– Гулі-гулі! – крикнув я, жбурляючи Стрілку на доріжку, що рухалася і стрекотіла.
Стрілка спантеличено вискнула, потрапивши на килимок, і миттєво зіскочила з нього задом наперед. Вона зі свистом вилетіла крізь двері, зі швидкістю ракети перетнула кухню і врешті-решт застрягла своїм задом у відчиненій пральній машині, яка, на щастя, не працювала.
Стрілка спантеличено втупилася в мене, немовби запитувала: “Як це я опинилася в такій ось позиції?” Її передні лапи міцно впиралися в підлогу, але задок був намертво затиснений у пральній машині. Я підбіг і якомога обережніше спробував її звідти визволити, але це було зробити не легше, ніж витягти з каменя меч короля Артура.
– І що тепер? – розгублено знизала плечима Тіна.
– Вона застрягла, – повідомив я. – Мусимо її витягти. Потрібна допомога.
Тіна знову знизала плечима. – Яка допомога? – запитала вона. – До кого звертатися? До слюсарів? Механіків? Пожежників?
– Пожежники! – Я стрибнув до телефону. – Вони знімають з дерев котів і таке інше, правда? Може, вони і собак витягають з пральних машин.
Це мені здалося цілком логічним. Пожежники прийдуть і миттєво визволять Стрілку. Але тут ми знову наштовхнулися на невеличку проблему. Я хотів зателефонувати до пожежної охорони й перекинутися кількома словами на тему застряглих собак, але для цього треба було набрати номер 01. Мені негайно відповіли, і я сказав:
– Розумієте, нічого страшного не сталося, але…
Відразу ми почули: “ДЗІНЬ-БОМ-ДЗІНЬ– БОМ-ДЗІНЬ-БОМ”!!! Яке жахіття! Біля будинку з вищанням зупинилися дві пожежні машини, а вже за мить у хаті була ціла купа пожежників, які розкручували шланги і тупотіли вгору сходами з сокирками в руках, готові розтрощити будь-які двері.
– Де горить, хлопче? – крикнув шеф пожежної служби.
– Та то не зовсім горить, – пробурмотів я. – Просто в пральній машині застрягла собака, – і я показав на Стрілку. Шеф пожежної служби був дуже досвідчений і одразу оцінив ситуацію.
– Гаразд, хлоп’ята, – заревів він, – потрібні ріжучі інструменти, плоскогубці і трохи жиру… але швиденько. Маємо тут мороку з собакою. Обережно… не пораньте її.
Тіна визирнула у вікно.
– Здається, Треворе, ти маєш купу галасливих сусідів!
І дійсно. Вулицю заповнили з півсотні осіб – різного віку, кольору шкіри, габаритів – і всі вони пильно в нас вдивлялися, перемовляючись між собою.
Саме тут приїхала додому мама. Дорогу біля будинку заблокували дві пожежні машини, що, мов скажені, блимали помаранчево-синіми мигалками. З кожнісінького вікна звисали шланги, а в двері то забігали, то вибігали пожежники. Мама влетіла в хату, здійнявши більше галасу, ніж усі пожежні сирени.
– Де вогонь? Моя хата горить! Чи всі живі?
Шеф пожежної служби спробував її заспокоїти і посадив у крісло.
– Не турбуйтеся, мадам, нічого не горить, просто ваша собачка застрягла в пральній машині.
– Стрілка! – закричала мама, зриваючись на ноги. – Її затягло в машину… вона втопиться! Ой, бідне собача! Витягніть її!
– Усе гаразд, – пояснив шеф пожежної служби, знову її заспокоюючи. – 3 нею все добре. Машина не працює. Там тільки застряг її задок. Ми зараз усе полагодимо.
Цієї миті один із пожежників крикнув:
– Вона вже вилізла, шеф… повний порядок! – і Стрілка закружляла довкола, захоплено гавкаючи, підстрибуючи, намагаючись лизнути всім обличчя і взагалі маючи цілком бадьорий вигляд, на який зовсім не вплинула її маленька пригода. Пожежники почали реготати, а Стрілку, мабуть, ще ніколи так багато не поплескували по спині, відколи вона народилася. Мама пригостила всіх чаєм. Після цього вони знову посідали у свої розкішні машини і поїхали назад, трублячи в гудки.
Усміхнена мама помахала їм услід рукою, а тоді зайшла до хати, загрозливо грюкнувши за собою дверима. Вона глянула на свій гімнастичний велосипед, колготи і старий килимок для сходів. Я відчув, що вона здогадалася про зв’язок між цієї химерною конструкцією посеред кімнати і Стрілчиним ув’язненням у пральній машині.
– Ну, що ж, – просичала вона. – Розказуй, Треворе, але все начистоту.
Моє серце пірнуло вниз, немов “Титанік”, але так стрімко, що ніхто не мав нагоди врятуватися.
– Це була моя ідея, місіс Ларкі, – сказала Тіна, дивлячись мамі просто в очі.
– Справді? – Мама здивувалася не менше за мене. Що це задумала Тіна? Я вирішив, що краще не втручатися. Хай Тіна робить свою справу.
– Я запропонувала збудувати собачий тренувальний апарат.
Мама глянула на килимок для сходів.
– Собачий тренувальний апарат? – перепитала вона. – Використовуючи мої найкращі колготи, як я бачу?
Тіна ствердно кивнула.
– Я трохи зашвидко крутнула педалями, тому Стрілка зірвалася і застрягла.
– Ми не змогли її витягти, – втрутився я. – Ми перелякалися за неї і тому…
– Викликали пожежників, – закінчила за нас мама. Кілька секунд вона дивилася на конструкцію, яку ми спорудили. Тоді тяжко-тяжко зітхнула.
– Я думаю, що ви обоє були вельми нерозумними. Але цього разу принаймні не опинилися в поліції. А тепер наведіть тут лад і поставте на місце мій велосипед. Треворе Ларкі, ти мені винен пару колгот. – І вона задихано попрямувала вгору сходами, щоб переодягнутися.
Я з полегшенням зиркнув на Тіну.
– Фу! Ще б трохи – і гаплик. А чому ти сказала, що це твоя ідея?
Вона легенько знизала плечима.
– Скільки в тебе друзів? – запитала вона.
Я трохи розгубився.
– Друзів? Не знаю. Ніколи не рахував. Мабуть, небагато.
– Але скільки? – наполягала вона. Я замислився.
– Знаю кількох осіб, – почав я і замовк. Не хотів нічого більше говорити. Було якось ніяково.
Тіна склала на грудях руки. Я відчував, як вона свердлить мене очима.
– Я не маю на увазі тих, кого ти знаєш. Це не в рахунок. Скільки в тебе друзів?
– Хлопців чи дівчат? – запитав я, уникаючи відповіді.
– Не має значення… усіх, – безтурботно відповіла Тіна. Моє обличчя палало. Воно було, мабуть, червоне як буряк.
– Одна, – зізнався я.
– Це я? – поцікавилася Тіна.
– Звичайно, – буркнув я. Вона спідлоба зиркнула на мене.
– Тоді все гаразд, – спокійно мовила вона. Але що гаразд? Що вона мала на увазі?
– Так чи інакше, але батьки ніколи занадто не сердяться на чужих дітей, – буденно сказала вона. – Я це давно помітила. Твоя мама галасувала б цілу вічність, якби вважала це твоєю ідеєю. А варто було мені сказати, що це я придумала, як вона заспокоїлася й пішла.
Я сидів, як причмелений. Чому це я ніколи не помічав таких речей? Мабуть, тому, що Тіна – дівчина. Дівчата таке помічають. (Ну, принаймні я так гадаю, і мені не спадає на думку жодне інше пояснення). Але попереду мене ще чекало найбільше в житті приголомшення, якого я не зазнавав ні досі, ні будь-коли пізніше.