На березі річки вони зупинилися й розпрощалися.
Це зайняло чимало часу, оскільки усі ці тисячі мавп хотіли потиснути Джонові Дуліттлу руку.
Пізніше, коли Лікар і його звірі вже йшли самі, Полінезія застерегла:
– Ми повинні ступати м’яко й розмовляти тихо, бо ми йдемо через землі Джолліджинкі. Якщо Король довідається про нас, то вишле своїх солдатів, щоб вони нас знову впіймали, бо я певна, що він і досі дуже злий через те, як я його обдурила.
– Що мене хвилює, – сказав Лікар, – так це де ми візьмемо нове судно, щоб дістатися додому… Ну, гаразд, можливо, ми знайдемо яку-небудь посудину, яка лежить на боку десь на березі і яка нікому не потрібна. А втім, проблеми слід вирішувати в міру їх надходження.
Але все вийшло як найкраще, бо саме того дня як Лікар Дуліттл разом із своїми супутниками дістався до берега моря, на їх великий подив тут їх чекав великий вітрильний корабель, за допомогою якого група чорних невільників втекла з плантації в штаті Луїзіана і дісталася до Африки.
Щойно втікачі пристали до берега, вони хутко покинули корабель, побоюючись переслідування з боку плантаторів. Втім, їх побоювання були марними, бо їх переслідувачі не знали де саме шукати втікачів і тому покинули свої пошуки.
Як би там не було, але Лікар Дуліттл знайшов потрібний корабель, щоб вирушити на ньому до берегів рідної Англії.
Тягништовхай, біла мишка, Чав-Чав, Чап-Чап, Джип і пугач Пу-Гу піднялися на борт корабля разом із Лікарем. А Чі-Чі, Полінезія і крокодил залишилися на березі, тому що Африка була їхнім справжнім домом, тією землею, де вони народилися.
І коли Лікар позирнув з палуби на море, то йому раптом спало на думку, що з ними нема нікого, хто показав би їм дорогу назад до Паддлбі.
Широке-широчезне море під місячним світлом виглядало безкрайнім і пустельним, і він почав хвилюватися, чи не зіб’ються вони з курсу, коли земля щезне з виду.
Але саме коли він про це подумав, вони почули високо вгорі дивний шелестливий шум, який розлягався в нічному небі. І всі звірі перестали прощатися й прислухалися.
Шум робився усе голоснішим і сильнішим. Здавалося, що він наближається до них. Це був такий звук, неначе осінній вітер шумить у листі тополі або рясний-рясний дощ барабанить по даху.
І Джип, націливши вгору свого носа й піднявши хвоста сторч, сказав:
– Птиці!.. мільйони птиць… летять швидко… ось що це таке!
І тоді вони всі поглянули вгору. І побачили тисячі й тисячі маленьких пташок, які проносилися на тлі місячного диска, немов величезна армія дрібних мурашок. Скоро вже здавалося, що вони заповнили собою все небо, та все одно продовжували прибувати нові пташки – усе більше й більше. Їх було так багато, що невдовзі вони затулили весь місяць, так що він не міг світити, а море зробилося похмурим і чорним – як коли грозова хмара находить на сонце.
І ось усі ці птахи спрямували свій політ униз, ковзаючи над водою і сушею, і нічне небо знову стало чистим, а місяць світив, як і раніше. При цьому від них не було чути жодного скрику, жодного звуку, жодної пісні – ніяких звуків, окрім цього повсюдного шерхоту пір’їн, який зараз став сильнішим, ніж будь-коли. Коли вони почали всідатися на піщаному березі, на снастях корабля – скрізь і повсюди, окрім дерев, Лікар зміг побачити, що в них були сині крила й білі груди, і дуже короткі, вкриті пір’ячком лапки. Як вони всі нарешті знайшли собі місце, де вмоститися, умить запала повна тиша – ніде ані телень, кругом усе завмерло.
І при місячному світлі Джон Дуліттл промовив:
– Я навіть не думав, що ми пробули в Африці так довго. Це вже буде майже літо, коли ми повернемося додому. Бо це ластівки вертаються. Ластівки, дякую вам, що ви спустилися й почекали нас. Це було дуже шляхетно з вашого боку. Тепер ми можемо не боятися, що зіб’ємося з дороги в морі… Підняти якір і напнути вітрила!
Коли корабель відчалив, тих, хто залишився на березі, Чі-Чі, Полінезію і крокодила, охопив страшенний сум. Бо ніколи в житті не зустрічали вони нікого, кого б вони любили так, як Лікаря Джона Дуліттла з Паддлбі-на-Болоті.
Вони кричали йому «Прощавай!» знову, знову і знову, але й далі продовжували стояти на березі поміж каміння, гірко плачучи й махаючи, аж поки корабель не щез за горизонтом.
