон. Я б їх не зміг назбирати, навіть якби гуляв зі Стрілкою до самого Різдва. Крім того, всі свої кишенькові гроші я отримую насамперед від мами з татом. Звідси логічний висновок, що вони все одно б купували мобілку за власні кошти! (І знову внутрішній голос рішуче порадив мені не говорити цього батькам).
На щастя, мама запитала в тата, чи був телефон застрахований, і виявилося, що так. Це означало, що татові достатньо було лише подзвонити до страхового агентства і розповісти їм про Стрілку, що втекла разом з мобілкою, або про котяру-монстра, що зжер цю мобілку, і йому б там покрили вартість нового телефону. Тато дуже втішився, коли це усвідомив. Адже він, мабуть, і так добре розумів, що мені немає звідки взяти гроші. З іншого ж боку, він і далі був роздратований, бо вважав, що я занадто легко відкараскався.
– Як довго ти випробовував цю свою ідіотську ідею? – запитав він.
– Десь півгодини.
– Півгодини! – (Чергове татове виверження. Я почав думати, що якби можна було якимось чином під’єднати тата до електростанції, завдяки його виверженням вироблялося б достатньо електроенергії, щоб освітити півкраїни. Уявіть собі: люди сиділи б удома, а коли світло починало б тьмянішати, хтось би гукав: “Агов! Щось гасне світло! Підіть-но хтось і штурхніть Треворового тата – воно знову засяє!”)
– Півгодини! – повторив тато. – Ти знаєш, скільки коштує півгодинна розмова по мобілці? – Це також мене постійно вражає. Мені одинадцять років – невже тато насправді думає, що мені відома вартість його телефонних дзвінків?
Щоб довго не переповідати його лайку, скажу лише, що тато вирішив, ніби ці півгодини коштували принаймні 5 фунтів, які я мав би відшкодувати. Тато трохи вгамувався, вигадавши мені покарання, і залишив мене в спокої. Нарешті. Отож-бо я втратив ще 5 фунтів. Тепер мені вже бракувало принаймні 10 фунтів, які я мав заплатити за собачі галети і телефонний рахунок, а я так досі нічого й не заробив.
Я вирішив на якийсь час залягти на дно. Знаєте, як то буває, коли на ваших батьків нападає настрій звинувачувати вас у всьому. У мами закінчився йогурт – моя вина. Тато не міг знайти свою шапку для гольфу – і це моя вина. Машина не заводиться – знову моя вина.
Вони люто на мене зиркали й бурмотіли: “І що той хлопець вичворив знову?”
Я ладен був зірватися на ноги й визнати: “Так! Це я зробив! Не знаю, що за ґедзь мене вкусив. Мабуть, я вже таким поганющим народився. Це я налив йогурту в татову шапку для гольфу, а тоді запхав її до бензобаку машини”. Зрозуміло, що я мовчав як миша.
Я кілька днів не бачився з Тіною і сам вигулював Стрілку, – а це була справжнісінька мука. Я просто впадав у відчай. Минула половина канікул, а я так і не приборкав Стрілку.
Мало того, я ще й довідався, яку гидоту вихлюпнув Чарлі Смаг до бляшаного корита – це була жаб’яча ікра.
На пінистій поверхні води погойдувалися великі драглисті шматки сірої напівпрозорої речовини. Я стояв і дивився, уявляючи, що треба буде лізти в це бридке липуче місиво. Чарлі не міг такого зробити! Це шахрайство. Я мушу сказати Тіні.
Дорогою я наштовхнувся на Чарлі. Вірніше, це він наштовхнувся на мене.
– Привіт, коханчику! Біжиш до своєї дівчини? – (Ну, і буйну має Чарлі фантазію – просто смішно).
Я подивився йому прямо в очі.
– Ти був на полі.
– Ну?
– Ти накидав у ванну жаб’ячої ікри.
– Ніколи в житті! Мабуть, її там залишили жаби!
– Які жаби? Я бачив на полі тільки одну жабу, яка штовхала візочок для продуктів, і там було відро з жаб’ячою ікрою.
Спочатку Чарлі аж здригнувся.
– А де ти був? Я тебе там не бачив.
А потім він вишкірив зуби.
– Ну, і що, якщо це я зробив? – зухвало кинув він. – Що ти тепер збираєшся робити?
Він підступив ближче й навис наді мною. (Чи ви зауважували, що коли хтось далеко від вас, можна цілком відважно дивитися їм в очі? Мабуть, це тому, що здалеку вони видаються значно меншими, і вам тоді не так страшно. На жаль, що ближче вони підходять, то більшими стають, а Чарлі Смаг цієї миті виглядав страшенно великим).
– Це шахрайство, – заявив я й раптово побачив вихід із ситуації. – Ти нас обдурив, отже, угода розірвана. Ми не станемо купатися в цій старій ванні.
Чарлі склав на грудях свої здоровенні лапи.
– Мені начхати, – глузливо мовив він. – Бо якщо ви не захочете туди лізти, я візьму й сам вас запхаю. Ясно?
Він схопив мене за плечі й підняв на сантиметрів двадцять угору над тротуаром. Я відчув, як його пальці, немов залізними лещатами, стисли мої хирляві рученята. Моє серце вискакувало з грудей, і я вже встиг подумати, що з мене зараз буде полуничне варення. Чарлі вперся своїм жирним прищавим обличчям прямісінько в моє.
– Ти мене зрозумів? – усміхнувся він і жбурнув мене назад на землю. Тоді пішов собі, регочучи, далі.
Я був не в надто гарному гуморі, коли прийшов до Тіни, а коли закінчив розповідати про Чарлі, її настрій теж зіпсувався.
– Жаб’яча ікра!
– Ага… жаб’яча ікра. Раніше її там не було. А зараз усе аж булькає від тої ікри.
Тіна обурилася.
– Він не мав права цього робити! – крикнула вона. – Це порушення Женевської конвенції! Ми віддамо його до Європейського суду з прав людини!
Я понуро кивав головою.
– Еге ж… не мав права. Але зробив – ось у чому лихо.
Після нещодавнього зіткнення з Чарлі я був переконаний, що ми не маємо жодного шансу втекти від нашої долі, хіба що схочемо стати свіженькими порціями полуничного варення.
Я думав, що життя гіршим не буває. Стрілка залишалася неприборканою, а ми були приречені втопитися в жаб’ячій ікрі.
– А ще мене дістає, – буркнув я, – що всі вважають, ніби ми закохані. Думають, що ти моя дівчина!
– Тебе це не повинно аж так дратувати, – зазначила Тіна.
– Ну, але ж ти знаєш, про що йдеться. Вони всі придурки.
– Ага, – тихенько сказала Тіна. Її обличчя мало якийсь дивний вигляд, ніби вона усміхалася. Але ж вона не усміхалася… принаймні не вустами, якщо ви мене розумієте.
– Вище носа, – підбадьорила вона. – Ти такий песиміст. Ми ще не програли парі, та й з тридцяти фунтів ще щось залишилося. Я оце думала про Стрілку, і в мене з’явилася ідея…
Що? Адже Тіна – “Організатор”! Це я – “Джерело Ідей”! Я з підозрою глипнув на неї.
– Ну? І що ж це?