– Що ти сказав?!
Ось. Я знав, що це справить на Тіну враження.
– Ти такий ідіот!
Ну, може і не справило.
– Я не вірю, що ти міг зробити таку неймовірну, безглузду дурницю.
Явно не справило.
– У тебе просто товчена картопля.
Товчена картопля? Ніколи такого не чув.
– Товчена картопля? – перепитав я.
– Не мозок, а… Дійшло?
Я тупо кивнув. Тіна присіла на краєчку мого ліжка, похмуро дивлячись на власні коліна. Тоді похитала головою.
– Тепер нам обом не вивертітися. Якби ти тримав язика за зубами, це все залишалось би нашою таємницею, а потім стало б несподіванкою для всіх. А тепер Чарлі буде насторожі, і його тато теж.
Звичайно. Сержант Смаг. Я зовсім про нього забув. Він скористається будь-якою нагодою, щоб підсунути Стрілці свиню, аби тільки його вівчарки мали кращі шанси на перемогу.
– І що ж нам тепер робити? – простогнав я.
Тіна нічого не відповіла, і запала довга мовчанка. Тіна встала, обійшла кімнату, зазирнула у вікно, знову походила довкола, помацала шпалери і врешті-решт присіла знову.
– Гаразд, давай-но розберемося в цьому безладі. Ми мусимо видресирувати Стрілку. Це врятує її від того Бофі-Шмофі, чи як там його, не кажучи вже про твоїх маму й тата. А тоді ще треба перемогти Смагових вівчарок у конкурсі на спритність під час собачої виставки.
Я понуро кивнув.
– І ще не забудь про Мелінду, – додав я.
– Мелінду?
– Я мав би з нею помиритися.
– Для чого? – допитливо глянула на мене Тіна. Десь у глибині мого мозку пролунав тривожний дзвіночок.
– Ну, все якось погано почалося, а я волів би, щоб ми були друзями.
– Для чого?
Краще б Тіна не повторювала постійно те “Для чого?”!
– Тому що вона… е-е… – Я хотів пояснити, що Мелінда чарівна й розкішна, і що моє серце вистрибує з грудей щоразу, коли я її бачу, але ж я не міг сказати це Тіні. – Вона… симпатична, – незграбно закінчив я.
– Чудово. Я втішена, – озвалася Тіна крижаним голосом. – Я така втішена, що вона… симпатична. – Слово “симпатична” в Тіниних вустах звучало так, ніби вона витягла його із зимнющого холодильника й запхала мені за шкірку.
– Щоправда, Треворе, я навіть не знаю, чи розумієш ти, що нам треба подолати невеличку кризу зі Стрілкою. Забудь про Мелінду і згадай на одну-дві хвилинки про Стрілку. Я гадаю, що нам варто її дресирувати на старому футбольному полі.
– Але ж воно в страшному стані! Ніхто туди не ходить. Там повно старих шин та іншого непотребу.
– Власне. Це ж ідеально. Там нікого немає, отже за нами ніхто не пильнуватиме, а з допомогою всього того мотлоху ми побудуємо власний майданчик для вправ на спритність.
Що довше я над цим міркував, то кращим усе здавалося. Тіна мала слушність. Старе футбольне поле ідеально для цього пасувало. Ніхто й не здогадається, що ми там замислили, і ми зможемо займатися тренуванням у тиші та спокої.
Ми негайно подалися туди. Поле було трохи далі поза вигоном, і я туди не ходив уже досить давно, але там мало що змінилося. Колись там грала місцева футбольна команда, але це було вже хтозна-коли. Уже років сто, як усі забули про це поле. Видавалося, що ніхто й не відає, до чого його застосувати, а люди, що мешкали неподалік, перетворили його на штучне звалище. Там, де колись гасали футболісти, вигукуючи один одному: “Пасуй! Мені!”, громадилося з десяток забутих авт. Скрізь валялося сміття – не та дрібнота, що її викидають у смітники, але серйозні речі, такі, як старі непотрібні сарайчики, бетонні брили, шини, зіпсуті холодильники, сушарки – не кажучи вже про авта.
Стрілка подумала, що це класно, й радісно почала гасати довкола, намагаючись усе водночас обнюхати. Тіна підняла якусь стару автомобільну шину і жбурнула її мені під ноги.
– Нам треба з десяток отаких шин, – повідомила вона. – Покладемо їх рядочком, залишивши між кожною добрячий проміжок.
– Слаломна траса! – вигукнув я.
– Точно. До роботи.
Шини ми знайшли доволі швидко. Значно важче було примусити Стрілку петляти поміж ними. Вона на них стрибала. Пробігала вздовж. Пробігала впоперек. Сідала на них, лягала, гавкала і врешті-решт подзюрчала на них. А тоді помчала собі геть.
Тіна глянула вслід собаці, що стрімко віддалялася.
– Я й не сподівалася, що вона відразу з цим упорається, але думала, що в неї хоч щось вийде.
– Нам гаплик, – застогнав я.
– Треворе! Ми ж тільки почали. Не можна так одразу здаватися. Та й узагалі, власне кажучи, не можна здаватися.
– Гаразд, – зітхнув я. – А що мають іще робити собаки в тому конкурсі на спритність?
– Слалом, гойдалку, тунель, обруч і смертельну стіну.
– Що то за смертельна стіна?
– Це коли їм треба видиратися на дуже високу стіну і злазити з другого боку, – пояснила Тіна.
Це мене трохи підбадьорило.
– Окей. Спробуємо тепер це, – сказав я. – Ти ж знаєш, як подобається Стрілці вилазити на дерева? З цим вона повинна впоратися.
Отож я пішов за Стрілкою, а Тіна тим часом почала будувати смертельну стіну. Коли я повернувся, вона вже роздобула десь величезний лист фанери й волочила його по землі. Фанера була надто тяжка.
– Чекай-но, я допоможу.
Ми спромоглися поставити її вертикально і притулили до іржавої кабіни старого фургона. Приклавши стільки зусиль, ми захекалися й почали обтрушувати бруд із долонь. Тіна усміхнулася.
– У нас це непогано виходить, – сказала вона. – У нас двох.
– Ага.
– Не уявляю, щоб та Мелінда Тофі-Бофі-Шмофі дозволила б собі так забруднитися.
Чи мали ви колись відчуття, ніби вас раптом лупнув по потилиці невидимий бумеранг? Саме таке враження справило на мене зауваження Тіни. Я закляк на місці, не спромігшись на мудру відповідь.
Тіна переможно посміхнулася.
– Ти дуже сильний, – додала вона, міняючи тему. – Залізні м’язи. Можу закластися, що твоя мама примушує тебе їсти гори брюссельської капусти.
Тепер вона примусила мене почервоніти!
– Нумо. Давай поглянемо, чи Стрілка зробить свою справу.
Я підвів Стрілку до стіни й дозволив їй усе обнюхати. Вона торкнулася лапами фанери і шкрябнула її.
– Добре! Ану підстрибни! Гарна дівчинка! – Стрілка неохоче підстрибнула.
– Треба зробити так, щоб вона підбігла до стіни, а тоді видряпалася на неї, – зазначила Тіна.
Ми втрьох побігли до стіни з криками й гавкотом. (Кричали ми з Тіною, а гавкала собака, якщо це вам цікаво). На повній швидкості ми врізалися в стіну.
– Це не зовсім те, чого ми від тебе очікуємо, Стрілко, – сказав я їй. – Спробуймо ще раз.
Ми знову кинулися до стіни, але Стрілка просто не могла збагнути, що вона мусить на неї дряпатися.
– Я знаю, у чому причина, – здогадався я. – Коли Стрілка лізе на дерева, вона намагається ловити білок, правда? Давай-но лізь на дах фургона, ховайся там за фанерою і видавай звуки, наче білка, гаразд?
– А які звуки роблять білки?
– Не знаю. Пі-пі? Сік-сік? Спробуй щось таке.
Тіна вилізла на дах фургона і прилягла за стіною. Я відвів Стрілку якомога далі, щоб вона добряче розігналася. – Готова?
– Готова! – відгукнулася Тіна.
– Ну, починай!
З-поза смертельної стіни донісся страхітливий виск. Здавалося, ніби хтось проштрикнув шпильками цілісіньку в’язку повітряних кульок, і з них тепер зі свистом виривалося повітря. Ми зі Стрілкою помчали до стіни.
– Сссі-і-і-і-і-ік! – вищала Тіна.
А тоді ГУП! Ми дісталися стіни, і Стрілка видерлася на неї зі швидкістю в мільярд кілометрів за годину, потрапивши Тіні прямісінько в руки. Класно!
Ми були такі захоплені. Стрілка підстрибувала. Тіна підстрибувала. Стрілка зіскочила з даху й опинилася в моїх обіймах. Ми гепнулися на землю, а вона скотилася з мене й почала стрибати і гавкати, сяючи очима. Я звівся на ноги.
– Моя черга! – крикнула Тіна й також зіскочила з даху фургона, знову збивши мене з ніг.
– Ми це зробили! – заволала вона.
– З тебе вийшла непогана білка, – засміявся я, сідаючи на землю.
Задихана Тіна сперлася на мене.
– Це було чудово. Нам тепер залишилися тільки тунель, гойдалка й обруч.
– І слалом, – додав я. Якийсь час ми мовчали, опановуючи наше збудження. – Ти мала рацію, це дійсно гарна місцина.
– Так. Але хочу тебе щось запитати, Треве. Як ти гадаєш, з Мелінди вийшла б добра білка?
А щоб тобі! Звідки мені знати? Я не мав зеленого уявлення. Хоч це була цікава думка.