Тато тинявся скрізь з таким виглядом, ніби була проголошена війна, і він щойно виявив у ванні ворожі підводні човни. Його можуть викинути з гольф-клубу геть! Яка ганьба! Яка наруга! Він лютував і обурювався пихатим, зарозумілим Бофінґтоном-Ором. А завдяки Стрілці, звісно, перепадало на горіхи й мені.
– Її треба належно видресирувати, – гаркав тато. – Бо інакше мусимо знайти для неї нове житло. Віддамо її до собачого притулку.
Для мене це не новина. Щоразу, коли Стрілка робила якусь жахливу шкоду, тато погрожував віддати її до притулку. Але цього разу була Біда – Справжнє Лихо!!! З великими літерами, знаками оклику й похмурими поглядами. Тато відчував, що над ним особисто нависла загроза й серйозно розмірковував про зміну житла для Стрілки.
Я не знав, що робити. Була тільки одна особа, з якою можна було порадитися, – Тіна. Я повів Стрілку на вигін, сів там на колоду й почав чекати. Рано чи пізно мала б з’явитися Тіна разом із Мишкою, і так воно і сталося. Тіна присіла біля мене, а Мишка біля неї. Було б гарно, якби і Стрілка присіла біля мене для повної гармонії, але їй закортіло стати білкою. Вона стрибала на стовбур дерева, намагаючись на нього видряпатися, а тоді ще й дивувалася, чого це вона постійно падає в кущі прямісінько на свій задок.
Я по-справжньому зрадів, побачивши Тіну, але вона зустріла мене з прохолодою.
– Що ти тут робиш? – запитала вона.
– Вигулюю собаку. Якщо пригадуєш, я завжди тут її вигулюю.
– Ага. Ти й далі її вигулюєш.
– Що це має означати?
– Я прийшла сюди, щоб готувати Мишку до виставки собак, – холодно сказала Тіна.
– Чому ти й далі про це говориш?
Тіна зачовгала ногами, а я здивовано побачив, як почервоніло її обличчя.
– Бо я думала, що цікаво буде дресирувати наших собак разом і ще… ще я думала, що ми були друзями.
– Ми й далі друзі. Друзі навіки.
– Треворе. Не треба молоти дурниць. Я мала на увазі… друзями.
– Ага, – сказав я, й далі нічого не розуміючи. – Друзями. – Про себе ж я подумав: “Рятуйте! Ну, що вона хоче цим сказати?”
Тіна знову почовгала ногами. Траві вже добряче дісталося від ніг Тіни.
– Я бачила тебе з тією дівчиною, – буркнула вона.
– З якою дівчиною?
– Тією, з довгим волоссям… довгим білявим волоссям і псом-боксером.
– А, та це була Мелінда Бофінґтон-Ор, – зізнався я. – Вона така чарівна.
Якби можна було вбивати поглядом, я б уже був мертвий. Очі Тіни перетворилися на вогнемети, і я аж зіщулився від цього спалаху.
– Що? Що я такого сказав?
Тіна важко зітхнула.
– Не має значення, Треве. Справа не в словах, а у твоїх думках.
– Але ж я нічого не подумав!
– Може, це й погано, Треве. Тобі, мабуть, варто почати думати.
Я спохмурнів.
– Про що ми взагалі говоримо? – запитав я зрештою. – Я вже нічого не розумію.
– Не має значення, – сказала Тіна. – Ну, і що там сталося з Меліндою?
Ага! Нарешті я міг усе розповісти Тіні, і так я і зробив. Вона страшно реготала, коли дійшло до тієї історії з падінням Мелінди в багно… не знаю, чому. Тоді знову розсміялася, почувши, як мій тато гепнувся на підлогу разом із пані Б-О. Сказала, що ми з татом “обоє-рябоє”.
(Як вона могла таке сказати!) Тоді я дійшов до того місця, де виявилося, що пан Бофінґтон-Ор – це Найважливіша Особа Всесвіту.
– Ненавиджу таких людей, – заявила Тіна.
– Він має себе за велике цабе. Та й узагалі він таке одоробло. Побачила б ти його щелепу, вона немов лопата з “Тисячі дрібниць”.
Декілька хвилин Тіна мовчала. Мишка згорнувся клубочком біля її ніг. (Хоча, власне кажучи, це неправильний вислів, бо сенбернари не вміють згортатися клубочком. Вони лише вміють гепатися на землю великою безформною брилою). Попри все це я відчув бажання, щоб Стрілка була хоч трошки подібна на Мишку. Я дивився на поле, гадаючи, де ж це її зараз носить. Їй уже давно набридло вдавати з себе білку. Якась пані, що прогулювалася вдалині, раптово зойкнула і зникла. Ага, мабуть, це Стрілка, подумав я й зітхнув.
– Отже, твоя собака знову встряла в халепу, – зазначила Тіна. – І мусить таки брати участь у виставці.
– Ну.
– Якщо на неї поскаржаться в поліцію абощо, їй буде непереливки.
Я кивнув головою.
– Мабуть, що так.
По обличчю Тіни пробігла ледь помітна посмішка.
– Отже, було б, напевно, справді, СПРАВДІ непогано приділити більше часу дресируванню Стрілки. Це б могло врятувати їй життя.
Я мав би цього сподіватися, хіба ні? Ви, мабуть, давно вже збагнули, до чого Тіна вела весь цей час. А от я, на жаль, не збагнув. Їй якось завжди вдається застукати мене зненацька, БАЦ! Вона поставила мене перед аргументом, на який я не мав що відповісти. Тіна переможно глянула мені прямо у вічі.
– То як? – перепитала вона. – Непогана ідея?
– Може бути, – прохрипів я. – Мабуть, ти маєш рацію, але як саме її дресирувати?
Тіна раптово пожвавішала. Вона стала усміхненою й завзятою.
– Приведи Стрілку до мене додому, й ми попрацюємо з ними разом.
– Гаразд, ну а що ти робиш з Мишкою?
– Я ж тобі казала, що він готується до конкурсу на найбільш доглянутого пса.
– Тіно! А як я маю зробити зі Стрілки доглянутого пса? Вона ж навіть не породиста. Звичайна собі дворняжка.
– На жаль, ти бачиш Стрілку не з того боку. Ось ти казав, що Мелінда Б-О трохи чванькувата, а водночас казав, що вона чарівна. Тобто зовні вона чарівна, а от нутром бридка. Зовнішність буває оманливою. Те, що зовні здається бридким, зсередини може виявитися чарівним.
– І коли журі на виставці собак почне оцінювати Стрілку, я що – маю вивернути її навиворіт? Вивалити всі її тельбухи, розкласти довкола і сказати: “Подивіться! Яка краса! Вибачте, що стільки крові, але ж у неї такі чарівні нирки!”
Тіна заклякла на місці й уперла руки в боки.
– Ти чудово знаєш, Треворе, що я не це мала на увазі.
– Просто це мене розсмішило, ось і все.
– Я впевнена, що з тваринами так само, як і з людьми. Ми можемо чудово доглянути Стрілку і причепурити її. Ходімо скоріше до ванної. Мама зараз у сусіда, допомагає йому спекти на день народження торт. Його дружині завтра стукне дев’яносто років, тому цей торт має бути особливий, м’якесенький, такий, щоб танув у роті, бо в неї вже не залишилося жодного зуба.
Ми попрямували разом із собаками сходами вгору.
Стрілці страшенно сподобалося бачити, як тече у ванну вода. У нас удома Стрілка не часто купається. Я мав підозру, що і в Тіни Стрілка не надто часто купатиметься віднині, але нічого їй не сказав. Навіщо псувати задоволення?
– Допоможи мені з Мишкою. Він сам сюди не залізе.
Нічого собі! Цей пес важив цілу тонну. Ні, брешу – цілих десять тонн. Я мало не зламав собі хребет, підносячи його. Мишка сів на дно ванни, і з неї вихлюпнулася величезна хвиля води. Тіна витягла шампунь: “Для догляду за шерстю великих собак, з додатками олії фіги й молочка кульбаб, що сприяють пружності і блиску. Містить також кальцій для зміцнення кісток”. Я зауважив, що шерсть не має кісток.
– Мабуть, кальцій туди якось просякає, а тоді потрапляє в кістки, – припустила Тіна.
– Мабуть, нас просто дурять, – заперечив я.
– Починай його втирати в шерсть, – буркнула Тіна, і ми стали ретельно намилювати Мишку.
Питання: “Що роблять собаки, коли стають мокрими?”
Відповідь: “Добряче себе обтрушують”.
І що більший пес, то він мокріший, а що він більший і мокріший, то сильніше себе обтрушує. А що сильніше він себе обтрушує, то далі бризкає вода. Купати Мишку – це те саме, що сидіти біля Ніагарського водоспаду. Мокро.
Ми намилювали шампунь, а Мишка ставав немовби ще більшим.
Мабуть, з шампунем Тіна трохи перестаралася. Було таке враження, ніби на мильній фабриці сталася велика аварія.
– Тепер треба залишити шампунь на десять хвилин, – пояснила Тіна, а Мишка вчергове вирішив старанно обтруситися, забризкавши стіни (і нас самих) цілими клаптями піни з шампуню.
– Як добре, – мовив я, змахуючи шампунь з кінчика носа. – Тепер моє волосся буде гарним і лискучим. А також моя шкіра, одяг, стіни ванної, стеля і…
– Заткнися ти, занудо, – урвала мене Тіна. – Займемося тим часом Стрілкою. У ванній вистачить місця для обох собак.
Тіна мала рацію щодо кількості місця у ванні. Проте вона не врахувала того, що Стрілка доволі багато рухається. Це, власне кажучи, чи не найкраща річ, на яку здатна Стрілка, – рухатися. У цьому вона справжній експерт і може годинами не зупинятися. Варто було Тіні порснути на Стрілку трішечки шампуню, як собаку вже було не втримати. Вона просто вислизала з наших рук. Ми ніби намагалися впіймати у воді велетенський кусень мила. Щоразу, коли ми її ось-ось уже хапали, вона робила “хлю-ю-ю-юсь!” і опинялася в цілком іншому місці.
– Зараз я сполощу Мишку. Тоді нам буде легше, – зітхнула Тіна. Вона пустила душ і почала змивати Мишку. Усе було добре, аж поки Стрілка вхопилася за змієподібний шланг від душу і вирвала його Тіні з рук. Навсібіч порснула вода.
Тіна гарикнула на Стрілку і спробувала забрати в неї шланг, але це тільки переконало Стрілку, що почалася весела гра. Ми вже не сиділи біля Ніагарського водоспаду – ми були в самісінькій його середині. Стрілка гавкала, гарчала, плазувала і підстрибувала. Тіна зловила шланг, і розпочалася битва, результат якої, власне кажучи, був наперед відомий – і так воно невдовзі й сталося. Тіна гепнулась у ванну.
Отож тепер у ванні був цілком мокрий і захляпаний Мишка, була у ванні Стрілка, що й далі тримала в зубах шланг і старанно слідкувала за тим, щоб у межах десяти кілометрів довкола не залишалося жодного сухого місця, і ще у ванні була Тіна, яка безуспішно намагалася видряпатися звідти, але не могла, бо стінки ванни були слизькі від мильної піни, а собаки постійно збивали її з ніг, ну, і я стояв там, мокрий з голови до ніг, дивився на все це і реготав, реготав…
… і тут зайшла Тінина мама.
Ось так закінчилася спроба доглянути Стрілку. Мені заборонили протягом двох тижнів з’являтися в Тіни вдома. За два тижні починається виставка собак, а я не знаю, що мені робити. Рятуйте!