Тато стояв у коридорі біля сходів, зазирав у дзеркало й поправляв на собі сорочку.
– Рухайся, Треворе!
– Чи мушу я вбирати ту краватку?
– Так! Ми йдемо на вечерю до гольф-клубу, а без краваток туди не пускають.
Ненавиджу краватки. Вони такі… такі жалюгідні. Я завжди почуваю себе ідіотом, коли їх натягаю. (Я й так більшість часу почуваю себе ідіотом, але тепер я ще й ідіот у краватці… бе-е). І гольф я ненавиджу, і гольф-клуб.
Тато грає в гольф кожнісінької вільної миті. Він ним зачарований, а я не збагну, чому. Маєте малесенького м’ячика і довжелезного патика. Лупите по тому м’ячику, щоб він відлетів якнайдалі. Тоді йдете за ним, а коли знаходите (що може зайняти чимало часу, залежно від того, де він приземлився), лупите по ньому знову. Тоді йдете за ним, а коли знаходите, лупите знову. Тоді йдете за ним, а коли знаходите… і так далі, і так далі. Вряди-годи м’ячик потрапляє в лунку. Ви тоді радієте. А після того, як зраділи, що робите далі? Лупите знову по м’ячику, а тоді йдете за ним…
А ще тато захоплюється стрільбою по тарілках. Це коли ви маєте рушницю. Ви кричите: “Давай!” – і в повітря злітає спеціальний диск (це “тарілка”), а ви його збиваєте пострілом. Я вважаю, що татові треба зайнятися стрільбою по м’ячиках, – це гра, яку я винайшов для гравців у гольф і стрільців. Гравець у гольф шпурляє м’ячик високо в повітря, а стрілець має його збити. Класно, га?! Гольф тоді стане набагато цікавішим.
Ну, але ж татові подобається безглуздість гольфу, а в клубі в нього купа однодумців. Вони вряди-годи приходять туди повечеряти, причому іноді з родинами. Яке щастя, правда? Самі уявляєте, як я про це мріяв. Мама вийшла зі спальні й минула мою кімнату. Овва! Вона вирядилася в сукню! Не знаю, коли я ще бачив маму в сукні.
Зазвичай вона носить спортивні або тренувальні костюми. Вона займається фітнесом, аеробікою й таким іншим. (О, слухайте, Тіна розповіла мені анекдот, але він трохи непристойний, тому не переказуйте його своїм батькам, гаразд? Як називаються гімнастичні вправи без одягу? Голоробіка. Га-га!)
Гольф-клуб виглядає доволі шикарно. Він не лише для гравців у гольф – там є плавальний басейн і гімнастичний зал, до якого ходить мама. Треба платити членські внески, до того ж спеціальний комітет визначає, чи гідні ви стати членом клубу. Вас можуть викинути геть за неналежну поведінку. (Уявіть собі, що відсутність краватки вважається тут неналежною поведінкою!)
Отож мама вбралася як лялечка, і тато вбрався як лялечка, а я був змушений натягти краватку і відчайдушно намагався бути не надто подібним на лялечку. Ось так ми прибули до гольф-клубу, і першою, кого я там побачив, була Мелінда. Мелінда Бофінґтон-Ор. Моє серце ввімкнуло першу швидкість, тоді другу, третю, четверту, й загуло від перенапруги. Що з того, що вона похмуро зиркнула на мене. Вона й далі мала фантастичний вигляд.
– О, це ти, – сказала вона. – А що ти тут робиш?
– Мій тато член клубу.
– Справді? Мабуть, у комітеті нічого не знали про тебе.
Як гарно текла наша бесіда! Я гадав, що Мелінда мала б уже забути про своє падіння в багнюку, але ж ні, вона ще й досі кипіла. Треба було її якось угамувати.
– Я ж казав, що перепрошую, і намагався тебе попередити. Що я ще міг зробити?
Не встигла вона відповісти, як до неї підійшов здоровенний чолов’яга. Був він не тільки високий, але й широкий. (Гаразд – він був жирнющий). Мав на собі вельми елегантний темний костюм, а ще – велике пузо і кремезні плечі. Його щелепа була квадратна, мов цеглина, а нижня губа випиналася більше за верхню, і це мені відразу нагадало пса Роксі. Чолов’яга підбадьорливо мені всміхнувся. У роті йому зблиснув золотий зуб.
– Привіт, Меліндо. Знайомишся з новими друзями?
– Не зовсім, тату. Це Тревор. Пам’ятаєш, той Тревор з вигону? Тревор з собакою. Тревор – експерт щодо багна.
Пан Бофінґтон-Ор подивився на мене згори. Його посмішка перетворилася на похмуру міну. (Так ось звідки це в Мелінди!)
– Ага, то ти той хлопець, який понищив моїй доні джинси? А знаєш, скільки вони мені коштували? Маєш хоч якесь уявлення? Гадаєш, що в мене грошей кури не клюють?
Я подумав, що так, виглядає, ніби не клюють. Узяти хоча б золотого зуба. Мої батьки явно мають менше грошей. Незрівнянно менше.
Удалині я бачив тата, що жартував з якоюсь привабливою жінкою. Вона взяла його за руку й потягла до танцмайданчика. Я внутрішньо застогнав у надії, що він не стане танцювати. Тато – безнадійний танцюрист. І тут я побачив, як до нас прямує мама. Моє серце загупало. Я відчував, як стрімко наближається мить Страшного Суду.
– Твоя собака здатна тільки на шкоду, – вів далі пан Б-О. (Нічого не маєте проти, якщо я його так називатиму? Я так і думав). – Її треба належно видресирувати. Таких собак не можна випускати на вулицю.
Підійшла усміхнена мама.
– Пане Бофінґтон-Ор, яка радість! Треворе, це…
– Я знаю, – жалюгідно промимрив я.
– Це ваш син? – прогарчав Б-О. – Він знищив одяг моєї дочки. Він, зі своєю собакою.
– Що?
Ось і настала МИТЬ СТРАШНОГО СУДУ. Бофінґтон-Ор описав ті події більш ніж детально. Я так кажу, бо самого Б-О там не було, і зараз він усе значно перебільшував. Мелінда вряди-годи додавала в’їдливі коментарі, щоб остаточно мене доконати. Хоча це вже не мало значення, бо Б-О тепер дивився в протилежний бік зали. Він запхав пальця за комір сорочки і чудернацьки рухав своєю масивною щелепою, яка від цього випиналася ще далі.
Тато розмахував на танцмайданчику руками й ногами, немов скажений бабуїн. (Він тільки так уміє танцювати).
Приваблива жінка реготала й підбадьорювала його. Він схопив її за руку, й вони завертілися.
Ми з мамою водночас зітхнули.
– Якби ж він тільки бачив себе збоку, – тихенько мовила вона.
– Ви його знаєте? – прогарчав Бофінґтон-Ор.
– Звичайно. Це ж мій чоловік.
– Ваш чоловік! Я мав би здогадатися, – Бофінґтон-Ор рушив до пари, що кружляла в танці, але було вже надто пізно. Танцюристи зненацька зробили зайвий стрімкий рух. Вони заплуталися, зіштовхнулися і з реготом покотилися на підлогу. Б-О підбіг саме вчасно, щоб поставити ту жінку на ноги. Тато, й далі гигикаючи, звівся на коліна.
– Що ви тут таке виробляєте? – гаркнув Б-О.
– Танцюємо, – захихотів тато.
– Це не танець. Це каліцтво.
Жінка поклала руку на плече Б-О.
– Любий, це було так кумедно.
Любий. Овва. Та це ж, мабуть, пані Б-О!!!
– Ваша поведінка огидна, – огризнувся Бофінґтон-Ор, звертаючись до мого батька. – Саме цього й можна було сподіватися від вашої сімейки. Ви просто зграя хуліганів.
– Хвилиночку… – почав був тато, але Б-О не дав йому закінчити.
– Прийшли сюди й виставляєте себе напоказ, калічите мою дружину. Не дивно, що й ваш син не вміє себе поводити, штовхає мою дочку в багно, а ту вашу собаку треба взагалі придушити.
Здавалося, що в мене під ногами розверзлася земля, утворивши глибоченну діру. Я відчував, що провалююся туди.
– Тату? – прохрипів я.
Навіть тато був приголомшений. Він відсахнувся на крок від Б-О.
– Чекайте-но, мені здається, вам не варто казати таке про нашу собаку. Часами Стрілка може й буває дещо навіженою, але…
– Дещо навіженою? Та вона знищила Мелінді одяг. Могла її покусати.
– Стрілка ще нікого не кусала! – обурився я.
– Спокійно, Треворе, – зупинив мене тато. Він обернувся до тата Мелінди. – Мені жаль, що було пошкоджено гардероб вашої дочки. Можете надіслати його нам додому, і ми спробуємо його відчистити. А щодо Стрілки, то я вважаю, що вам не варто лізти сюди зі своїми коментарями.
Пан Бофінґтон-Ор випростався на весь свій зріст – і це справляло враження. Його голос набрав ультра-крижаних тонів, таких холодних, ніби з його рота виповзали не слова, а велетенські айсберги, що падали й розчавлювали всіх довкола.
– Добре подумайте про вашу ситуацію. Мабуть, ви не знаєте, хто я такий. Я новий голова комітету гольф-клубу. А ще, між іншим, я новий поліцейський інспектор нашого міста. Займіться цією собакою, бо інакше матимете справу зі мною, а я обіцяю, що вам це не сподобається.
– Ви що, погрожуєте? – так само холодно озвався тато.
– Так. І навіть скажу вам, що станеться. Невдовзі буде виставка собак, яку спонсорує Поліцейська асоціація. Ваша собака зможе взяти там участь.
– Що за дурниці, – зареготав тато. – Це ж несерйозно.
– Ще й як серйозно, – вишкірився інспектор. – Вважайте це суспільним зобов’язанням для вашого цуцика. Сподіваюся його там побачити. У програмі братимуть участь три ельзаські вівчарки мого сержанта з дільниці. Маю надію, що ваша собака переможе принаймні одну з тих вівчарок. Якщо ж ні, можете розпрощатися з вашим членством у гольф-клубі. Та і для вашої собаки це буде дуже погана звістка. Я не потерплю в місті небезпечних псів.
– Небезпечних? – вибухнув тато.
– Небезпечних, – повторив Б-О загрозливо низьким голосом.
Запала мертва тиша. Не варто заїдатися з поліцейським інспектором, який до того ж виявився головою гольф-клубу. Ось про що подумав тато. Я це відразу зауважив.
Б-О зловісно усміхнувся, поклав одну руку на Мелінду, другою вхопився за дружину, відвернувся й рушив геть. Було майже чутно, як вони хихотять поміж собою.