А знаєте, кого я побачив пізніше? Ага, саме так – Мелінду. Я миттєво її впізнав, хоча й вона була доволі далеко від мене, коли я вертався зі Стрілкою додому. Я пришвидшив кроки, щоб наздогнати її, і весь цей час розмірковував: а що я їй скажу, коли наздожену? І ось я вже задихано наблизився до неї.
– Привіт!
– А, це ти, Брудасик.
– Тревор, – я вклонився й засліпив її найкращою своєю посмішкою.
– Ти маєш криві передні зуби, – скривилася вона. – Мій татко радить ніколи не довіряти тим, у кого криві зуби.
– А що я зроблю, – пробурмотів я. – Я ж не просив у когось такі зуби. Вони просто з’явилися в моєму роті, і все.
Тепер я думав таке: ця розмова безглузда! Я хочу їй сказати, яка вона гарна, а ми натомість обговорюємо мої криві зуби! Я вдався до величезних зусиль, намагаючись поміняти тему розмови.
– А ти маєш гарні зуби, – сказав я. – Красиві й рівні. Тобі пощастило. Ти отримала рівні зуби. А я отримав кривулі.
Мелінда чудернацьки на мене глипнула.
– Ти якийсь дивак, чи що? Ти завжди так розмовляєш з людьми? Татко радить не довіряти дивакам.
Я спробував не бути надто дивакуватим і почав міркувати, що б то цікавого сказати. Зиркнув на її пса.
– Якої марки цей пес?
– Марки? – Мелінда зневажливо вирячила очі. – Це ж не машина, йолопе. Це пес породи боксерів. Він братиме участь у виставці собак.
– Справді? І як іде дресирування?
Мелінда фиркнула. Так, ніби вона була конячкою-поні, гарненькою й маленькою поні.
– Нам це не потрібно. Роксик уже давно видресируваний – на відміну від деяких інших собак.
– А в якому конкурсі він братиме участь?
– У конкурсі “Найкращі з кращих”, звісно. Тобто він уміє все. Він має перемогти. Роксик – чистокровний пес. Він обійшовся татові в сотні фунтів. Знаєш, яке в нього відповідне ім’я? Гіацинт Гончак Генріхович VIII.
Мені забракло дихання. Спробуй-но вимовити таке ім’я, вже не кажучи про те, щоб покликати ним пса на вигоні. Не дивно, що його назвали Роксик.
– Чистокровні пси завжди мають відповідне ім’я, – вела далі Мелінда. – Тому що вони рідкісні й дорогі. Це дворняжок можна називати як завгодно.
– Я знаю, бо як тільки ми не кликали Стрілку! Мала б колись почути мого тата. Він може назвати її Задовинюхувачкою або Глухо-Тупо-Шавкою.
– Я не це мала на увазі, – буркнула Мелінда. – Хоч легко можу уявити, як твій батько говорить подібні непристойності.
Мені здалося, що ми не знаходимо з Меліндою спільної мови.
– Мій татко радить не довіряти людям, які говорять непристойні речі.
– Ясно.
Запала мовчанка. Але ж я мусив запитати. Мені вже аж язик свербів від цього запитання.
– А чи твій тато довіряє хоч комусь?
Мелінда зупинилася, повернулася, глянула мені прямо в очі й обпалила сліпучою посмішкою, зблиснувши на сонці рівнесенькими білосніжними зубами.
– Тобі він точно не довіряє, – пояснила вона. – Ні твоїй собаці, ані будь-кому з твоєї родини, якщо хочеш знати. Бувай.
І вона подалася геть, а я мав таке відчуття, ніби вона щойно висмоктала з мого тіла всі кістки й залишила від мене на тротуарі тільки купу розлізлої шкіри, що поволі сповзала через бордюр у стічну канаву, зникаючи в каналізаційній трубі. Але Мелінда й далі була прекрасною!
Сяк-так я спромігся приповзти додому, хоч можете собі уявити, як важко це було зробити, залишившись зовсім без кісток.
Зайшовши в хату, я насамперед помітив, що тато має криві зуби. Я поцікавився в мами, чи на тих, у кого криві зуби, всі люди криво дивляться, підозрюючи в нечесності. Вона мало не впала зі свого велосипеда-тренажера.
– Не будь дурним. Це те саме, що казати, ніби той, хто має багато ластовиння, – тупий, а хто має маленькі вуха – глухий. З чим народився, з тим і мусиш жити, Треворе. Зуби прорізаються такими вже, як є, а щоб їх змінити, треба йти до стоматолога, і той їх рівнятиме. А чого тобі взагалі далися ті зуби?
Тоді я розповів мамі про Мелінду і те, що вона казала, а мама просто розреготалася.
– Яке нахабство! Я впевнена, що це дівчисько не народилося з рівними зубами. Можу закластися, що їй їх рівняли. Мабуть, на це пішли страшні гроші. – Вона перестала крутити педалі й зиркнула на мене. – Тобі ця Мелінда сподобалася, га?
– Справа не в цьому, мамо!
– Знаю, що не в цьому. Не думаю, що вона захоче мати з тобою справу після того, як ти штовхнув її в багно.
– То була Стрілка. Не розумію, чим я завинив.
– Але ж ти можеш принаймні зрозуміти, чому вона тебе остерігається. Послухай, якщо вже хочеш справити на неї добре враження, зроби їй щось приємне. Подаруй їй гарну листівку. Купи їй плитку шоколаду або назбирай для неї квітів. Щось такого.
Мама знову натисла на педалі, а я пішов поміркувати. Може, мама й має рацію. Я міг би спробувати. Справити добре враження. Подарувати Мелінді щось гарне. Їй стане приємно, і я їй почну подобатися.
Так – це чудова думка. Я взяв якісь грошики й попрямував до головної вулиці. Там я цілу вічність простояв біля квіткової крамнички, але ніяк не міг зважитися. Червоні троянди? Або оті жовті штучки? Зрештою, я передумав купувати квіти. Може, я знайду щось в одному з тих великих універмагів.
Я почав думати про ювелірні вироби. Звичайно, я не збирався дарувати Мелінді діаманти чи перламутр, але міг би цілком знайти якийсь гарний браслетик або невеличке намисто. Відділ аксесуарів був розташований поруч із відділом жіночого одягу, від чого я трохи зніяковів. Адже я мусив стояти біля всілякої білизни й такого іншого. Я намагався туди й не дивитися, щоб хтось мене не побачив і не подумав, що я це все розглядаю.
– О-го-го! Купуєш своїй подружці панталончики?
Я підскочив на кілометр! Мало не гупнувся об стелю. Обернувся й побачив перед собою величезні й огидні щелепи Чарлі Смага. Моє обличчя спалахнуло.
– Ні! – так голосно вигукнув я, що всі довкола озирнулися, а я ще дужче почервонів.
Чарлі глянув на юрбу покупців і посміхнувся їм.
– Усе гаразд, – пояснив він, – він просто не може пригадати, якого розміру трусики в його дівчини.
– Заткнися!
– Я тільки стараюся допомогти, – вишкірився Чарлі.
– Залиши мене в спокої.
Чарлі знову вишкірив зуби, немов акула.
– Маю щодо тебе певні задуми, – сказав він. – Щодо тебе і твоєї подружки. Цього разу ви таки залізете в те корито й виваляєтеся в багнюці з голови до ніг. Від вас ціле життя смердітиме.
Я заперечливо похитав головою.
– Стрілка поб’є твоїх псів.
– Ой, не думаю, – реготнув Чарлі. – Одного може й побити, але всіх трьох ніколи. – Він штрикнув мене в груди своїм коротким брудним пальцем. – Тобі вже гаплик, золотце.
– Так? – відважно озвався я. – Ну, якщо мені гаплик, то тобі… тобі башлик!
Це його заткнуло. Та й мене заткнуло теж! Ніхто з нас, мабуть, так і не второпав, що я мав на увазі.
Чарлі просто вилупився на мене. А тоді похитав головою і врешті-решт подався геть.
Усі довкола тепер дивилися на мене, але варто було мені глянути на цих людей, як вони поспіхом відвертали погляд. Я зосередився на вітрині з ювелірними виробами. Волів би якнайшвидше забратися з цієї крамниці. Я знайшов невеличкий і елегантний браслетик з серденьком, що погойдувалося на ньому. Це, мабуть, сподобалося б Мелінді.
Браслетик виблискував золотистим сяйвом, хоча, звичайно, не був зроблений із справжнього золота. Я заплатив за нього і хутко попрямував до виходу.
Вийшовши назовні, я полегшено зітхнув. Нарешті на свіжому повітрі. Міг забратися від усіх тих занадто цікавих пик. Почав було розслаблятися, аж тут відчув на плечі чиюсь залізну руку.
– Перепрошую, юначе. – Мене міцно, немов лещатами, стиснув за плече охоронець. – Здається, ти за це не заплатив.
– Щ-що? – Я підніс угору свій маленький пакуночок. – Я маю ч-ч-чек, – затинаючись, пробурмотів я. – Я щойно це купив. Це, мабуть, якась помилка.
– Не думаю, синку. Я не маю на увазі твій пакунок. Я маю на увазі оце! – Охоронець простягнув руку мені за спину і видобув звідти комплект яскраво-червоних трусиків і ліфчика.
Я мало не вмер. Усі перехожі на вулиці озирнулися на мене. Охоронець і далі розмахував цим жахливим червоним комплектом білизни просто перед моїм обличчям, яке миттєво стало ще червонішим за ті панталони.
– Але ж я нічого про це не знаю! Тобто чому, що, де…?
Я був ошелешений. Не знав, що й казати. Що це діялося?
– Мусиш пройти зі мною, – звелів охоронець. – Ти заарештований у зв’язку з підозрою в скоєнні магазинної крадіжки.
Не встиг я й оком кліпнути, як опинився в поліцейській дільниці, і можна здогадатися, хто стояв там біля столу, до якого мене приволокли.
Сержант Смаг, Чарлі батько.