Я й далі безцільно блукав вигоном, а Стрілка й далі бавилася в кеглі з людьми, що вигулювали псів. Замрячив дощик, але я нічого не помічав, дивлячись собі під ноги й уявляючи, як Стрілка випасає візочки для продуктів, в яких сидять вівці.
– Гей! Дивись, куди йдеш!
Я глянув і… БУМ!!!
Прямо перед очима – видіння, наче ангел. Дівчина такої краси, що я не міг відвести очей.
– Ти ледь не наштовхнувся на мене, – сказала вона.
Я заціпеніло стояв, дивлячись на неї.
– Алло? Вдома хтось є? Мало з ніг мене не збив.
– Вибач.
– Ти був ніби на іншій планеті. – Вона посміхнулася – і засяяло сонечко. Тобто не справжнє сонечко, бо й далі мрячило. Просто таким був вираз її обличчя. Що за дивовижна істота, думав я, і звідки вона з’явилася? Вона тримала на повідку собаку для аварійних випробувань. Знаєте, про що йдеться? Про тих собак, що так виглядають, ніби вони щойно врубалися на повній швидкості в цегляний мур, і їм зіжмакало мордяку.
– Це Роксі, – посміхнулася дівчина. – Чистої породи.
– Раніше я тут тебе не бачив, – пробелькотів я. Удалині я помітив Стрілку, що зі свистом летіла на нас, наче стрибаюча бомба.
– Я тут раніше не бувала, – пояснила дівчина. – Тільки недавно сюди переїхала. То про що ти так думав?
– Думаю, що тобі краще забратися, – сказав я, дивлячись на Стрілку.
Дівчина здивовано на мене зиркнула.
– Але ж я щойно переїхала. Минулого місяця ми тільки вселилися в нову хату.
– Ні, я маю на увазі цієї миті, тобі краще забратися геть…
Стрілка підлітала дедалі ближче і ближче. Один стрибок, другий, третій…
– Ти такий дивакуватий, – засміялася дівчина. – Що ти… АЙЯЙЯЙ! ! !
Стрілка, мов ядро з гармати, влучила їй прямісінько в спину. Дівчину збило з ніг, і вона полетіла на мене. Я хотів її втримати, але вона штовхнула мене всією вагою свого летючого тіла, та ще й зі Стрілкою на плечах, і ми гепнулися прямо в багнюку – я горілиць, а дівчина зверху. Стрілка радісно пострибала на наших тілах і помчала далі в пошуках нових жертв. Дівчина зіп’ялася на ноги.
– Поглянь на мене! Я мов якесь опудало! Поглянь на… ой, ні! Мої джинси. Вони цілком брудні!
– Джинси і мають бути брудними. – Я, зрештою, був у ще гіршому стані.
Дівчина обпекла мене їдким нищівним поглядом.
– Але ж не дизайнерські джинси, – просичала вона крізь зуби. – Це джинси від Армані. Мій тато буде лютий.
Вона нахилилася, щоб обтріпати джинси від бруду. І тут я звернув увагу на її спину. Там було повно слідів від собачих лап, що свідчили: “Тут була Стрілка… а ще тут, тут, тут і ТУТ!!!”
– Я думаю, тобі варто… – почав я, але зупинився на півслові.
– Що? – не зрозуміла вона.
– Вибач, – промимрив я. – Стрілка іноді буває занадто товариською.
– Ти хочеш сказати, що то була твоя собака?
– Не бери цього близько до серця, – сказав я. – Вона так робить усім, навіть мені.
– Ти мусиш її видресирувати.
– Та дресирував. На більше вона не здатна. Бачила б ти її раніше. Ну, я ж казав тобі забратися.
– Ой, не треба. Ти просто шукаєш виправдань.
– А ти мені нагадуєш одну мою вчительку, – буркнув я.
– Справді? То ти поводишся не краще за свою собаку? – Вона знову оглянула свої джинси.
Я зітхнув. Але це ж тільки джинси!
– А подивися на мої кросівки… вони такі брудні! Мій тато так розгнівається. Ти ще про це почуєш. Знаєш, хто він?
Я похитав головою й додав, що навіть про неї нічого не знаю.
– Мелінда, – хмуро представилася вона. – Мелінда Бофінґтон-Ор. А мій тато…
– Пан Бофінґтон-Ор? – зметикував я.
– Саме так. А ти?
– Тревор… але можеш називати мене Тревором.
Мелінда наморщила носа.
– Що це має означати?
– Нічого. Просто жарт.
– Дивний жарт.
Я кивнув.
– Ага. Дивні жарти – найкращі.
– Твій якраз таким не був. Ну, а тепер дай мені дорогу. Я йду додому.
І вона рушила геть, хляп-хляп-хляп, Мелінда Бофінґтон-Ор, дівчина моєї мрії. Я стояв під дощиком і дивився їй услід. Я й далі не мав жодного уявлення про пана Бофінґтона-Ора, але мав відчуття, що вельми скоро про все дізнаюся.