Тягништовхаї зараз уже вимерли. Це значить, що їх уже більше немає. Але давно-давно, коли жив Лікар Дуліттл, кілька їх іще залишалися в найглибших джунглях Африки. Проте й тоді їх була лише мізерна жменька. У них не було хвоста, зате було по голові на кожному кінці тіла, а на кожній голові росли гострі роги. Вони мали надзвичайно боязку вдачу, і їх було вкрай важко упіймати. Місцеві люди впольовують більшість тварин, підкрадаючись до них ззаду, коли ті не бачать. Але ви не зможете зробити такого зі тягништовхаєм, бо хоч з якого боку ви б до нього підходили, там завжди була голова. А крім того, тільки половина його спала водночас. Інша ж голова лишалася насторожі й пильно дивилася навкруги. Ось чому жодного з них ніколи не впіймали і ніколи не показували в зоопарках. І хоча багато найкращих мисливців і власників звіринців провели цілі роки свого життя, розшукуючи по джунглях за будь-якої погоди тягништовхая, ніхто з них так нічого і не зловив. Навіть тоді, багато років тому, він був єдиною твариною на світі із двома головами.
Отож мавпи розпочали полювання за цією твариною по всьому лісі. І коли вони вже пройшли не одну сотню миль, одна з них помітила незвичайні сліди на березі річки, і мавпи зрозуміли, що тягништовхай має бути десь неподалік від цього місця.
Вони пішли уздовж берега і дуже скоро побачили місцину, де трава була високою і густою, тож вони припустили, що звір має бути тут.
Тоді мавпи взялися за руки і утворили велике коло довкруж високої трави. Тягништовхай чув, що вони його оточують, і щосили намагався прорватися крізь їхнє коло. Але не зміг. Побачивши, що намагатися втекти немає сенсу, він зупинився й став чекати, щоб дізнатися, чого їм треба.
Вони запитали в нього, чи погодився б він поїхати з Лікарем Дуліттлом, щоб виступати на шоу в Країні Білих Людей.
Та він покрутив обома своїми головами і відповів:
– Звісно ж ні!
Йому пояснили, що його ніхто не замикатиме у звіринці, а просто будуть його показувати. Сказали, що Лікар це надзвичайно добра людина, але без копійки грошей, а люди платитимуть, щоб побачити двоголову тварину, і Лікар розбагатіє і зможе розплатитися за корабель, який він позичив, аби приїхати до Африки.
Проте тягништовхай не погоджувався:
– Ні. Ви ж знаєте, який я сором’язливий, я не терплю, як мене хтось розглядає.
І він мало не заплакав.
І так вони намагалися вмовити його протягом трьох днів.
І ось наприкінці третього дня він сказав, що піде з ними і спочатку подивиться, що це за чоловік такий цей Лікар.
Отож мавпи помандрували додому з тягништовхаєм. А коли вони прийшли до маленької трав’яної хатки, де мешкав Лікар, то гукнули його.
Качка, що саме пакувала дорожню скриню, відгукнулася: – Заходьте!
І Чі-Чі з дуже гордим виглядом завів тварину всередину і показав її Лікареві.
– А це що за дивина така? – запитав Джон Дуліттл, витріщившись на чудернацьке створіння.
– Хай Господь-Бог милує, – вигукнула качка. – А як же він складає свою думку?
– Як на мене, то зовсім не схоже, щоб у нього вона взагалі була, – докинув Джип.
– Це, Лікарю, – промовив Чі-Чі, – тягништовхай, найрідкісніша тварина африканських джунглів, єдиний двоголовий звір на світі! Забирайте його з собою додому, і багатство вам забезпечене. Люди платитимуть будь-які гроші, аби його побачити.
– Та мені не потрібні ніякі гроші, – відказав Лікар.
– Ні, потрібні, – втрутилася качка Чап-Чап. – Ви вже забули, як ми змушені були сидіти на хлібі й воді, аби оплатити рахунок м’ясника в Паддлбі? А як ви збираєтеся повернути морякові новий корабель, про який ви говорили? Це можливо, тільки як у вас будуть гроші!
– А я планував самим побудувати для нього корабель, – сказав Лікар.
– Ох, не плетіть нісенітниць, – скрикнула Чап-Чап. – А де ви дістанете дошки й цвяхи, щоб його збудувати? А крім того, на що ми збираємося жити? Ми будемо бідніші, ніж будь-коли, як повернемося додому. Чі-Чі повністю має рацію: забирайте це кумедне створіння з собою, та й край!
– Ну, можливо, у тому, що ти кажеш, щось і є, – пробурчав Лікар. – З нього безперечно вийшов би прекрасний новий різновид домашнього улюбленця. Проте чи ж… е-е-е… як воно там називається… справді хоче їхати в чужі краї?
– Так, я поїду, – промовив тягништовхай, який відразу ж побачив по Лікаревому обличчі, що це чоловік, якому можна довіряти. – Ви були таким добрим до тутешніх звірів, а мавпи сказали мені, що я єдиний, хто підійде. Однак ви повинні пообіцяти мені, що якщо мені не сподобається в Країні Білих Людей, то ви відправите мене назад.
– Ну, звісно ж – обов’язково, обов’язково, – запевнив Лікар. – Пробач мені, але ти, мабуть, споріднений із сімейством оленів, чи не так?
– Так, – відповів тягништовхай, – з Абіссінськими Газелями і Азіатськими Сарнами – це по материній лінії. А прадід мого батька був останнім з Єдинорогів.
– Надзвичайно цікаво! – промурмотів Лікар і витягнув книжку зі скрині, яку Чап-Чап саме пакувала, й заходився гортати сторінки. – Погляньмо, чи каже щось про це Бюффон…
– Я зауважила, – сказала качка, – що ти розмовляєш тільки одним своїм ротом. А друга голова що, не може говорити?
– Може, – пояснив тягништовхай. – Але другий рот я тримаю головним чином для того, щоб їсти. У такий спосіб я можу розмовляти, коли я їм, і не бути невихованим. У нас у роду всі завжди були вельми чемні.
Коли речі були спаковані і все готове до подорожі, мавпи влаштували гучну вечірку на честь Лікаря, на яку прийшли всі звірі з усіх джунглів. І там були ананаси, і манго, і мед, і усілякі смаколики – і їсти, і пити.
Коли всі закінчили їсти, Лікар устав і сказав:
– Друзі мої, я невеликий майстер довго говорити після обіду, як деякі особи, а я щойно з’їв чимало фруктів і чимало меду. Але я хочу сказати вам, що мені дуже шкода залишати вашу прекрасну країну. Проте мене чекають справи в Країні Білих Людей, я мушу їхати. Після того, як я поїду, завжди стежте за тим, щоб мухи не сідали на вашу їжу, яку ви збираєтеся з’їсти, і не спіть на голій землі, коли насуваються дощі. Я… е-е-е… я сподіваюся, що усі ви завжди житимете щасливо.
Коли Лікар закінчив промову й сів, усі мавпи довго плескали в долоні й говорили одна одній:
– Нехай ніколи не забудеться в нашому народі, що він сидів і їв разом із нами, отут, під деревами. Бо ж він, безперечно, Найбільший із Людей!
І Великий Горила, який мав силу сімох коней у своїх волохатих руках, викотив великий уламок скелі на чільне місце стола і промовив:
– Цей камінь на вічні часи позначатиме це місце.
Тож і до сьогодні в самому серці джунглів усе ще лежить той камінь. І мавпи матері, мандруючи по лісу зі своїми сім’ями, і досі вказують на нього з гілок дерев і шепочуть дітям:
– Цитьте! Ось отам, дивіться-но, там Добрий Білий Чоловік сидів і їв разом із нами в Рік Великої Хвороби!
А потім, коли свято закінчилося, Лікар і його команда вирушили в путь, назад до морського узбережжя. І всі мавпи йшли із ним аж до межі своєї країни, несучи його скриню й сумки, щоб його як слід провести.