Тато не був надто втішений.
– Мені вже набридло приходити сюди, коли ви заарештовуєте мого сина, – поскаржився він сержанту Смагу.
– Не забудьте про собаку, – вишкірився поліцай. – Собаку я теж заарештував.
– Ой, заради всіх святих! А що ж вона такого зробила?
– Вона напала на мене.
– Нічого подібного! Це неправда, тату! – крикнув я. – Вона просто його перестрибнула. Це варто було бачити!
– Тревор каже правду, пане Ларкі, – вставила свої п’ять копійок Тіна. – За Стрілкою гналися три ельзаські вівчарки, і вона просто перестрибнула через людей. Вівчарки стрибнули за нею, але натомість збили з ніг сержанта Смага, Чарлі і пана Бофінґтона-Ора.
Тато ковтнув слину й нервово роззирнувся в кабінеті.
– Там був ще й пан Бофінґтон-Ор? А де він зараз?
– Панові інспектору надають допомогу, – прохрипів сержант Смаг.
– Одна з собак вкусила його за сідницю, – пояснив я.
Тато похлинувся, закашлявся, бризнув слиною і ледве стримався, щоб не розреготатися.
– А щоб тобі, – пробурмотів він. – І сильно вкусила?
– Шеф не дозволив себе оглядати нікому, крім доктора, – досить холодно відповів сержант Смаг. – Але пан інспектор попросив мене повідомити вас, що в результаті сьогоднішнього інциденту ваша собака потрапила до реєстру небезпечних тварин, і якщо на виставці вона не продемонструє належного поступу, виникне необхідність її ліквідувати.
– ЩО??!!
– Тату? – ледве зміг вимовити я.
– Ви не маєте права, – гаркнув тато, махаючи головою.
– Ваша собака вкусила поліцейського інспектора, – почав було Смаг, але його перекричали ми з Тіною.
– Це зробила одна з ваших вівчарок!
Смаг похитав головою й усміхнувся.
– Я так не думаю. Ми з паном інспектором знаємо, що сталося насправді.
– Тату! Тату! Це не Стрілка! Це не вона! – Я був сам не свій і мало не плакав.
– Це жахлива несправедливість, – крикнув тато. – Не маєте права цього робити!
– А я нічого й не роблю. Це прямий наказ інспектора поліції, – незворушно відповів сержант Смаг.
– Не думайте собі, що можете за ним сховатися, – гаркнув тато. – Вам це подобається, так?
– Ваша собака всім загрожує, – рявкнув у відповідь Смаг. – А поліцейський наказ – це поліцейський наказ. Бувайте здорові й стережіться, щоб я вас знову не зловив на тому старому футбольному полі.
Усі мовчки їхали додому автом. Щойно тепер ми осягали все жахіття того, що сталося. Ми з Тіною сиділи ззаду. Її рука на сидінні мало не торкалася моєї, і мені так хотілося міцно її стиснути.
Я не міг цього зробити. А що, як вона забере свою руку? Може, навіть закричить. Тому я не взяв її за руку, навіть не глянув на неї, почуваючи себе дуже-дуже жалюгідно.
Тато спокійно запитав, як іде дресирування Стрілки. Чи встигне вона приготуватися до конкурсу на спритність? Адже Бофінґтон-Ор уже сидів нам на хвості. Я розповів татові, як класно Стрілка стрибала, бігала, крутилася й оберталася.
– Але чи впорається вона з конкурсом на спритність? – наполягав тато. – Чи переможе вона тих клятих вівчарок?
– Нам тільки треба зробити, щоб вона стрибала й крутилася в належний час, – пояснила Тіна.
– Це означає “так” чи “ні”? – не вгавав тато.
– Це означає… “можливо”, – припустила Тіна, намагаючись, як завжди, зберігати оптимізм.
Тато важко зітхнув, а мама нагадала, що до виставки собак залишилося тільки два дні. Отакої.
Ми з Тіною сіли в садочку на подвір’ї й усе добряче обговорили. Вона ніяк не могла зрозуміти, що робили на футбольному полі Смаги. Я розповів їй те, що говорив мені Чарлі про поліцейську показову команду на мотоциклах.
– Мабуть, вони для цього й тренувалися.
– Тобто ми вже не можемо вертатися на футбольне поле, – пробурмотіла Тіна. – Стрілка змусить продемонструвати все, на що здатна, якраз під час конкурсу.
– Але ж вона безнадійна, Тіно! Гаразд, вона ще впорається зі смертельною стіною, якщо ти вдаватимеш із себе білку. Можливо, вона заскочить у тунель, якщо матиме настрій. Хтозна, що буде зі слаломом, а обруч і гойдалку ми з нею навіть не пробували.
Тіна аж підскочила.
– Ми можемо спробувати гойдалку тут, у саду. Потрібно просто на якусь стару бочку покласти дошку і врівноважити її там. Собака піднімається вгору одним кінцем дошки, аж поки другий кінець опускається додолу, а тоді вона йде далі і сходить на землю. Це просто.
У вустах Тіни це справді прозвучало, як щось легеньке, тому я хутко розшукав довжелезну дерев’яну дошку. Тоді ми знайшли маленькі козли, тобто підставку, що її тато іноді вживав для розпилювання різних речей. Ми приладнали дошку так, щоб один її кінець лежав на землі, а інший – стирчав у повітрі.
Я пішов по Стрілку і поставив її з одного кінця гойдалки.
– Ану ж бо. Гарнесенька собачка. Пройди-но по дошці! – Стрілка глянула на мене, висолопила довжелезного язика і смачно лизнула мого носа, неначе це було морозиво. – Ні… просто пройди ось тут. Давай.
Тіна, що стояла біля протилежного кінця, покликала її. Стрілка подивилася на Тіну, нагострила вуха, подріботіла вгору дошкою, гойдалка опустилася донизу, а Стрілка зійшла нею на землю. Я мало не впав від здивування.
– Ти це зробила! – вигукнула Тіна, обнявши Стрілку. – Молодчинка! Розумниця!
– Швиденько, спробуй-но ще раз зі свого боку, – сказав я їй.
Тіна півела Стрілку до гойдалки. Я покликав її. Вона подріботіла вгору, гойдалка опустилася, і Стрілка зійшла на землю. Вона обернулася і знову це зробила, а тоді знову і знову. Фантастика.
– Їй це подобається, – крикнув я. – їй просто подобається це робити.
Тіна відповіла мені посмішкою.
– Залишився тільки обруч.
– Обруч, до речі, подібний до тунелю, – зазначив я.
– Тобто?
– Ну, треба проходити крізь обруч і треба проходити крізь тунель. Різниця в тому, що тунель набагато-набагато довший за обруч. Обруч – це ніби мацюпусенький шматочок тунелю, начебто хтось узяв тунель і відрізав від нього крихітний кавальчик, назвавши його обручем.
– Ти здурів, – зареготала Тіна.
– Я просто кажу, що якщо Стрілка пройшла крізь тунель, чому б їй не пройти крізь обруч.
– Але ж вона має стрибнути крізь нього.
– Ага, я якось про це й забув. Знаєш, що… там у сараї є стара віконна рама. Можна нею скористатися.
Я побіг до сарайчика і витяг звідти вкриту густим павутинням віконну раму. Вона була без жодного скла. – Ось.
– Але ж вона прямокутна. А обручі круглі.
– Уяви, що це квадратний обруч, – запропонував я.
– Ти точно здурів.
– А що нам ще лишається, – відповів я й підняв угору раму.
Чи стрибне крізь неї Стрілка? Вона оббігла довкола неї. Гавкнула на неї. Стрибнула мені між ногами. Побігла до гойдалки й сім разів пробіглася вздовж неї, а тоді, коли я вже ладен був піддатися… шурх! Вона проскочила крізь раму.
Нарешті ледь помітно замерехтів промінчик надії. Ми з Тіною перезирнулися й посміхнулись.
– Готово, – сказала вона.
– Готово, – луною озвався я. – Усе, крім слалому.