Що ж, після цього було зовсім небагато днів, коли б я не приходив побачити своїх нових друзів, у цьому можете бути певні. Насправді я бував у цьому будинкові практично кожен день із ранку до вечора. Так що одного дня моя мама запитала мене жартома, чому це я ще не перетягнув туди своє ліжко і не поселився в Лікаревому домі назовсім.
Через деякий час, мені здається, я став приносити досить багато користі Лікареві, годуючи замість нього його улюбленців, допомагаючи споруджувати нові будиночки й загорожі для зоопарку, асистуючи при огляді хворих тварин, які приходили на прийом, виконуючи усі можливі види незвичайних робіт у садибі.
Отож хоча усе це я й робив із величезним задоволенням (це справді було неначе жити в новому світі), але я дійсно гадаю, що Лікареві мене б бракувало, якби я не приходив так часто.
І весь цей час Полінезія була поряд зі мною, хоч куди я йшов, навчаючи мене пташиної мови і показуючи, як розпізнавати мовні сигнали тварин. Спочатку я думав, що взагалі ніколи всього цього не засвою – таким важким воно здавалося. Але стара папуга була на диво терпляча зі мною, хоча я й помічав, що часом їй доводилося докладати неабияких зусиль, аби стриматися.
Невдовзі я почав потроху розбирати чудернацькі балачки птахів і розуміти смішні словесні перепалки собак. Я призвичаївся слухати мишей за стінною панеллю після того, як ліг спати, спостерігати за котами на дахах та за голубами на ринковій площі в Паддлбі.
Дні пролітали дуже швидко, як це завжди буває, коли життя приємне; і дні ці складалися в тижні, а тижні – у місяці; і скоро вже троянди в Лікаревому саду почали втрачати свої пелюстки, а жовте листя – опадати на широкі зелені галявини. Бо літо вже майже закінчилося.
Одного дня Полінезія і я розмовляли в бібліотеці. Це була затишна продовгувата кімната з великим каміном, а стіни її від стелі до підлоги були вкриті полицями, повними книжок: книжок з усякими історіями, книжок про садівництво, книжок з медицини, книжок про подорожі; останні я любив найбільше, а особливо Лікарів великий атлас з безліччю мап різних країн світу.
Того дня Полінезія саме показувала мені книжки про тварин, які Джон Дуліттл написав власноруч.
– О-го-го, – сказав я, – як багато книжок у Лікаря – уся кімната в книгах. Господи, як би я хотів уміти читати! Це має бути шалено цікаво. А ти вмієш читати, Полінезіє?
– Тільки трошки, – відповіла вона. – Обережніше перегортай сторінки, дивись мені не порви їх. Ні, у мене справді немає досить часу, щоб читати. Щоб читати багато. Ось оця літера – це К, а ця – Б.
– А що означає це слово під картинкою? – запитав я.
– Дай мені глянути, – попросила вона й почала вимовляти його по буквах. – Б-А-Б-У-Ї-Н – це така мавпа. Читання й близько не таке важке, як це може здатися, якщо ти знаєш літери.
– Полінезіє, – поміняв я тему, – хочу спитати в тебе про щось дуже важливе.
– Про що, хлопчику мій? – поцікавилася вона, розгладжуючи пір’я на правому крилі. Полінезія часто розмовляла зі мною покровительським тоном. Проте я не ображався на неї. Зрештою, їй вже було майже двісті років, а мені лише десять.
– Послухай, – почав я, – моя мама вважає, що це негарно, що я приходжу сюди і тут так часто снідаю, обідаю чи вечеряю. Тому я от що хотів у тебе запитати: припустімо, якби я набагато більше працював для Лікаря, то чому б мені не переїхати сюди й жити тут весь час? Розумієш, замість того, щоб одержувати плату, як звичайний садівник чи підсобний робітник, я б тут мав ліжко і харчування взамін на мою роботу. Як ти гадаєш?
– Ти хочеш сказати, що бажаєш стати справжнім помічником Лікаря, я правильно зрозуміла?
– Так. Думаю, ти точно це назвала, – відповів я. – Пам’ятаєш, ти ж сама казала, що вважаєш, що я міг би бути йому дуже корисним.
– Ну що ж, – вона замислилася на хвильку. – Я справді не бачу причин, чому б і ні. Але чи це саме те, чим ти хочеш стати, коли виростеш, – натуралістом?
– Так, – запевнив я. – Я вже вирішив. Я хочу бути натуралістом і ніким іншим у цьому світі.
– Гм! Ходімо поговоримо про це з Лікарем, – промовила Полінезія. – Він у сусідній кімнаті, у Лабораторії. Відчини двері тихенько, він може працювати й не хоче, щоб його турбували.
Я обережно прочинив двері й зазирнув усередину. Перше, що я побачив, це був величезний чорний пес-ретривер, який сидів посередині прикамінного килимка й слухав Лікаря, який зачитував йому листа.
– Що це Лікар робить? – запитав я Полінезію пошепки.
– А, це собака отримав листа від своєї хазяйки і приніс його, щоб Лікар його йому прочитав. Та й усе. Пес належить веселій маленькій дівчинці на ім’я Мінні Дулей, яка мешкає на тому кінці міста. У неї ще такі кіски спускаються по спині. Вона та її брат поїхали на літо до моря, а в старого ретривера серце болить, поки дітей немає. Тож вони пишуть йому листи – по-англійськи, само собою. А старий пес їх не розуміє й приносить їх сюди, і Лікар перекладає їх для нього на собачу мову. Я гадаю, що Мінні, мабуть, написала, що повертається додому, судячи з псової радості. Подивись лишень, що він виробляє!
І справді, виглядало так, що ретривера в одну мить охопило шалене щастя. Щойно Лікар завершив із листом, старий пес почав гавкати на всю силу свого голосу, дико вихляти хвостом і стрибати по Лабораторії. Він узяв листа до пащі й вибіг із кімнати, важко сопучи й бурмочучи щось собі під носа.
– Побіг зустрічати диліжанс, – прошепотіла Полінезія. – Відданість цього собаки тим дітям перевищує моє розуміння. Бачив би ти ту Мінні! Це найбільш чванливе й капосне дівчисько, яке тільки знав світ. І вона трошки косоока.
