На шляху додому корабель Лікаря мав пройти повз Варварійський берег, за яким розпочиналася Велика Пустеля. Це було дике, безлюдне місце – один пісок і каміння. І саме там поселилися варварійські пірати.
Ці пірати, а була їх ціла велика зграя, зазвичай чекали, поки біля їхніх берегів зазнає трощі якийсь корабель. Проте часто, якщо вони бачили, що судно пропливає мимо, то виходили в море на своїх стрімких вітрильниках й нападали на нього. Коли розбійники отак захоплювали в морі корабель, то грабували його дощенту, а після того, як забирали з нього всіх людей, сам корабель топили і поверталися назад на Варварійський берег, виспівуючи пісень і пишаючись тим злом, яке вчинили. Потім вони примушували захоплених людей писати своїм рідним та друзям і просити в них грошей на викуп. А якщо друзі грошей не присилали, то пірати заставляли таких людей гарувати на полі.
Так от, одного сонячного дня Лікар і Чап-Чап прогулювалися по палубі туди-сюди, щоб трохи розім’ятися, і всі були щасливі.
Раптом Чап-Чап побачила парус іншого корабля, який виднівся далеко за ними на межі виднокругу. Це був червоний парус.
– Щось мені не до вподоби це вітрило, – сказала Чап-Чап. – У мене таке відчуття, що це не дружній корабель. Боюся, що в нас будуть великі неприємності.
Джип, який лежав поблизу й дрімав на сонечку, почав гарчати й розмовляти уві сні.
– Я чую запах смаженої яловичини, – бурмотав він, – недопечений ростбіф, политий зверху коричневою підливкою.
– Ти тільки подивися! – вигукнув Лікар. – Що це коїться зі псом? Він що, уві сні не тільки говорить, а ще й нюхає?
– Я гадаю, що так, – підтвердила Чап-Чап. – Усі собаки відчувають запахи, коли сплять.
– Але що ж він нанюхав? – запитав Лікар. – Ніхто не смажить м’яса на нашому кораблі.
– Ні, – сказала Чап-Чап. – Смажена яловичина, очевидно, знаходиться на отому кораблі.
– Але ж він від нас миль за десять, – здивувався Лікар. – Собака навряд чи може нюхати так далеко!
– О, так, може, – запевнила Чап-Чап. – Запитайте в нього самі.
Тоді Джип, який усе ще міцно спав, знову почав гарчати, його губи розійшлися в оскалі, показуючи здорові білі зуби.
– Пахне злими людьми, – прогарчав він, – це найгірші люди, яких я будь-коли нюхав. Це запах біди. Це запах бою – шестеро підлих негідників нападають на одного хороброго чоловіка. Я хочу допомогти йому. Гав… ууу… ГАВ!
Він голосно гавкнув і від власного гавкоту й прокинувся зі здивованим виразом на морді.
– Дивіться! – закричала Чап-Чап. – Той корабель тепер уже ближче. Уже можна порахувати його великі вітрила – усі червоні. Хто б це не був, вони женуться за нами… Хотіла б я знати, хто це такі.
– Це злі моряки, – промовив Джип, – і їхній корабель дуже швидкий. Поза сумнівом, це варварійські пірати.
– Треба встановити додаткові вітрила на нашому кораблі, – скомандував Лікар, – щоб ми рухалися швидше і змогли їх спекатися. Побіжи в трюм, Джипе, і принеси всі паруси, які побачиш.
Собака метнувся вниз і притягнув усі вітрила, які зміг знайти.
Проте навіть коли їх усі напнули на щоглах, щоб піймати вітер, судно і близько не стало таким швидким, як піратське, яке наближалося ззаду дедалі більше і більше.
– Ой, леле, та це нікудишнє судно, – заскиглив підсвинок Чав-Чав, – у нас було б більше шансів виграти регату, пливучи в супниці, аніж втекти від піратів на цій старій баржі. Гляньте, як близько вони тепер! Можна вже розрізнити вуса на їхніх обличчях – і їх справді шестеро. І що нам тепер робити?
І тоді Лікар попросив Чап-Чап злетіти вгору й сказати ластівкам, що їх наздоганяють пірати на своєму швидкому кораблі і щось треба негайно придумати.
Коли ластівки почули це, вони всі спустилися на вітрильник Лікаря і веліли йому розпустити кілька довгих канатів і чимдуж сплести з них багато-багато тонких мотузочок. Потім кінці цих мотузочок прив’язали до носа судна, а ластівки схопили їх своїми лапками і полетіли, тягнучи корабель за собою.
І хоча ластівки не дуже-то й сильні, якщо їх одна чи дві, усе міняється, коли їх збирається сила-силенна. А тут до Лікаревого корабля було прив’язано тисячу мотузочок, і дві тисячі ластівок тягнули кожну мотузку – і всі вони були надзвичайно стрімкими літунами.
Тож за якусь мить Лікар побачив, що його корабель мчить уперед так нестримно, що змушений був тримати свого капелюха обома руками; було таке відчуття, наче вітрильник сам собою летить по хвилях, які пінилися й скипали від швидкості.
І всі звірі на палубі почали сміятися й танцювати в струменях повітря, бо коли вони поглянули назад на піратський корабель, то побачили, що тепер він стає дедалі меншим, а не більшим. Червоні вітрила залишалися далеко-далеко позаду.