Наступного дня після чаю я сидів на мурі Лікаревого саду і балакав із Чап-Чап. Я вже стільки навчився від Полінезії, що міг розмовляти з більшістю птахів і з деякими звірами без особливих труднощів. Чап-Чап була дуже милою старою птицею, яка ставилася до мене по-материнськи. Хоча вона й близько не була такою розумною й цікавою, як Полінезія. Чап-Чап уже багато років була в домі Лікаря економкою.
Отож, як я вже сказав, стара качка і я сиділи того вечора на пласкому вершечку стіни, що оточувала сад, і дивилися вниз на Оксенторпську дорогу. Ми бачили, як якихось овець женуть на базар у Паддлбі; а Чап-Чап саме розповідала мені про пригоди Лікаря в Африці. Бо вона теж їздила із ним у цю подорож багато років тому.
Раптом я почув удалині незрозумілий ґвалт, який долинав по дорозі з боку міста. Було таке враження, що веселиться відразу купа народу. Я підвівся на мурі, щоб подивитися й по можливості з’ясувати, що ж це таке наближається. І от скоро з-за повороту з’явилася велика юрба школярів, які ішли вслід за страшенно обідраною жінкою украй дивного вигляду.
– Свят-свят-свят, що б це таке могло бути! – скрикнула Чап-Чап.
Дітвора вся реготала й галасувала. І жінка, яку вони переслідували, справді була украй чудернацькою. У неї були довжелезні руки, які я будь-коли бачив. На голові в неї був солом’яний бриль, а спідниця була їй настільки задовгою, що волочилася по землі, немов шлейф бального плаття. Обличчя її зовсім не було видно, оскільки капелюх був натягнутий на самі очі.
А тоді зненацька Чап-Чап поруч зі мною злякала мене своїм голосним криком:
– Боже, та це ж Чі-Чі! Чі-Чі нарешті повернувся! Як сміють ці дітлахи дражнити його! Ось ці бісенята зараз у мене посміються!
І вона полетіла уздовж дороги прямо в гущу дітей, здійнявши страшенний крик, і почала дзьобати їх по ногах. Діти кинулися вниз по дорозі назад до міста так швидко, як тільки могли.
Дивна почвара в солом’яному капелюшку на секунду зупинилася й подивилася їм услід, а потім втомлено підійшла до воріт. Вона не стала заморочуватися тим, щоб підняти клямку, а просто забралася на ворота так, наче це була зовсім незначна перешкода. І тоді я помітив, що вона, аби перелізти, хапається за ґратки воріт і своїми ногами, так що в неї насправді було чотири руки. Та тільки коли я нарешті зміг позирнути на обличчя під капелюхом, то остаточно переконався, що це була мавпа.
Чі-Чі, а це був він, подивився на мене з верху воріт похмуро й із підозрою, так наче подумав, що й я сміятимуся з нього, як інші хлопчики й дівчатка. Потім він зіскочив у сад з внутрішнього боку й мерщій почав стягати з себе одяг. Він розідрав солом’яного бриля надвоє й викинув його на дорогу. Потім зняв корсаж і спідницю, стрибнув на них по-дикунському й почав жбурляти їх копняками по галявинці.
У цю мить я почув голосний скрекіт, і з будинку вилетіла Полінезія, а за нею вибігли Лікар і Джип.
– Чі-Чі! Чі-Чі! – кричала папуга. – Нарешті ти повернувся! А я завжди казала Лікареві, що ти знайдеш, як це зробити. Як же це тобі вдалося?
Вони всі зібралися навколо мавпуна, потискаючи йому всі чотири руки, сміючись і ставлячи йому мільйон запитань відразу. А потім усі вони разом повернулися до будинку.
– Побіжи нагору в мою спальню, Стаббінсе, – попросив Лікар, звертаючись до мене. – Там ти знайдеш торбину з арахісом у маленькій лівій шухлядці мого бюро. Я весь час зберігав її на випадок, якщо він несподівано повернеться одного дня. І стривай хвилинку, подивися, чи немає в Чап-Чап якихось бананів у коморі. Чі-Чі, каже мені, що не куштував бананів уже два місяці.
Коли я знову спустився на кухню, то всі вже уважно слухали, як мавпа розповідає історію своєї подорожі з Африки.