Наступного ранку я прокинувся надзвичайно рано, хоча напередодні й ліг спати дуже пізно. Перші горобці тільки починали спросоння своє цвірінькання на даху за вікном мого горища, як я вискочив з ліжка і швиденько натягнув свій одяг.
Я не міг дочекатися, коли вже знову прибіжу до маленького будинку з великим садом й побачу Лікаря та його особистий зоопарк. Уперше в житті я геть забув про сніданок, крадучись навшпиньки униз по сходах, щоб не розбудити маму і тата. Я відчинив вхідні двері і вискочив на безлюдну, мовчазну вулицю.
Коли я дістався до воріт Лікаревої садиби, то раптом подумав, що, можливо, ще занадто рано, аби приходити до когось у гості, тож почав собі гадати, чи вже прокинувся Лікар, чи ні. Я поглянув на сад. Там, здавалося, нікого не було. Тоді я відчинив хвіртку й спокійно зайшов усередину. А коли повернув ліворуч, щоб піти по стежці поміж живоплотів, то раптом почув, як голос десь поруч зі мною каже:
– Доброго ранку. Як ти рано!
Я обернувся. Зверху на бирючиновому живоплоті сиділа сіра папуга Полінезія.
– Доброго ранку, – сказав я. – Здається, я трохи поспішив. Чи Лікар ще спить?
– Ні-ні, – відповіла Полінезія, – він уже півтори години, як прокинувся. Ти знайдеш його десь у будинку. Вхідні двері незамкнуті. Просто штовхнеш їх і заходь. Напевне, він зараз на кухні готує собі сніданок або ж працює у своїй Лабораторії. Просто бери й заходь. А я сиджу чекаю, щоб сонце зійшло. Хоча, по правді сказати, мені здається, що воно забуло зійти. Клімат тут просто жахливий. Якби ми зараз були в Африці, світ би о цій ранковій порі весь виблискував під сонячними променями. Ти тільки подивися, як туман огортає оту капустяну грядку. Одного погляду на це вже достатньо, щоб отримати ревматизм. Нелюдський клімат, нелюдський! Я справді не розумію, чому хтось, окрім жаб, залишається жити в Англії. Гаразд, не буду тебе затримувати. Біжи вже до Лікаря.
– Дякую, – сказав я. – Піду його пошукаю.
Коли я відчинив вхідні двері, відразу ж відчув запах смаженого бекону, а тому попрямував прямо до кухні. Там я побачив великий чайник, який википав на вогні, а також блюдо з беконом та яєчнею на каміні.
Схоже було, що від жару бекон геть пересохне. Тож я пересунув блюдо трохи далі від вогню і вирушив шукати Лікаря по будинку.
Я знайшов його врешті-решт у Лабораторії. Тоді ще мені було невідомо, що її називають Лабораторією. Це була надзвичайно цікава кімната, з телескопами й мікроскопами та безліччю інших дивних штуковин, призначення яких я не розумів, але хотів би знати. На стінах висіли зображення звірів, і риб, і дивовижних рослин, тут були колекції пташиних яєць та морських мушель у скляних посудинах.
Лікар стояв у халаті біля головного стола. Спершу я подумав, що він умиває обличчя. Перед ним був квадратний скляний ящик, повний води. Лікар тримав одне вухо під водою, а друге закривав лівою рукою. Коли я зайшов, він випрямився.
– Доброго ранку, Стаббінсе, – привітався він. – Погожий деньок намічається, ти як гадаєш? Я саме слухав, що мені скаже Віф-Ваф. Однак він мене сильно розчарував, дуже сильно.
– Чому? – поцікавився я. – А ви встановили, чи є в нього взагалі якась мова?
– О, так, – запевнив Лікар, – у нього є мова. Але ця мова настільки бідна – усього кілька слів, таких як «так» і «ні», «гарячий» і «холодний». Оце й усе, що він може сказати. Велике розчарування. Розумієш, він справді належить відразу до двох різних родин морських мешканців. І я розраховував, що для мене це буде надзвичайно корисним. Ось так воно.
– Гадаю, – сказав я, – це означає, що в нього не так і багато розуму, якщо його мова – це всього два чи три слова?
– Так, схоже на те. Можливо, справа в способі життя, який він веде. Бачиш, тепер вони дуже рідкісні, ці Віф-Вафи, дуже рідкісні і дуже самотні. Вони плавають у найглибших місцях океану абсолютно самі – завжди поодинці. Тому, припускаю, у них справді немає потреби багато говорити.
– Імовірно, якийсь різновид великих молюсків здатен розмовляти більше, – сказав я. – Зрештою, цей же зовсім маленький, чи не так?
– Авжеж, – погодився Лікар, – це правда. О, я не маю сумніву, що існують балакучі молюски – ні найменшого сумніву. Але великих молюсків, найбільших із них, так важко впіймати. Їх можна знайти тільки на великих глибинах. А оскільки вони багато не плавають, а тільки повзають по дну океану більшість часу, то надзвичайно рідко потрапляють у сіті. Мені б дуже хотілося знайти якийсь спосіб опуститися на морське дно. Я б довідався купу цікавих речей, якби тільки зміг це зробити. Проте ми зовсім забули про сніданок. Ти вже снідав, Стаббінсе?
Я признався Лікареві, що зовсім про це забув, і він негайно повів мене на кухню.
– Так, – розмірковував він уголос, наливаючи гарячу воду з чайника до заварника, – якби вчені зуміли дістатися прямо на морське дно і пожити там деякий час, вони б зробили дивовижні відкриття, про які людство ніколи навіть і не мріяло.
– Але ж люди опускаються туди, хіба ні? – запитав я. – Водолази там і таке інше?
– Ну так, без сумніву, – підтвердив Лікар. – Водолази спускаються. Я сам спускався у водолазному костюмі, якщо на те пішло. Але ж заради Бога, вони ж це роблять тільки там, де море мілке. Водолаз не може зануритися там, де по-справжньому глибоко. Що б я хотів, так це опуститися на великі глибини – туди, де глибина кілька миль. Гаразд, гаразд, не побоюся сказати: одного дня мені це таки вдасться. Давай я наллю тобі ще одну чашку чаю.