Лише тепер, побачивши сержанта Смага, я почав усе розуміти. Чарлі Смаг, звичайно, хто ж інший, як не Чарлі! Він був там у крамниці, тинявся довкола мене. Це витівка в стилі Чарлі. На його думку, це було б кумедно.
– Так, так, так, – почав глузувати сержант Смаг. – Невже це наш давній приятель Тревор Ларкі. – Він кивнув охоронцю. – Я цього хлопця знаю. Він завжди потрапляє в халепу. А собака також була з ним? Вони спільно скоюють злочини.
Охоронець похитав головою.
– Не бачив там собаки.
– Гммм. Цілком імовірно, що поки ви стежили за хлопцем, собака вже тікала з купою товарів.
Моя щелепа відвисла мало не до підлоги. Це ж був маразм! Сержант Смаг тепер, здавалося, вважав, що Стрілка вислизнула з крамниці, прихопивши зі собою решту білизни з відділу жіночого одягу! Він нахилився над письмовим столом, мало не впираючись у моє обличчя своєю жирнющою пикою.
– Для кого ти це крав? Явно, що не для себе, га-га-га! Може, для своєї матері?
– Я нічого не крав!
– Але ж охоронець тебе з оцим упіймав.
– Я не знав, що це в мене є. Воно зачепилося мені за спину.
– Якраз! “Я не знав, що це в мене є”. Всі таке кажуть, – сержант Смаг почав глузувати. – Може, вкрав для своєї приятельки?
Поліцай знову подивився на охоронця.
– Зустрічається тут з однією дівчиною. Вони працюють удвох. Запам’ятайте мої слова: вони в цьому замішані по самі вуха. Якщо там не було собаки, то мусила бути дівчина. Я можу вислати поліцейський рейд до її будинку. Там, мабуть, знайдемо море крадених речей.
– Я був сам і нічого не крав, – повторив я.
– Еге ж. І як же це в тебе опинилося?
– Не знаю, – жалюгідно пробелькотів я, хоч не мав жодного сумніву, як саме все сталося. Але ж хіба міг я сказати сержанту, що мені це почепив його син? Хіба ж він повірив би мені? Звичайно, ні. Я промовчав.
Сержант Смаг узяв слухавку і зателефонував мені додому.
– Побачимо, що скаже твій батько, – прогарчав він.
Тато не був захоплений тим, що його викликали до поліцейської дільниці. Він не був надто високої думки про мене, але і про сержанта Смага він не був надто високої думки.
– Вважаєте себе поліцейським? Невже ви справді гадаєте, що молодий хлопчина – та й будь-хто інший, до речі, – навмисно виходитиме з крамниці з ліфчиком і трусиками, що звисають йому зі спини? Навіть охоронець, і той каже, що це виглядало дивно. Хтось явно почепив їх туди для сміху.
Охоронець з універмагу кивнув головою.
– Гадаю, що пан Ларкі має рацію. Це справді виглядало чудернацьки. Магазинні злодії зазвичай намагаються ховати те, що вкрали.
– Точно, – підтвердив тато. – Нарешті хтось заговорив розсудливо. І ще, сержанте Смаг, може, ви поясните мені, для чого моєму одинадцятирічному синові забаглося б красти яскраво-червоні трусики й ліфчик?
Сержант підніс угору комплект білизни і почав його розглядати.
– Це останній крик моди, – припустив він.
– Але ж не для одинадцятирічного хлопця! І взагалі, якого біса він вішав би це собі на спину, щоб усі могли побачити?
– І то правда, – пробурмотів охоронець.
– Атож бо й воно, шкода тільки, що ви не подумали про це перше, ніж тягти Тревора сюди й марнувати нам усім час, – гаркнув тато.
– Вибачте, – забелькотів охоронець. – Я просто піддався загальному збудженню. Я працюю тут щойно перший тиждень і ще нікого досі не арештовував.
Сержант Смаг почав перекладати на столі великий стос паперів.
– Ну, стережися, – буркнув він урешті-решт, похмуро зиркнувши в мій бік. – Я поклав на тебе око. Ти надто часто втрапляєш у халепи, і я колись до тебе доберуся. Доберуся, й тобі буде кінець. Тобі й твоїй собаці. І тій дівчині. І твоєму батькові!
Тато повів мене додому, і я розповів йому, що все це заподіяв, поза всяким сумнівом, Чарлі. Тато заскреготав зубами.
– Це війна, – оголосив він. – 3 мене вже досить тих Смагів.
А тоді він напосівся на мене. Я сказав йому, що ні в чому не винен. Я ж сам себе не заарештував і не відвів до поліцейської дільниці. Тоді я був звинувачений у нахабстві. І так погано, і так недобре, скажіть? Коли ж тато розповів усю цю історію мамі, вона так реготала, що впала зі свого велосипеда-тренажера. Я зауважив, що насправді це її вина.
– Якби не ти, мене б узагалі не понесло в той магазин.
Я розповів про браслет, і це справило на них певне враження.
– Як мило, – здивовано визнав тато. – Дуже романтично. Я певний, що Тіна назавжди буде твоєю.
– Тіна?! – вигукнули ми з мамою водночас.
Тато мав спантеличений вигляд.
– Я помиляюся?
– Це для Мелінди, – пояснила йому мама.
– Що? Для тієї Мелінди Бофінґтон-Ор у дизайнерських джинсах і футболці, хімчистка яких обійшлася нам утридорога? Для цієї Мелінди? Ну, Треворе, ти любиш ходити по лезу, правда?
– Тобто? – здивувався я.
Мама з татом перезирнулися.
– Колись ти зрозумієш, – зітхнув тато. – І нехай тоді це стане тобі доброю наукою в житті. А тим часом піди-но вигуляй бідну собаку, бо ще трохи, й вона погризе нам увесь килим.
Я ненавиджу, коли вони роблять такі оце речі. Говорять тобі щось дуже важливе, а тоді беруть і зупиняються на півслові, а ти так нічого й не второпав. Та я все одно не збирався цілісінький день цим перейматися.
Я повів Стрілку на вигін, відпустив її з повідка і сів під деревом, чекаючи, чи не з’явиться Мелінда. Тим часом видобув браслетик і знову почав його розглядати. Він виблискував під сонцем, а крихітне серденько здалося мені вельми привабливим. Мелінді це мало б сподобатися. Я обережно загорнув браслетик у папір і запхав його собі до кишені.
Невдовзі сюди причалапав пес-боксер, який почав слюнявити мої кросівки. Це був Роксик, а отже, неподалік мала бути Мелінда. Я звівся на ноги й побачив її поодаль на вигоні. Її довге волосся було осяяне сонцем. Вона виглядала фантастично.
– Роксику! Де ти?
– Біля мене, – відповів я. – Ось тут.
Мелінда затулила очі від сонця і глянула в мій бік.
– А, – сказала вона, – це ти.
Вона рушила до мене. Я запхав руку в кишеню і стиснув там обгортковий папір.
– Твоя собака, мабуть, знову тут когось тероризує, – припустила вона.
Я дещо дурнувато посміхнувся.
– Так, ну, але мені прикро за те, що сталося минулого разу.
На мить запала мовчанка.
– Гарний день, – бовкнув я. – Сонечко світить.
Вона мала на собі сліпучо-білу футболку, від чого її шкіра видавалася засмаглою і привабливою. Я побачив на її носі ледь помітне ластовиння.
– Гарне ластовиння, – похвалив я.
– Що?
– Мій тато каже, що завжди можна довіряти тому, хто має ластовиння.
Я відчував, що червонію. Що я таке плету? Тато в житті нічого подібного не казав! І це так безглуздо звучало. З таким самим успіхом можна було похвалити її прищі або мозолі. Маразм, маразм, маразм.
Мелінда піднесла руку, щоб глянути на годинник. Там щось брязкнуло. Я придивився до її руки. На ній був важкий браслет зі щирого золота. Я це відразу оцінив. З браслета звисало велике масивне сердечко, котре подзенькувало щоразу, коли вона рухала рукою. Я ще ніколи не бачив такого величезного браслета. Я витяг з кишені руку, вона була порожня.
– Гарний браслет, – сказав я.
– Це мені тато дав. Щире золото. А сердечко подарував хтось інший, – вона легенько зашарілася. – Один хлопець. Чарлі. Знаєш, може, його?
– Ага, – зітхнув я. – Ну, гаразд, я мушу йти… Стрілка там уже гризе чиюсь ногу. Бувай.
Я хутко подався геть. Гупав по землі ногами і кожним своїм кроком добивав триклятого Чарлі Смага.
Ніби цього всього було замало, дорогою назад я проминув оте корито для коней. Що за смердюча і гидка мерзота! Корито було повніше, ніж досі, і це мене здивувало, адже дощів майже не було. Я пригадав, що виробляв Чарлі минулого разу, коли намагався, щоб ми опинилися в кориті. Він тоді долив туди якоїсь додаткової гидоти – ціле відро найбридкіших і жирнющих помиїв.
Чарлі явно й цього разу взявся за своє. Він крадькома вибирався на вигін і наповнював по вінця корито. Я затулив долонею рота й носа, дивлячись на смердючу нечисть, що пузирилася бульбашками. З одного боку поверхнею поволі снувала жовтава каламутна плівка, що нагадувала якогось пришельця-монстра, повелителя багна з планети Кака.
Ось таку розкішну ванну готував для нас із Тіною Чарлі. Чудово.