Звичайно, мама Тіни все розповіла моєму татові. Вона поскаржилася йому по телефону, а поки тато розмовляв з пані Лютою, прийшов листоноша з пакунком. І знаєте, що там було? Брудна футболка і джинси від Армані Мелінди Бофінґтон-Ор. А ще там був лист.
“Шановний пане Ларкі,
Якщо Ви не зможете належним чином відчистити цей одяг, мусите купити ідентичний новий або вислати нам чек на суму 124 фунти 98 пенсів.
З Вашою собакою необхідно провести повний курс дресировки, тримати її на повідку і в наморднику. Якщо я дізнаюся про будь-які нові злодіяння з її боку, я видам наказ її знищити. Стосовно Вашого членства в гольф-клубі також існують великі сумніви.
Щиро Ваш,
Борис Бофінґтон-Ор,
Шеф-інспектор поліції,
Голова гольф-клубу “Свонкімен”,
Колишній член 7-го Елтамського загону скаутів,
Володар чорного пояса з тхеквондо, Кавалер дитячого значка “Голубого Пітера” (двічі)”.
Чи був мій тато щасливий, коли закінчив телефонну розмову і прочитав листа? Звичайно, ні. Чи відтворив він у найменших деталях картину кінця світу, включно з виверженнями вулканів, кількома ураганами і численними землетрусами, коли валяться будинки? Звичайно, так. Мабуть, ви здогадалися, кому дісталося найбільше. Правильно. Мені. Останніми татовими словами було щось на зразок “Видресируй собаку або її більше не побачиш”.
Я повів Стрілку на вигін.
– Це не моя вина, – сказав я їй дорогою. Вона подивилася на мене своїми сяючими очима й бадьоро замахала хвостом.
– Це й не зовсім твоя вина, – додав я. – Адже ти собака, зрештою.
Стрілка легенько підстрибнула і гавкнула. Якась стара пані зупинилася зі своєю торбою для продуктів на коліщатах і усміхнулася.
– Яка гарна собачка, – мовила вона, і не встиг я її попередити, як вона вже гладила Стрілку по голові.
Ой, Боже. Це була помилка.
Зазвичай Стрілку ніхто по голові не гладить, бо вона занадто збуджена й рухлива, і до неї просто не встигаєш наблизитися, але ця старенька пані якось зуміла це зробити. Це так спантеличило Стрілку, що вона високо підскочила – прямо в повітря – немовби їй причепили до кожної лапи по пружині. Шу-у-урх!
З верхньою стадією стрибка було все гаразд. Але біда в тому, що після стрибка вгору неодмінно починається падіння вниз. Стрілка впала тій пані на плечі, а та відразу гепнулася на свою торбу на коліщатах, що хутко покотилася додолу пагорбом.
Стрілку це страшенно захопило. Поїздка на халяву! Вона виструнчилась, упираючись лапами в плечі старої пані, й почала шалено гавкати на всіх і все довкола. Стара пані верещала як недорізана, розмахуючи руками й ногами та здіймаючи скажений галас. Усі просто витріщили очі. Ну, а що їм залишалося робити? Адже не часто доводиться бачити торбу для продуктів на коліщатах, що гавкає, верещить і мчить кудись на повній швидкості, махаючи руками і ногами.
Аж ось, коли вже здавалося, що станеться щось жахливе, торба розчахнулася навстіж і зі скреготом зупинилася. Усі продукти розлетілися навсібіч разом зі старою пані. Стрілка вистрибнула з торби й побігла до мене, радісно шкірячись, а стара пані важко звелася на ноги й заверещала нам услід.
– Я повідомлю про це в поліцію! Звідки ти? Як тебе звати? Де ти живеш?
– На Венері! – крикнув я у відповідь і поспіхом подався геть. Фу. Пронесло.
Ніби цього ранку мені було замало прикрощів, кого я побачив на вигоні? Чарлі Смага і трьох його ельзаських вівчарок.
Дозвольте мені відрекомендувати Чарлі Смага. Він – місцевий орангутанг. Ні, це несправедливо, адже орангутанги – це спокійні, тихі й чемні тварини, що стають небезпечними тільки тоді, коли їх по-справжньому загнати в кут. А от Чарлі Смаг постійно несе загрозу, і ще він дебіл. Йому чотирнадцять років, але він здоровило – важкий, як танк. У Чарлі майже все величезне. Лише одна частинка його тіла зовсім крихітна – це його мозок.
Тіна і я торік втрапили через Чарлі в серйозну халепу, коли той заклався з нами, що ми аж ніяк не зможемо приборкати Стрілку. Скраю на вигоні лежить старе корито, з якого напували коней, повнісіньке липкої гидоти. Якби ми програли парі, казав Чарлі, то мусили б залізти в те корито й помити там волосся. Що за мерзота! Звісно, якби він програв парі, то сам би мав туди лізти. Ну, ми й виготовили тоді з Тіною собачий тренувальний апарат і привчили Стрілку повертатися до нас назад.
Отже, Чарлі програв парі і мав би опинитися в кориті, але цього, звичайно, не сталося, і ми аж ніяк не могли його примусити. Але він і далі був на нас лютий. Справу погіршувало й те, що його батько був сержантом тієї поліцейської дільниці, де тепер верховодив пан Б-О. Усі Смаги полюбляють надавати собі зайвої ваги, а важать вони чимало.
Ті Смаги мають трьох смертоносних ельзаських вівчарок. Кому потрібні три такі почвари? Це дійсно страшні псяри, вони гарчать і шкірять ікла. Вони б з радістю зжерли Стрілку, але вона, на щастя, занадто для них прудка і кмітлива.
Отож на вигоні був Чарлі з трьома псами і на ревучому мотоциклі. Той гудів, ніби на волю випустили величезного розлюченого джмеля. Ж-ж-жир-дир-дир-р-р-р-р-р! Мотоцикл деренчливо кружляв, підстрибуючи, полем, а пси ганялися за ним. Мушу сказати, це був досить непоганий спосіб вигулювати їх.
Невдовзі Чарлі зауважив мене, і я побачив, що його мотоцикл помчав прямісінько на мене. Чарлі різко загальмував і зупинився, обсипавши мої черевики грязюкою й камінцями, а тоді відхилився на сидінні й вишкірився.
– Ну-ну, кого це я бачу, собачий тренер Тревор. Що скажеш про мій мотоцикл?
– Нормальний.
– СИДІТИ! – раптово гаркнув Чарлі, коли до нього підбігли три вівчарки. Вони негайно посідали рядочком, пускаючи слину і шкірячи велетенські ікла.
– Тато теж має мотоцикл, – похвалився Чарлі. – Він виступатиме на виставці собак.
– Твій тато не пес, – зауважив я, хоча в глибині душі вважав сержанта Смага бульдогом.
– Ой, як смішно, – глузливо вишкірився Чарлі. – Пан інспектор попросив мого тата зібрати показову команду, в якій буду і я. Тато їхатиме на мотоциклі, тримаючи на плечах вісьмох осіб.
– Це допоможе розв’язати проблему дорожнього руху, – пробурмотів я.
– Так, а мої вівчарки братимуть участь у конкурсі на спритність. Вони там усіх переможуть.
– Навіть не мрій, – каркнув я. – Цей конкурс виграє Стрілка.
Та ну його! І хто це мене потягнув за язик!
Я знав, що не треба було цього говорити, перше ніж слова вирвалися з рота, але було вже запізно.
Чарлі аж підскочив.
– Що? Стрілка? Переможе моїх вівчарок? Не мели дурниць.
– Стрілці раз плюнути їх перемогти. Вона вже готується до конкурсу на спритність.
Чарлі примружив очі.
– Хочеш закластися? Як минулого разу?
Гаразд, послухайте мене. Ви знаєте, що я не ідіот. Знаєте чи ні? Принаймні я не такий дурний, як Чарлі Смаг. І що ж має статися? Я демонструю свій розум і кажу: “Ні, Чарлі, я не хочу закладатися з тобою. Це було б цілковитим безглуздям і тупістю, якщо врахувати, чим усе закінчилося минулого разу”. Чи я так кажу? Ні. А що я кажу?
– Звичайно, закладаємось.
БЛІН! (Як каже одна відома особа).
Отак-то я втрапив у ще гіршу халепу. Тепер я заклався з Чарлі, і можу опинитися в кориті, якщо Стрілка не здолає Смагових ельзаських вівчарок. А на завершення цього дня я ще й довідався дещо про Чарлі.
Він завів свій мотоцикл і для показухи щосили натиснув на газ.
Я хотів з ним якось поквитатися, бо відчував себе жалюгідно, тож запитав його про Шерон. (Ми з Тіною якось застукали Чарлі на тому, що він тримався з Шерон Бленкінсоп за ручки – він тоді мало крізь землю не провалився! Почервонів, як той буряк!)
Але тепер він просто вишкірився на мене.
– Давно вже її кинув, – сказав він. – Ходжу тепер з іншою. Вона не просто класна, вона донька батькового шефа. Називається Мелінда. Ага, і ще одне… щодо нашого парі. Не забудь, що це стосується і твоєї дівчини! Чао, йолопе!
Мотоцикл заревів і знову обсипав мене брудом і камінцями, а тоді помчав геть, і слідом за ним побігли ельзаські вівчарки.
Усе вповилося хмарами, важкими чорними хмарами.
Я поплентався додому, почуваючи себе вкрай жалюгідно.
Здавалося, ніби весь білий світ відвернувся від мене. Навіть Стрілка, і та підібгала хвоста, запхавши його між лапи.