Я не міг би й подумати, що в саду могло залишитися ще щось, чого б ми ще не оглянули. Але Лікар узяв мене за лікоть і повів униз по маленькій вузенькій стежці. Після численних поворотів, і згинів, і закрутів ми опинилися перед маленькими дверима у високому кам’яному мурі. Лікар поштовхом відчинив їх.
Усередині був іще один сад. Я очікував побачити клітки, а в них звірів. Але кліток ніде не було видно. Натомість були невеличкі кам’яні будиночки, розкидані тут і там по всьому парку, і кожен будиночок мав віконце і двері. Коли ми прийшли, багато з тих дверей розчинилися, з них вибігли й помчали до нас різні тварини, очевидно, розраховуючи отримати корм.
– А хіба на дверях немає замків? – запитав я Лікаря.
– Звісно ж, – відповів він, – що кожні двері мають замок. Але в моєму зоопарку двері відмикаються зсередини, а не ззовні. Замки є тільки з внутрішнього боку, так щоб звірі могли зайти й замкнутися в будь-який момент, коли їм захочеться утекти від надокучань інших тварин або людей, які можуть сюди потрапити. Кожна тварина в цьому зоопарку перебуває в ньому тому, що їй тут подобається, а не тому, що її хтось примушує.
– Усі вони виглядають дуже щасливими й чистими, – зауважив я. – А ви б не могли назвати мені імена деяких із них?
– Звісно! Ну от: оце незвичайне створіння зі щитками на спині, що порпається в землі, це південноамериканський броненосець.
Невеличкий добродій, котрий суне до нього, це канадійський бабак. Вони обидва мешкають у тих норах, які ти бачиш у підніжжі муру. Двоє маленьких звіряток, що займаються пустощами в ставку, це пара норок – і це нагадує мені, що треба сходити в місто й купити їм оселедців іще до полудня, бо сьогодні магазини рано зачиняються.
А ота тварина, що саме виходить із будинку, це антилопа, один із найменших видів у Південній Африці. Ну а тепер перейдімо на той бік оцих кущів, і я покажу тобі ще дещо.
– А ви маєте левів чи тигрів? – запитав я, коли ми рушили далі.
– Ні, – відповів Лікар. – Утримувати їх тут було б неможливо, та я й не тримав би їх, навіть якщо б і була така змога. Якби це від мене залежало, Стаббінсе, то ніде на всьому світі не було б жодного лева чи тигра в неволі. Вони ніколи не звикають до цього. Вони завжди нещасні. Вони ніколи не заспокоюються. Вони завжди думають про рідні краї, які вони втратили. Це видно по їхніх очах: мрії, весь час мрії про безкраї простори, де вони народилися, мрії про густі темні джунглі, де їхні матері вперше навчали їх, як вловити запах і вистежити оленя.
А що вони отримують взамін за все це? – запитав Лікар, зупинившись і весь почервонівши від злості. – Що вони отримують взамін за велич сходу сонця в Африці, за присмерковий вітерець, що шепоче в листі пальм, за прохолодні ночі в пустелі під величезними зорями, за плескіт водоспаду після виснажливого цілоденного полювання? Що, я запитую, вони отримують взамін за це? Що, порожню клітку з залізними прутами, огидний шмат мертвого м’яса, який їм кидають раз на день, і юрбу дурнів, які приходять і витріщаються на них, роззявивши рота! Ні, Стаббінсе. Левів і тигрів, цих великих Мисливців, ніколи не можна показувати в зоопарках.
Видно було, що Лікар став страшенно серйозним, мало не печальним. Та раптом його вигляд змінився, і він знову взяв мене за руку з тією самою привітною усмішкою, що й раніше.
– Але ж ми ще не бачили ні будинків для метеликів, ні акваріумів. Ходімо хутчій. Я дуже пишаюся своїми метеликовими хатками.
Ми знову рушили далі й незабаром прийшли до місцини, зусібіч оточеної живоплотом. Тут я побачив кілька великих хижок, зроблених з тонкого дротяного плетива, як клітки. Усередині плетива росли на сонці найрізноманітніші сорти прекрасних квітів, а над ними пурхали метелики.
Лікар показав на одну хижку, де були поставлені в ряд маленькі ящички з отворами в них.
– А то вилуплювальні бокси, – пояснив він. – Я туди кладу різні види гусені. А щойно вони перетворюються на метеликів чи міль, то відразу ж летять у ті квіткові садочки попоїсти.
– А метелики мають свою мову? – запитав я.
– О, я вірю, що мають, – відповів лікар, – і жуки також. Проте поки що мені не вдалося багато довідатися про мови комах. Останнім часом я занадто багато зусиль присвятив спробам вивчити мову молюсків. Хоча я ще планую цим зайнятися.
У цей момент до нас приєдналася Полінезія й повідомила:
– Лікарю, там дві морські свинки на чорному вході. Кажуть, що втекли від хлопчика, в якого жили, тому що їх годували неправильним кормом. Вони хочуть знати, чи ви їх візьмете до себе.
– Гаразд, – розпорядився Лікар. – Покажи їм дорогу до зоопарку. Віддай їм той будиночок, що ліворуч, поряд із ворітьми, у ньому ще жила чорно-бура лисиця. Розкажи їм, які в нас правила, і нагодуй нормальною їжею… А тепер, Стаббінсе, ми підемо далі до акваріумів. І перш за все я повинен показати тобі мій великий скляний резервуар, де я тримаю молюсків і ракоподібних.