Це не я вигадав. Це Тіна, тільки не треба думати: “Овва, та ж Тревор має дівчину!”, бо я не маю. Тобто не її. Знаєте, як це буває з людьми. Вони починають молоти такі дурниці (як-от мама!), що вам стає ніяково. Якщо мені, скажімо, телефонує Тіна, а мама бере слухавку, то вона якнайдалі виставляє руку зі слухавкою і кричить зі сходів так, щоб почули всі в будинку (і Тіна з другого кінця дроту): “Треворе! Це до тебе! Це панна Тревор…”
Жалюгідно, правда? Таке оце в неї почуття гумору. Я ж не кажу, що Тіна мені не подобається. Вона кмітлива, весела і дуже організована, а це вельми корисно, бо в мене завжди все розлазиться, мов тісто. І ще вона доволі симпатична – але вона мені приятелька, а не дівчина. Сподіваюся, ви це зрозуміли.
Отож ми з Тіною вигулювали на вигоні наприкінці дороги наших собак. Тіна має гігантського пса-сенбернара, що завжди висолоплює величезного язика. Не можна сказати, що він вас хоче лизнути – скоріше, вас хляскають по обличчю мокрою ганчіркою. Його звати Мишка. Це також вигадала Тіна.
Її тато подумав, що вона здуріла. Хто називає такого здоровенного пса Мишкою? Це ж курям на сміх! Тіна лишень усміхнулася. Їй саме про це і йшлося. Тіна вважає більшість речей дещо кумедними, і мені здається, що інколи вона має рацію.
Моя собака ЦІЛКОМ курям на сміх. Ми її кличемо Стрілкою, бо вона вміє мчати стрілою, летіти мов вихор. Вона летить, наче реактивний ураган. Коли набирає максимальну швидкість, то нагадує тих псів з мультиків, лапи яких зливаються на бігу в одну нерозбірливу смугу, а вуха лопотять у струменях повітря. Іноді мені здається, що це не справжня собака, а якась химерна модель, сконструйована на автозаводі “Феррарі”. Якби їй дозволили взяти участь в автогонках, вона б, мабуть, виграла Гран-прі. Мусила б тільки вдягати каску – такий собі шолом зі спеціальними отворами для вух. А замість бензину її мали б заправляти собачими харчами.
Стрілка завдала нам страшенного клопоту. Вона не розуміла власного імені. Не знала значення слів “Сидіти!”, “На місці!” чи “Назад!” Вона тільки бігла кудись, бігла і бігла. Було безнадійно брати її на прогулянку. По-перше, вона не розуміла, що таке прогулюватися. Вона могла бігти, мчати, летіти на повній швидкості вперед, летіти назад, летіти вбік, скажено стрибати, скажено кидатися і взагалі поводити себе вкрай оскаженіло. Але прогулюватися? Та ні. Варто було зняти з неї ремінець, і вона вже не поверталася назад годинами. Ми всі від неї божеволіли, вся наша родина.
А тоді Тіна вирішила, що нам треба її належно видресирувати. (Це сталося через те ідіотське парі, яке ми уклали з місцевим орангутангом, Чарлі Смагом. Але про це пізніше). До чого ми лише не вдавалися – і різні харчі, і хабарі, але нічого не виходило. Аж ось я подумав, що краще, мабуть, тренувати Стрілку вдома, а не надворі, де її легко загубити. Ми скористалися маминим тренажером-велосипедом і збудували собачий тренувальний апарат.
Частково це спрацювало, а частково ні. Тобто ми збудували апарат, привели його в дію, я схопив Стрілку, крикнув “Гулі-гулі!” і кинув її на рухому доріжку. На жаль, доріжка так швидко рухалася, що віджбурнула Стрілку, наче катапультою, назад через усю кімнату до кухні, де її задок застряг у пральній машині. Ми мусили задля її порятунку викликати пожежників.
Дивовижно, але після цього жахливого випадку варто було мені лише сказати “Гулі-гулі!”, як Стрілка миттєво підбігала до мене і про всяк випадок рішуче сідала обабіч – ану ж бо я знову вирішу запхати її задок у пральну машину. Мабуть, їй не подобалися швидкісне прання і сушка. Отож я тепер маю єдину у світі собаку, що підбігає й сідає біля мене після слів “Гулі-гулі!”. Вона й далі не реагує на команди “Сядь!” або “Стій!”, але тепер принаймні вже не завдає нам страшенного клопоту. А тільки прикрощів.
Отож ми з Тіною вигулювали собак на вигоні. Падав дощ, тому було мокро і брудно. Пес Мишка, як завжди, слухняно й чемно трюхикав побіч Тіни, а Стрілка, як завжди, гасала в траві чотирилапим астероїдом і трощила все і всіх, хто траплявся їй на шляху. Нерідко тут на полі бувають інші люди, що вигулюють собак, і коли я знімаю зі Стрілки повід, можна легко визначити її маршрут за вересками цих людей. “Ой!”, “Ай!”, “Геть!” Час до часу хтось узагалі раптом зникає з очей. Це тому, що Стрілка їх збиває з ніг.
Тіна розповідала мені про телепрограму, яку оце побачила.
– Один вівчар демонстрував, як добре пасла овець його собака. Собака гасала довкола отари й не давала вівцям розбігатися. А тоді загнала всю отару – сотню овець – в загорожу. Одна-однісінька з тим вівчарем! Сотню овець! От розумниця.
Я кивнув головою.
– Ага, я теж таке щось бачив.
Тіна посміхнулася.
– Я ще подумала, що й Стрілка могла б це робити.
Я зупинився на півдорозі й вирячився на неї.
– Стрілка? Пасти овець? Та ти здуріла!
Я глянув на поле й побачив, як бідолашна пані Поттер перелякано зойкнула й раптово покотилася, мов кегля в кегельбані. Я важко зітхнув.
– Стрілка навіть одненьку ягнячу ніжку, й ту не догледіла б, – пробурмотів я.
– Ще й як, – не погодилася Тіна. – Ми ж її навчили повертатися назад?
– Ага, навчили. Кричиш “Гулі-гулі!” – й вона повертається. На це не треба великого розуму.
Тіна ляснула мене по руці.
– Треве, ти такий песиміст. Чому б не спробувати? Стрілка чудово з цим упорається. Той вівчар у телепрограмі казав, що треба тільки, щоб собака була розумна…
– А з цим і виникнуть складнощі, – зітхнув я.
– …слухняна…
– Ще більші складнощі.
– …і дуже швидка.
– Це, мабуть, єдине, на що Стрілка справді здатна.
– Ти так легко здаєшся. Ми ще навіть не спробували.
– Ми й не збираємося пробувати, Тіно. Навіщо? Для чого нам навчати Стрілку пасти вівці? Чи ти тут бачиш хоч одну вівцю? Ні. Тут купа трави, декілька забутих візочків для продуктів… О, гарна ідея, ми можемо навчати її пасти візочки для продуктів!
– Трев…
– Вона випасатиме візочки, а тоді заганятиме їх вулицею назад до супермаркета. Це буде справді корисно.
– Треворе! Ти гірший за свою дурну собаку.
– От бачиш! Ти визнала, що вона дурна? Отже, їй забракне клепки, щоб стати вівчаркою-пастухом.
Тіна зітхнула, й ми якийсь час ішли мовчки. Урешті-решт вона вирішила зізнатися в справжній причині своєї ідіотської пропозиції.
– Просто скоро відкриється виставка собак, і я подумала, що було б цікаво взяти там участь… нам удвох.
– Ми ж не собаки, – зауважив я.
– Ти знаєш, що я маю на увазі. Це буде велика виставка з купою різних конкурсів – на кращу вівчарку, кращу породу псів, виконання команд, спритність – для всіх щось знайдеться.
– Для всіх, окрім Стрілки.
– Ти такий скиглій.
– Та ні. Просто я знаю межі можливостей своєї собаки. На таке вона не здатна.
– Гаразд, роби, що хочеш, але ми з Мишкою все одно візьмемо участь.
– Справді? Мишка збирається виграти в конкурсі на найжирнішого й найнезграбнішого пса?
– Ні. Він братиме там участь як найбільш доглянутий пес.
– Найбільш доглянутий! Оце чуперадло? З мокрою шерстю, слинявими щелепами й висолопленим язиком? Та він немов якась вибухова пральня.
– Це він тільки зараз такий, Треворе. А коли я з ним попрацюю, він буде як лялечка. Я вже про все подбала, і якщо ти не бажаєш брати участі, то обійдуся й без тебе. А зараз іду додому. Немає сенсу тинятися тут на вигоні зі скиглієм-фіглієм.
– Немає такого слова: “фіглій”, – зауважив я.
– І вибухових пралень немає, – відрізала вона й рушила геть. А потім крикнула мені вже з середини поля: – Найгірше, Треворе, що ти цілком позбавлений уяви.
Це так вона собі гадає. А я, правду кажучи, аж надто добре все уявляю. Я знаю, коли не варто братися за те, що неминуче завершиться провалом.