Коли сніданок було закінчено, Лікар вивів мене з будинку, щоб показати сад. Ну що ж, якщо будинок був цікавим, то сад – цікавішим у сто разів. З усіх садів, які я тільки бачив, цей був найпрекраснішим і найзахопливішим. Спочатку ти не усвідомлюєш, наскільки він великий. Здається, ти ніколи так і не дістанешся до його краю. А коли нарешті ти вже майже впевнений, що обійшов його весь, то поглянеш через живопліт, або завернеш за поворот, або підведеш очі на якісь сходи, і виявиться, що тут є ще одна велика частина, на яку ти зовсім не сподівався натрапити.
Тут було все – усе, що сад може мати чи будь-коли мав. Тут були широкі просторі галявини з різьбленими кам’яними лавами, зеленими від моху. Над галявинами нависали плакучі верби, і пір’ясті кінчики їхніх гілок пестили оксамитову траву, коли їх колихав вітер. Старі вимощені стежки з обох боків були обгороджені високим підстриженим живоплотом, так що виглядали вони як вузенькі вулиці в якомусь старовинному місті; у живоплоті були влаштовані проходи, а над ними були фігури у вигляді вази, або павича, або півмісяця – і все це було вистрижено з живих дерев та кущів.
Тут був симпатичний мармуровий басейн для риб – із золотим коропом, з блакитними водяними лілеями і великими зеленими жабами. На тлі високого цегляного муру, який оточував фруктовий садок і город, рясніла безліч рожевих і жовтих персиків, що вже достигали на сонці. Тут був чудовий велетенський дуб, у стовбурі якого утворилася порожнина, де могли б заховатися четверо чоловік.
Також тут стояло немало дачних будиночків, деякі дерев’яні, а деякі кам’яні, а в одному з них було повно книжок для читання. У куточку серед каміння і заростей вересу просто неба було влаштоване вогнище, на якому Лікар любив смажити печінку й бекон, коли в нього виникало бажання поїсти на свіжому повітрі. Але що мене вразило найбільше, так це маленький скромний будиночок на дереві, який заховався високо в кроні величезного в’яза. Туди можна було забратися по мотузяній драбині, яка звисала згори. Лікар пояснив мені, що використовує будиночок для спостережень за місяцем і зірками за допомогою телескопа.
Це був такий сад, по якому ви могли блукати й досліджувати його цілими днями і днями – і завжди відкривати для себе щось нове, і завжди з радістю віднаходити вже знайомі місця. Того першого разу, як я побачив Лікарів сад, я був настільки зачарований, що мені хотілося залишитися жити там назавжди й ніколи більше не виходити звідти. Бо в його стінах було все, щоб дати тобі щастя, щоб зробити життя приємним, щоб забезпечити твоєму серцю спокій. Це був Сад Мрій.
Я помітив одну особливість відразу ж, як потрапив до саду, і це пояснювало, чому так багато птахів прилітають сюди. На кожному дереві, схоже, було по два чи й три гнізда. І безліч інших створінь дикої природи також явно почували себе тут удома.
Горностаї, і черепахи, і мишки-соні, здавалося, тут були звичайним явищем і поводилися далеко не лякливо. Жаби різних кольорів і розмірів вистрибували по галявинках так, наче вони належали їм. Зелені ящірки (які дуже рідко траплялися в Паддлбі) сиділи на каменях і кліпали на нас очима. Навіть змій можна було тут зустріти.
– Не треба їх боятися, – заспокоїв мене Лікар, помітивши, як я сіпнувся, коли велика зміюка, звиваючись, перетнула стежку прямо перед нами. – Ці хлопці не отруйні. І вони приносять багато користі, обмежуючи число багатьох видів садових шкідників. Інколи вечорами я граю для них на флейті. Їм це страшенно подобається. Вони піднімаються на своїх хвостах і можуть стояти так до безкінечності. Цікава це штука, їхня любов до музики.
– А чому всі ці тварини приходять сюди й залишаються жити? – запитав я. – Я ніколи не бачив саду, де було б стільки всього живого.
– Ну, гадаю, це тому, що тут вони отримують тут їжу, яку люблять, і ніхто їх не турбує й не заважає їм. А крім того, звісно, вони знають мене. І, як я припускаю, їм дуже зручно мешкати прямо в саду в Лікаря на випадок, якщо вони чи їхні діти захворіють. Поглянь! Бачиш отого горобця на сонячному годинникові, який свариться із чорним дроздом унизу? Так от, він прилітає сюди кожного літа вже багато років.
Сам він із Лондона. Сільські горобці з нашої околиці завжди кепкують із нього. Кажуть, що він цвірінькає страшним кокні[1]! Це надзвичайно забавна птичка – дуже хоробра і дуже забіякувата. Нічого він так не любить, як посперечатися, але він завжди закінчує суперечку сваркою. Це справжня міська птиця.
– А всі ці птиці навколо, вони місцеві? – запитав я.
– Більшість, – сказав Лікар. – Однак кілька рідкісних птахів відвідують мене щороку, хоча зазвичай вони взагалі навіть не наближаються до Англії. Наприклад, отой вродливий маленький парубійко, що завис над квіткою, це Рубіновий Колібрі.
Він аж із Америки. Чесно кажучи, йому взагалі нічого робити в нашому кліматі. Занадто холодно. Я пускаю його спати в кухні вночі. Іще кожного серпня, десь на останній тиждень місяця, до мене в гості аж із самої Бразилії прилітає Пурпурова Райська Птиця.
Вона просто фантастична. Поки що ще не прилетіла, звичайно. Є іще кілька інших іноземних птиць, переважно з тропіків, які зазирають до мене протягом літніх місяців. Але ходімо, я маю показати тобі зоопарк.
[1] Кокні – лондонське просторіччя, яким розмовляють представники нижчих соціальних верств.