Якось химерно. Тепер, коли Стрілці загрожувала смерть, всі стали її гладити й захищати. Вона завжди завдавала купу прикрощів, але ж була такою жвавою, веселою і ну… вар’яткою, а ми її за це любили. Ми не хотіли її втратити. Мама з татом дуже лагідно говорили до неї, і ця скрута, в якій вона опинилася, об’єднала всю нашу родину. Нас дратувала така несправедливість, а я хотів довідатися, чи існує Європейський суд з прав собаки. Тато навіть годував її додатковими порціями харчів. Звичайно, це все не вплинуло на її поведінку. Вона й далі залишалася хвостатим гавкотливим пеклом на чотирьох лапах.
Ми всі виявляли до неї надмірну турботу. Я боявся виводити її надвір. Я думав, що сержант Смаг, або Чарлі, або їхні вівчарки можуть скочити на нас будь-якої миті. Ми з Тіною були цілком пригнічені. Канікули майже закінчувалися, і нас неминуче мали заарештувати або примусити скупатися в кориті, повному жаб’ячої ікри та іншої мерзоти. Нам було не перемогти. Проте Стрілка мусила бодай колись виходити на прогулянку, тож ми крадькома вибиралися на поле вечорами, сподіваючись уникнути Смагів.
Аж ось, за два дні до кінця канікул, мені на полі засяяв промінчик надії. Якщо чесно, це був не зовсім промінчик, а купка всілякого мотлоху, що його хтось залишив на краєчку поля. Це був старий килимок для сходів, уламки дошок і ще якісь металеві циліндри. Не маю зеленого уявлення, для чого були потрібні ті циліндри, але тільки-но я їх побачив, як мені в голову стрельнула просто НЕЙМОВІРНО КЛАСНА ідея. Я схопив Тіну за плечі, щоб вона зупинилася.
– Усе гаразд! – вигукнув я. – Нам уже ніколи не треба буде вигулювати Стрілку!
– А це якось пов’язане з мобільними телефонами? – поцікавилася Тіна. (Вона мені зовсім не довіряє).
– Ні, – заперечив я, хапаючи кілька металевих валиків. – Ми збудуємо собачий тренувальний апарат.
– Що?
– Собачий тренувальний апарат для бігу.
– Я розумію, Треворе, що таке тренувальний апарат. Але ти плануєш побудувати його з килимка для сходів?
– Спочатку скажи: “Який ти розумний, Треворе”.
– Ти дуже розумний, Треворе. Ти найрозумніший Тревор у світі.
– Я знаю. Послухай, ми приладнаємо ці металеві циліндри до країв дерев’яних дошок. Дошки триматимуть циліндри на місці. Килимок обмотаємо довкола циліндрів. Зробимо так, щоб килимок рухався довкола них. Тоді поставимо Стрілку на килимок, вона по ньому бігтиме, а нам не потрібно буде навіть виходити з хати.
Мушу зізнатися, що іноді я дивую сам себе. Я не якийсь там мудрагель абощо (принаймні я так не вважаю), але що довше я міркував над цією ідеєю, то геніальнішою вона мені видавалася. Не тільки Стрілка матиме змогу порухатися, але й усе це можна влаштувати вдома, куди не зможуть потрапити Смаги, а отже, вона буде в цілковитій безпеці. Жодних тобі собачих харчів, жодних мобільних телефонів… навіть мої батьки були б захоплені… можливо… хоч я й вирішив одразу їм усього не казати.
(Чи помічали ви, до яких вибриків іноді вдаються ваші власні мізки? Тобто я нібито мав би вже знати, що жоднісінька з наших ідей не спрацювала так, як ми очікували, і в результаті більшість часу ми провели в поліції).
Тіна не виглядала надто захопленою. На її думку, існували деякі перешкоди.
– А як ми зробимо, щоб килим рухався довкола? – запитала вона. Я усміхнувся й відчув тепло в грудях. Це була найбільш приголомшлива частина цілого плану.
– Легко. За допомогою маминого гімнастичного велосипеда.
– Чого-чого?
– Маминого гімнастичного велосипеда. Треба просто під’єднати один з металевих валиків до заднього колеса, а тоді сідати на велик й тиснути на педалі.
Тіна аж присвиснула. Я знав, що ця ідея її приголомшить. Була вона прекрасна у своїй простоті.
– Це справді розумно, Треворе, – визнала Тіна. – А твоя мама не буде проти?
– Вона й не знатиме. Вона пішла на аеробіку. Потім у неї фітнес-центр. Вона ще сто років не повернеться. Тато в гольфовому клубі. Поки вони прийдуть додому, все вже працюватиме як по маслу.
Ми позбирали всі потрібні деталі й побігли до мого будинку. Стрілка несла в зубах скручений килимок для сходів. Якби ж то вона знала, що ми з ним зробимо!
Спочатку було просто. Ми прилаштували циліндри до країв двох дерев’яних дошок. Трохи важче було обмотати їх килимком. Я обрізав його до потрібної довжини, а тоді ми вдвох сіли й зшили докупи кінці, щоб зробити таку собі безперервну петлю або хомут.
Було нелегко під’єднати мамин гімнастичний велосипед до одного з циліндрів. Ми спробували зробити це шнурком, але той постійно рвався. Тоді в мене з’явилася ідея. (Я ж вам казав, що я “Джерело Ідей”). Якось я був з мамою в машині, коли там порвався ремінь вентилятора двигуна. Мама тоді вчинила дуже розумно. Вона зняла свої колготки і використала їх замість подертого ременя. Цього вистачило, щоб ми доїхали до найближчої автомайстерні.
Тіна висловила припущення, що мама буде не вельми задоволена тим, що я зроблю з її колготами.
– Та в неї їх сто штук, – відмахнувся я. – Вона може їх натягти на всі лапи велетенської стоніжки, і все одно залишиться ціла купа. Потримай-но, а я зав’яжу вузол.
Ось і все. Ми закінчили. Відступили на крок і помилувалися нашим апаратом. Він виглядав трохи чудернацько з тими маминими колготами і килимком, прикрашеним квітчастими візеруночками. Тіна вилізла на гімнастичного велосипеда і почала крутити педалі. Килимок зрушив з місця.
– Працює! Класно!
Все працює! Швиденько, де та Стрілка?
Собака міцно спала на кріслі, нічого не підозрюючи. (Це також було досить дивно. Мабуть, забагато гасала на полі).
Я кинувся до Стрілки, заніс її до тренувального апарата й поставив на рухому доріжку. Вона зістрибнула з неї геть. Я схопив її в оберемок і поставив назад. Вона знову зістрибнула.
– Нічого не виходить. Вона не хоче тут залишатися. Слухай-но, запускай доріжку, а коли набереш швидкості, я поставлю на неї Стрілку. Вона відразу все збагне.
Тіна натисла на педалі, і незабаром циліндри завертілися, а килимок закружляв довкола них. Я нахилився над доріжкою, тримаючи Стрілку й очікував належної миті.
– Ще швидше! – крикнув я.
Тіна зігнулася над кермом і почала так завзято крутити педалями, немовби брала участь у змаганнях “Тур де Франс”. Квіти на килимку злилися в одну коричневу пляму, і він завертівся швидше і швидше.
І ось настала ця мить.