Буксирувати корабель по морю це тяжка робота. Тому через дві чи три години у ластівок почали втомлюватися крила й збиватися дихання. Тоді вони надіслали Лікареві вниз повідомлення, що незабаром їм треба було б перепочити і що вони підтягнуть судно до одного острова тут неподалік і заховають його в глибокій бухті, поки вони не відновлять сили, аби продовжити подорож.
І незабаром Лікар побачив острів, про який вони говорили. Посередині острова височіла красива зелена гора.
Коли вітрильник безпечно увійшов у бухту, в якій його неможливо було побачити з моря, Лікар сказав, що збирається висадитися на острів і пошукати води – бо на кораблі вже зовсім не лишилося, що пити. Він і всім звірам порадив також зійти на берег і погасати по траві, щоб розім’яти ноги.
І поки вони висаджувалися, Лікар помітив цілу зграю щурів, які піднімалися по сходах із трюму і також залишали корабель.
Джип почав ганятися за ними, бо полювання на пацюків завжди було його улюбленою розвагою. Але Лікар наказав йому зупинитися.
А тоді один здоровенний чорний щур, який, схоже, хотів щось сказати Лікареві, несміливо підповз ближче, поглядаючи куточком ока на собаку. Він спочатку нервово прокашлявся два чи три рази, почистив свої вуса й витер рота, а потім промовив:
– Гм-гм… еее… вам відомо, звісно ж, що всі кораблі мають своїх щурів, Лікарю, чи не так?
Лікар відповів: – Так.
– І ви чули, що щури завжди залишають корабель, який тоне?
– Так, – кивнув головою Лікар, – мені про таке розказували.
– Люди, – вів далі щур, – завжди говорять про це глузливо, так наче в цьому є щось негідне. Але ж хіба можна нас у цьому звинувачувати, га? Врешті-решт хто б залишився на тонучому кораблі, якщо є можливість урятуватися?
– Це цілком природно, – погодився Лікар, – цілком природно. Я це повністю розумію… А чи є ще щось… Ще щось, що ти хотів мені сказати?
– Так, – відказав щур. – Я прийшов повідомити, що ми залишаємо це судно. Але ми хотіли попередити вас перед тим, як піти. Це поганий корабель. Його борти прогнили. Іще до завтрашньої ночі він піде на морське дно.
– Але звідки ви знаєте? – здивувався Лікар.
– Ми завжди знаємо, – відповів щур. – На кінчиках наших хвостів з’являється таке дивне відчуття – так, начебто в тебе затерпла нога. Цього ранку о шостій годині, коли я саме снідав, мій хвіст раптово почав затерпати. Спочатку я подумав, що це знову повернувся мій ревматизм. Тоді я пішов і запитався у своєї тітоньки, як вона почувається. Ви ж пам’ятаєте її? Така довга ряба пацючиха, досить худа, яка приходила до вас на прийом у Паддлбі минулої весни із жовтяницею? Так ось, вона теж підтвердила, що її хвіст поколює нівроку.
І тоді нам остаточно стало ясно, що цей корабель має потонути не пізніше, як за два дні. Так що ми всі прийняли рішення забиратися з нього геть, щойно підійдемо достатньо близько до будь-якої землі. Це поганий корабель, Лікарю. Не плавайте на ньому більше, а то ви обов’язково потонете… До побачення! А ми пішли шукати якесь гарне містечко, де можна жити на цьому острові.
– До побачення! – відповів Лікар. – І дуже дякую тобі, що прийшов і все мені розповів. Це вельми шляхетний вчинок, вельми! І переказуй мої вітання своїй тітоньці. Я прекрасно її пам’ятаю… Залиш у спокої цього щура, Джипе! Іди сюди! Ляж і лежи!
Отже, Лікар і всі його тварини зійшли на берег, несучи відра і каструлі, щоб пошукати на острові воду, тим часом як ластівки відпочивали.
– Цікаво, як називається цей острів, – промовив Лікар, видираючись по схилу гори. – Виглядає як дуже приємне місце. А як багато тут різних пташок!
– Ну як, це ж Канарські острови, – роз’яснила Чап-Чап. – Хіба ви не чуєте, як співають канарки?
Лікар зупинився й прислухався.
– Ой, а й справді, це ж вони! – вигукнув він. – Який же я дурний! А чи не можуть вони нам розповісти, де знайти воду?
І дуже скоро канарки, які не раз чули про Лікаря Дуліттла від перелітних птахів, прилетіли і провели їх до чудового джерела холодної чистої води, де канарки любили купатися, а ще вони показали йому чудові галявини, де для пташок росла безліч ягід, і ще багато гарних місцин на острові.
А особливо це сподобалося тягништовхаєві, бо зелену траву він любив набагато більше, ніж сушені яблука, якими харчувався на кораблі. А Чав-Чав аж закувікав з радості, як вони знайшли цілу долину, зарослу дикою цукровою тростиною.
Трошки пізніше, коли в них уже було вдосталь усього їсти й пити, й вони відпочивали, лежачи на траві, а канарки співали їм пісень, прилетіли в поспіхові дві ластівки, страшно збуджені й стривожені.
– Лікарю! – закричали вони. – Пірати зайшли в бухту, і всі вони забралися на ваш корабель. Вони в трюмі шукають, що б їм украсти. А свій корабель вони залишили, там нема нікого. Якщо ви поквапитеся й спуститеся на берег, то можете захопити їхній корабель, а він дуже швидкий, і втекти. Але треба поспішати.
– Це гарна ідея, – вигукнув Лікар, – просто чудова!
Тож він відразу скликав усіх своїх звірів, попрощався з канарками і побіг униз на берег.
Коли вони досягли узбережжя, то побачили піратський корабель з червоними вітрилами, який стояв на якорі, і – так, як ластівки й казали, – на ньому нікого не було: усі пірати знаходилися десь усередині Лікаревого корабля, шукаючи наживи.
Джон Дуліттл наказав своїм тваринам пересуватися дуже тихо, і так вони всі забралися на піратський корабель.