Я розповів Тіні, що Мелінда готує Роксика до конкурсу “Найкращі з кращих”.
Вона знизала плечима і сказала, що Мелінда може робити все, що захоче.
– Вона зустрічається з Чарлі Смагом, – додав я.
Тіна посміхнулася.
– Сподіваюся, що їм буде добре разом, – вона ляснула себе долонею по роті. – Ой, Треве! Прошу вибачити! Я й забула, що, ой… ну, ні фіга собі!
– Що ти хотіла цим сказати – “ні фіга собі”?
– Ну, але ж ти з Меліндою… тобі вона подобалася, правда?
Я відчув, як червоніє моє обличчя, і дуже зніяковів. Стрілка стрибала довкола моїх ніг і намагалася збити мене на землю. Це мені також не допомагало.
– Прошу вибачити, – повторила Тіна. – Ти, мабуть, такий пригнічений. Та ще і з ким, з Чарлі Смагом… яке жахіття.
Я спробував змінити тему.
– Чарлі знову наповнює корито, як і минулого разу.
– Думаєш, мене це дивує? – сказала Тіна. – Він шахраюватий з голови до ніг. Я просто вражена, що з такими, як він, бажала б зустрічатися якась симпатична й розважлива особа.
– Давай-но поговоримо про виставку собак, – запропонував я і ще більше зніяковів, адже мій голос почав зриватися, і мені було важко нормально балакати. – Нам тепер потрібно збудувати трасу для перевірки спритності, щоб Стрілка могла добре до неї звикнути.
Ми прийшли на старе футбольне поле.
Тіна придивилася до шин, залишених нами для слалому.
– Тут ще хтось побував, – сказала вона. – Дивися. Сліди від коліс. Хтось тут займався слаломом на велосипеді.
Ми роззирнулися, але довкола була пустка.
– Хто б це не був, їх зараз тут немає, – зазначив я й почав волочити по землі шматок бруднющого брезенту. – Допоможи мені з цим. Ми зараз зробимо тунель.
Поки ми з Тіною тягли брезент, Стрілка гасала довкола, ганяючись за мухами, атакуючи шини і стрибаючи на старі автомобілі. Якби траса на спритність складалася з покинутих обгорілих авт і забутих холодильників, Стрілка легко б перемогла. Вона демонструвала вищий пілотаж. Гасала скрізь, неначе схиблений собачий каскадер.
– Я ще ніколи не бачила собаки, в якої стільки енергії, – зауважила Тіна, а Стрілка зістрибнула з даху якоїсь вантажівки, беркицьнулася на матрац, уп’ялася зубами в якусь шину й загризла її до смерті. – Має більше енергії, ніж теплова електростанція.
– Ага, нам варто було б під’єднати її до державної електромережі. Стрілка продукувала б стільки електроенергії, що можна було б закип’ятити мільйон чайників.
– Ти ще божевільніший, ніж вона, – засміялася Тіна.
Ми стягнули докупи декілька каркасів старих сушарок, залишивши поміж ними прохід. Тоді накрили це все брезентом, кінці якого звисали з боків. Тіна сіла навпочіпки й зазирнула до тунелю.
– Як справжній, – зраділа вона. – Бери Стрілку й запускай її з другого кінця.
“Бери Стрілку”. Це так сказала Тіна. Точні її слова. Га-га-га. Дуже смішно. Я випробував наш фокус зі словами “Гулі-гулі”, але Стрілка немов оглухла. Спробуйте-но зловити собаку, що мчить зі швидкістю в сто миль за годину, виконує такі трюки, що й Джеймсу Бонду не снилися, й не має жодного уявлення, що таке команда “СИДІТИ!”. На те, щоб її впіймати, пішло десять хвилин, і врешті-решт я був заляпаний грязюкою всіх відтінків.
Я поставив Стрілку біля одного кінця тунелю, а Тіна наготувалася кликати її з іншого.
– Але цього разу навіть не проси мене вдавати білку, – крикнула вона.
– А кролика? – закричав я їй у відповідь.
Тіна спохмурніла і зникла на протилежному кінці тунелю. Я зазирнув у темний прохід. Побачив її з того боку. Вона приклала обидві руки собі до голови й замахала ними, наче вухами.
– Пі-і-пі-і-пі-і-пі-і-пі-пі-пі-пі-і. – Вона ще й ворушила носом.
– Це не кролик, – сказав я їй. – Це мале порося, що вертається додому і робить собі під ноги пі-пі.
– А ти можеш краще?
Я відпустив Стрілку і почав стрибати біля свого кінця тунелю.
– Луп! – вигукнув я. – Луп-луп-луп! Стрілку це анітрохи не зацікавило, і вона подалася геть.
– Кролики не кажуть “луп”, – крикнула Тіна з протилежного кінця.
– Але й “пі-пі” не кажуть, – озвався я.
– А що ж тоді?
– Та я не знаю. Стань кимось іншим.
Але цього вже не було потрібно, бо раптово Стрілка примчала назад і, наче ракета, влетіла прямісінько в тунель. Шурх!
– Класно! – заволав я, але тут мене збила з ніг ельзаська вівчарка, що гналася за Стрілкою. Я ще не встиг збагнути, що сталося, як услід пронеслися ще дві вівчарки, підкинувши мене догори ногами, аж я важко гепнувся на спину.
З протилежного кінця тунелю долинув вереск, коли між ногами Тіни прослизнула Стрілка, а саму Тіну також збили на землю ельзаські вівчарки, що помчали далі, здіймаючи хмару куряви. Тоді щось грізно загуркотіло, і ми побачили, як старим футбольним полем, петляючи поміж розкиданим навсібіч мотлохом, наближався до нас мотоцикл. Чарлі Смаг – а хто ж міг бути інший? Але виглядало це все якось химерно. На мотоциклі було двоє… ні, ТРОЄ осіб! Один сидів за кермом, а двоє інших стояли однією ногою на задньому сидінні, тримаючись за руку, тоді як вільну руку й ногу кожен із них виставив убік, неначе циркач-акробат.
Мотоцикл з гуркотом зупинився біля тунелю, а двоє акробатів зняли свої шоломи, й далі дуже театрально балансуючи на задньому сидінні. Сержант Смаг і Чарлі. А водієм був..? Інспектор поліції власною персоною. Борис Бофінґтон-Ор Грізний. Борис – володар чорного пояса з тхеквондо. Борис – кавалер значка “Голубого Пітера” (двічі).
– Так я і думав, – гаркнув сержант Смаг, – порушники. Стороннім особам тут перебувати заборонено. Ви тут удвох, авжеж? – Він обернувся до свого шефа. – Ця парочка – відомі правопорушники. Що ви тут робите?
– А ви що робите? – невинним голосом перепитала Тіна.
– Пильнуємо за такими, як ви, вандалами.
Собача зграя тим часом уже добігла до найдальшого кінця футбольного поля. Стрілка виконала неймовірно складний пірует з розворотом і помчала прямо на нас. Троє Смагових вівчарок спробували повторити цей маневр, але не розрахували траєкторію, зіштовхнулися між собою, попадали на брудну землю, важко зіп’ялися на лапи і знову кинулися навздогін Стрілці.
– Ніхто не має права приходити сюди без дозволу, – повторив сержант Смаг і виставив уперед пузо, щоб набрати поважнішого вигляду.
Собаки підбігали ближче…
– А ви на посту? – поцікавилася Тіна.
– Поліцейський ніколи не спить, – утрутився Б-О.
… ще ближче…
– Бо мені здалося, ніби ви просто розважалися на мотоциклі, – сказала Тіна.
– Ти знаєш, з ким говориш? – гаркнув Б-О.
… і ще ближче. Може, варто про це сказати?
Цієї миті влетіла Стрілка.
Так от, ви мусите уявити цілу картину. За Стрілкою гналися три ельзаські вівчарки, кожна з яких була втричі більша й важча за неї. Стрілка втікала від них що є духу. Аби збагнути, як це швидко, виберіть будь-яку цифру, що більша за нуль. Тепер помножте її на п’ять. Додайте п’ятдесят. Додайте сто. Помножте на десять. Тепер додайте тисячу й отримаєте швидкість, з якою переміщалася Стрілка – хоч насправді вона могла переміщатися ще трохи швидше, залежно від того, яку цифру ви вибрали з самого початку.
Отже, Стрілка влетіла, наче крилата ракета з прискорювачем. Вона підстрибнула! О! Це треба було бачити! Який розкішний стрибок! Немов антилопа! Ні, я щось заплутався. Вона не може бути водночас крилатою ракетою і антилопою. Гаразд, уявіть собі антилопу, в якої до спини причеплена крилата ракета з прискорювачем. Вертаємось до наших подій…
…Стрілка підстрибнула високо в повітрі! Вона ширяє над їхніми головами, наче альбатрос. (Альбатрос, який стискає в лапах крилату ракету, причеплену до антилопи і т.д., і т.д.)
– Ой-йой-йой! – кричать сержант Смаг, Чарлі і Бофік-Шмофік, коли Стрілка проноситься прямісінько над ними.
І тут з’являються три вівчарки. Кожна з них утричі більша за Стрілку. Кожна з них утричі важча за Стрілку. Вони влітають що є духу. Підстрибують. Як антилопи? Ні. Вони ширяють, як альбатроси? Ні.
Три ельзаські вівчарки підстрибують, як носороги. Чи ви колись бачили стрибаючого носорога? Ні. Звичайно, ні. А чому? Бо вони не здатні стрибати. Носороги здатні робити три речі. Здатні ходити. Здатні зупинятися, і ще вони здатні на щось наштовхуватися. Саме так і вчинили Смагові вівчарки. Вони з розгону наштовхнулися на мотоциклістів, і в результаті гепнулися на землю. А разом з ними Чарлі, його батько, Бофінґтон-Ор і мотоцикл, причому всі водночас. Пролунав страшенний гуркіт, і мотоцикл перекинувся догори колесами. Трійка розкарячених мотоциклістів розпласталися на землі. Над ними і під ними були собаки. Одній вівчарці не сподобалося, що поліцейський інспектор притис її задні лапи, отож вона вкусила Бофінґтона-Ора за сідницю.
– А-а-ай!
Принаймні це примусило інспектора досить швидко скочити на ноги. Він був розлючений. А ми з Тіною опинилися в поліцейській дільниці, бо нас заарештували.