Арена змагань кишіла людьми, а за лаштунками було ще тісніше. Там не тільки вирувало ціле море нервових, тремтячих, надміру збуджених собак, але й яблуку не було де впасти від їхніх нервових, тремтячих, надміру збуджених власників, причому ніхто з них не стояв на місці. Який гамір! Так, ніби вас разом із двадцятьма собаками зачинили в контейнері для сміття з неймовірно лунким відлунням.
Страшенно схвильована Тіна тинялася довкола, вишукуючи серед присутніх Чарлі Смага.
– Ти чув? Роксика зняли з конкурсу! Він заразився блохами, і ветеринар заборонив йому брати участь!
Давненько вже я не чув таких гарних новин.
– Ура. Цікаво, від кого він їх підхопив?
– Напевно, від Чарлі, – пожартувала вона. – Він має десь тут бути.
– А для чого він тобі?
– Ні для чого. Я просто хочу знати, де його пес. Бо в змаганнях братимуть участь усі три вівчарки – одна в конкурсі на слухняність, друга – на спритність, а третя – на найбільш доглянутого пса. Бачив, яка там конкуренція в конкурсі на найбільш доглянутого пса? Мишка не має шансів. Нічого, але я тут маю спеціальний супер-пупер шампунь. Гадаю, що він сподобається Чарлі.
Я був спантеличений.
– Якого біса ти зібралася допомагати Чарлі?
Тіна посміхнулася.
– Пізніше поясню. Дивись, а ось і він. Він зараз митиме наостанок свого пса. Спробуй-но відволікти його на дві секундочки, гаразд?
– Навіщо?
– Чого ти весь час запитуєш? Просто зроби це!
Ми вже наблизилися до Чарлі. Той якраз наливав трохи теплої води у велику пластмасову балію. Я підійшов і став біля нього.
– Ти його ніколи не відмиєш, – почав піддражнювати я.
– Що? А, це ти. Так я і думав. І не надійся мене завести, старий, бо тобі вже повний гаплик. Твоя собака все одно програє, і ніхто вже її тоді не врятує. Чик! – Чарлі провів пальцем по горлу, немовби хотів його перерізати. Його обличчя вишкірилося широченною глузливою посмішкою. Негідник – це все, що можна було сказати про нього.
Він стояв з тріумфуючим виглядом, а за його спиною Тіна непомітно чинила якісь маніпуляції з миючою рідиною для псів. Я навіть не здогадувався, що вона замислила, але коли Тіна тихенько відійшла вбік, я зрозумів, що вона зробила все, що їй було потрібно.
– Стрілка вже колись приготувала всім велику несподіванку, – відважно мовив я. – Вона і зараз може таке зробити. Зачекай-но й побачиш.
І я поспіхом рушив геть, бажаючи й себе самого переконати в тому, що я щойно сказав Чарлі. Мені цього, звісно, не вдалося. Ми з Тіною з таким самим успіхом могли б одразу лізти в те корито для коней. Навіщо чекати початку собачої виставки, щоб дістати на свої голови всю цю ганьбу і сором? А щодо бідної Стрілки…
Конкурс на спритність був запланований насамкінець, бо він складався з багатьох різних випробувань. Виставка відкривалася конкурсом на слухняність, і тут сержант Смаг був в ударі. Ви б його бачили! Його груди аж надувалися – можна було подумати, що це він бере участь у конкурсі, а не його собака.
Він марширував сюди-туди. Собака марширувала сюди-туди. Він свистів у свисток, давав накази, а собака підходила, відходила, приносила речі, сідала, стрибала, лягала, вставала й робила геть усе, що треба було робити. Вона вже виконала майже всі завдання, крім останнього, не отримавши жодного штрафного очка.
Наприкінці один із суддів мав підходити до псів і простягати їм руку. Кожен пес повинен був подати судді свою лапу, щоб той міг її потиснути. Це було безглузде й миле завершення конкурсу.
Так ось, суддя підійшов, став перед ельзаською вівчаркою сержанта Смага і простягнув їй руку. Вівчарка стрибнула на нього і вчепилася в руку щелепою. І не відпускала. Суддя скривився з болю, а сержант Смаг побагровів.
– Вона думає, що ви грабіжник, – пояснив поліцай.
– Та ж ні! Скажіть їй, що я не грабіжник!
– Я не розмовляю по-собачому, – буркнув сержант, а юрба залилася реготом. – Раніше від неї цього не вимагалося, бо вона видресирувана хапати грабіжників і не відпускати.
Люди в юрбі мало не падали зо сміху.
– Заберіть її від мене! Мені боляче!
Але вівчарка гарчала, рикала й ще міцніше стискала руку. Урешті-решт вони всі втрьох мусили залишити арену. Нічого дивного, що ельзаську вівчарку №1 сержанта Смага дискваліфікували. Переможцем стала Рубі, шотландська вівчарка-колі. (Справжнє ім’я: Гільдебран Джинвала МакДуґал Ікс-Матерійогоковінька!) Та найважливішим було те, що в результаті дискваліфікації ельзаську вівчарку №1 автоматично позбавили права участі в будь-яких наступних змаганнях – інакше кажучи, Стрілці тепер залишалося перемогти на одну вівчарку менше.
Ельзаська вівчарка №2 брала участь у конкурсі на найбільш доглянутого пса разом із Мишкою та деякими іншими собаками. Усі собаки сяяли й виблискували, неначе їх щойно прогнали по декілька разів через автомийку, що, на мою думку, було доволі вірогідно. Одну за одною їх викликали пройтися перед глядачами. Вони були розкішні.
– Наступний учасник: сенбернар Мишка, – оголосила суддя, і з’явилася Тіна.
Я не повірив очам. Мишка був просто неперевершений, такий охайний і акуратний, неначе він цілісінький тиждень провів у косметичному салоні. Він явно насолоджувався своєю миттєвою славою і ступав, високо підносячи лапи й виблискуючи шерстю. Він виглядав чудово. Я плескав у долоні й підбадьорливо горлав аж до хрипоти.
– І останній учасник, якого представляє Чарлі Смаг: ельзаська вівчарка №2.
Запала довга пауза. Усі погляди були звернені до тунелю, з якого виходили пси, але там нікого не було.
– Просимо Чарлі Смага вивести на арену його собаку.
Знову пауза. Що відбувається? Аж ось люди в юрбі зойкнули й роззявили роти, коли Чарлі спочатку виставив з-за рогу свою голову, а тоді поволі, дуже поволі вийшов сам. Він ступав якось боком, тримаючись краю арени, немовби не хотів, щоб його бачили. Він потягнув за повідок, і там з’явилася…
… собака? Чи то була собака? Вона точно мала чотири лапи. Але я ще ніколи не бачив химернішої істоти. Була вона зелено-чорно-коричнево-червона. Частини її шерсті були мокрі і брудні. Інші, сухі частини склеїлися докупи і стирчали навсібіч липкими цурпалками. Підібганий між лапи хвіст волочився по землі. Бруднішого, огиднішого, смердючішого пса годі було й уявити. Люди в юрбі подумали, мабуть, що це якийсь жарт, бо почали сміятися, реготати й показувати пальцями.
Чарлі похмуро зиркнув на них і сказав судді, що мав прикру пригоду з шампунем.
– Здається, він був зіпсутий, – пояснив він.
– Ой, людоньки, – пробурмотіла суддя, затискаючи пальцями носа. – Справді, він щось дуже вже смердить. Чи не могли б ви, якщо ваша ласка, забрати цю собаку геть і добряче її помити?
Ну, і вгадайте, хто переміг? Мишка! Класно! Я був такий радий за Тіну і захоплений тим, що ось уже дві ельзаські вівчарки не спромоглися здобути жодного бала. І ще я мав приховану підозру, що перетворення собаки Чарлі в смердючу порхавку на лапах було якимось чином пов’язане з Тіною.
– Я всього лише дала йому інший шампунь, – прошепотіла вона, невинно округливши очі.
– Він був гидотний! Де ти його взяла? Він нагадував ту мерзоту в… – До мене раптом дійшло. – Тіно! Невже ти…? – Вона кивнула й вишкірилася, мов божевільна.
– Учасників конкурсу на витривалість просимо приготувати своїх собак, – пролунало з гучномовців. Тієї ж миті моє серце шалено загупало. Ось він. Момент Істини. Я кинувся за лаштунки по Стрілку. І тут я побачив записку. Пришпилена до Стрілчиної клітки, вона легенько тріпотіла від вітерцю.
«Цю собаку дискваліфіковано від участі в конкурсі в зв’язку з наказом про її ізоляцію.
Наказ видав поліцейський інспектор Б. Бофінґтон-Ор,
Голова гольф-клубу “Свонкімен”,
Володар чорного пояса з тхеквондо,
Кавалер дитячого значка “Голубого Пітера” (двічі).
Як міг він таке зробити? Чому? Що відбувається?
Прибігла Тіна, яка й далі аж світилася захопленням від перемоги в конкурсі на найбільш доглянутого пса. Вона прочитала записку, і її щелепа відвисла до самої землі.
– Він не має права! Він просто намагається викрутитися!
– З чого викрутитися? – втомлено перепитав я. Не відводив очей від записки, знову і знову її перечитуючи. Ще мить тому я відчував себе повітряною кулею, що гордо й величаво летить угорі. Але тепер з мене випустили повітря, і я перетворився на якусь нікудишню зіжмакану шмату.
– Невже ти нічого не зрозумів, Треве? Залишився останній конкурс на спритність, і Б-О не може дозволити, щоб Стрілка мала бодай найменшу нагоду перемогти Смагових вівчарок. Він не хоче втрачати обличчя. Він злякався, тому й намагається дискваліфікувати Стрілку.
Стрілка коротко гавкнула й висолопила язика. Я мав подібне самопочуття. Був сердитий і стурбований. Я дивився на записку, шукаючи в голові бодай якоїсь відповіді, та що довше шукав, то менше чогось знаходив.
– Ну, і що ж тут зробиш, га? Ми ж не скасуємо наказ шефа поліції. Стрілку не допустять до змагань, і це кінець. Ми програли.
Я не думаю, що бачив колись таку загрозливо сердиту Тіну. Вона з усієї сили лупнула мене по руці.
– Ой!
– Ти так легко здаєшся, Треве. Я взагалі не розумію, навіщо з тобою зустрічаюся.
– Зустрічаєшся зі мною? – розгубився я. – Що ти маєш на увазі?
Але тут прибув сам Бофінґтон-Ор. Він ступав якоюсь дерев’яною ходою, немовби йому боліли нирки чи печінка, і це мене втішило, бо він і сам давно вже сидів мені в печінках. Побачивши нас, він розплився в широченній посмішці.
– Мені так шкода вашої собаки, – вишкірився він. – Але ж це треба було зробити. Ми не можемо тримати тут собак, які кусають поліцаїв, правда? Я це зробив заради безпеки всіх інших. Прикро, що вона не візьме участі.
– Але ж вас не покусала Стрілка! – вигукнув я. – То була одна з вівчарок сержанта Смага!
– Ой, ні, я так не думаю, – похитав головою Б-О, й далі усміхаючись. – То не була собака поліцейського. Ой, ні. Собака поліцейського такого б не робила.
– Одна з собак сержанта Смага щойно покусала суддю, – крижаним тоном зазначила Тіна.
– Звичайнісінька помилка. Ну, але наказ є наказ, і я боюсь, що тут уже нічого не вдієш.
– Не маєте права цього робити! – заволав я. – Це несправедливо! То була не Стрілка!
– Доведи це, – загиготів шеф поліції. – Спробуй-но, доведи.
Я був приголомшений. Просто не знаходив потрібних слів. Б-О знав, що то була не Стрілка. Він знав це! Тіна також мала доволі розгублений вигляд. У гучномовцях хрипко пролунало оголошення.
– Просимо власника Мишки з’явитися на арені, де відбудеться нагородження найбільш доглянутого пса.
– Краще біжи, – пробурмотів я. – Цього не можна пропускати. Біжи, хутчіш!
Тіна не бажала залишати все в такому стані, але знову пролунало оголошення, і вона, мало не плачучи, побігла геть. Я обернувся до Стрілки. Вона глянула на мене і вишкірилась, як завжди, легковажно й іронічно. Їй навіть у голову не приходило, що небеса розверзлися і падають, готові будь-якої миті нас розчавити.