Лікар підвів погляд і побачив нас на порозі кімнати.
– О, Стаббінсе, – мовив він, – ти хотів зі мною поговорити? Заходь, сідай на стілець.
– Лікарю, – видавив я з себе, – я хочу стати натуралістом, як ви, коли виросту.
– Та що ти кажеш! Ти диви! – пробурмотів Лікар. – Добре! Дуже приємно! Значить, справді хочеш? Гаразд, гаразд! А ти… е-е-е… а ти вже говорив про це з батьком і матір’ю?
– Ні, ще ні, – признався я. – Я хотів би, щоб ви поговорили з ними замість мене. У вас це краще вийде. Я хочу бути вашим помічником, вашим асистентом, якщо ви мене візьмете. Учора ввечері мама сказала, що вона це вважає негарним з мого боку, що я так часто приходжу до вас їсти. І я відтоді дуже багато над цим думав. Чи не могли б ми укласти якусь угоду, чи не міг би я працювати за їжу і нічліг тут у вас?
– Але ж мій дорогий Стаббінсе, – відказав Лікар зі сміхом, – ти завжди тут бажаний гість, приходь на сніданок, обід і вечерю кожен день круглий рік! Я надзвичайно радий, що ти в мене є. Крім того, ти й так робиш багато роботи, якщо чесно. У мене часто було таке відчуття, що я мав би платити тобі за твою допомогу. Але що це за угода, про яку ти думаєш?
– Ну, моя ідея така, – сказав я, – що якщо, можливо, ви прийдете в гості до моїх мами й тата і скажете їм, що якщо вони дозволять мені жити у вас і як слід працювати, то ви навчите мене читати й писати. Бачите, моя мама страшенно хотіла б, щоб я десь міг навчатися грамоти. А крім того, без цього я не зможу стати справжнім натуралістом, правда ж?
– Ну, у цьому я не дуже й розбираюся, – відповів Лікар. – Я згоден, що це прекрасно – вміти читати й писати. Проте натуралісти не всі схожі один на одного, розумієш? Послухай, найбільший натураліст серед усіх них не може навіть написати своє власне ім’я чи прочитати А, Б, В.
– Хто це? – зацікавився я.
– Це загадкова особа, – сказав Лікар, – дуже загадкова. Його звати Довга Стріла, він син Золотої Стріли. Він червоношкірий індіанець.
– А ви його коли-небудь бачили?
– Ні, – похитав головою Лікар, – я його ніколи не бачив. Жодна біла людина ніколи з ним не зустрічалася. Він живе майже весь час поміж тваринами і в різних індіанських племенах, як правило, десь у горах Перу. Він ніколи не залишається надовго на одному місці. Мандрує від племені до племені.
– А звідки ж ви так багато знаєте про нього, як ви його навіть ніколи не бачили?
– Пурпурова Райська Птиця, – відповів Лікар, – це вона розповіла мені все про нього. Вона каже, що це ідеально досконалий натураліст. Я попросив її передати йому звістку від мене, коли вона останнього разу гостювала в мене. Тепер я чекаю, що Райська Птиця прилетить з дня на день. Мені вже терпець уривається, так кортить дізнатися, яку відповідь вона принесе від нього. Уже майже настав останній тиждень серпня. Дуже сподіваюся, що з нею нічого не станеться по дорозі.
– А чому ж тоді звірі й птахи ідуть до вас, коли захворіють? – запитав я. – Чому не йдуть до нього, якщо він такий розчудовий?
– Схоже, що мої методи більш сучасні. Однак, судячи з того, що мені розповідає Пурпурова Райська Птиця, знання Довгої Стріли з природознавства мають бути просто колосальними. Його спеціальність ботаніка – дерева й усі різновиди рослин. Проте він багато знає й про птахів та звірів також. Він прекрасно розуміється на бджолах і жуках. А тепер скажи мені, Стаббінсе, ти точно впевнений, що по-справжньому бажаєш стати натуралістом?
– Так, – запевнив я, – я вже прийняв рішення.
– Ти ж, мабуть, знаєш, що це не найкраща професія, аби заробляти гроші. Вона взагалі для цього не годиться. Більшість гарних натуралістів узагалі ніяких грошей не заробляють. Усе, що вони роблять, так це витрачають власні кошти на купівлю сіток для метеликів, коробок для пташиних яєць й усякої такої всячини. Тільки тепер, пробувши натуралістом багато років, я починаю заробляти трошки грошей на книжках, які пишу.
– Мені байдуже до грошей, – відказав я. – Я хочу стати натуралістом. Прошу вас, приходьте на обід до моїх мами й тата наступного четверга – я попередив їх, що збираюся вас запросити. І тоді ви зможете поговорити з ними про це. Розумієте, тут ще й така штука: якщо я житиму у вас, ну й до певної міри належатиму до вашого дому й до вашої справи, то тоді я зможу поїхати з вами, коли ви наступного разу вирушите в мандри.
– Ага, все ясно, – усміхнувся він. – Отже, ти хочеш поїхати зі мною в подорож, чи не так? А-ха!
– Я хочу поїхати з вами у всі ваші подорожі. Для вас же буде набагато легше, якщо ви матимете когось, хто носитиме сітки для метеликів і записні книжки. Хіба не правда?
Тривалий час Лікар сидів замислившись і барабанив пальцями по стільниці, а я тимчасом чекав, жахливо схвильований, що ж він мені відповість.
Нарешті він стенув плечима й підвівся.
– Гаразд, Стаббінсе, – сказав він. – Я прийду й обговорю це з тобою і з твоїми батьками наступного четверга. І – ну, ми побачимо. Побачимо. Передай своїй мамі і татові мої вітання й подякуй за запрошення, добре?
А тоді я рвонув додому, немов вихор, аби повідомити мамі, що Лікар пообіцяв прийти.
