Схоже, що після того, як відлетіла Полінезія, Чі-Чі як ніколи сильно засумував за Лікарем і маленьким будиночком у Паддлбі. Нарешті він твердо вирішив, що хоч правдою, хоч неправдою подасться услід за нею. Й одного дня, спустившись на берег, Чі-Чі побачив багато людей, які піднімалися на корабель, що вирушав до Англії. Він теж спробував. Але люди завернули його й прогнали геть. А тоді він побачив цілу велику родину кумедних людей, які сідали на судно. І одна дівчинка з цієї сім’ї нагадала Чі-Чі його двоюрідну сестричку, в яку він колись у дитинстві був закоханий.
Отож він сказав собі: «Ця дівчинка такою ж мірою схожа на мавпу, якою я схожий на дівчинку. Якби я тільки зумів дістати собі якийсь одяг, то міг би легко прошмигнути на корабель поміж цих сімей, і люди б прийняли мене за дівчинку. Гарна ідея!»
І тоді мавпун подався до міста, яке було зовсім поруч, а там, застрибуючи в кімнати через розчинені вікна, знайшов в одній оселі корсаж і спідницю, які лежали на стільці. Вони належали одній модниці, яка саме приймала ванну. Чі-Чі одягнув їх на себе. Наступне, що він зробив, – це повернувся на берег, змішався із натовпом і нарешті успішно прослизнув на великий корабель. Потім він подумав, що йому найкраще буде заховатися, бо існувала небезпека, що люди можуть придивитися до нього зблизька. Отож Чі-Чі переховувався весь час, поки корабель ішов під вітрилами до Англії, а виходив тільки вночі, коли всі спали, щоб знайти щось поїсти.
Коли вони досягли Англії і він вже зібрався покинути корабель, то матроси нарешті побачили, що це тільки мавпа, одягнута в дівчаче вбрання, і захотіли залишити його в себе як ручну тварину. Проте йому вдалося вирватися від них, а опинившись на березі, Чі-Чі пірнув у натовп й утік. Хоча до Паддлбі все одно було ще дуже далеко, і йому довелося пройти всю Англію впоперек.
Це був жахливий для нього час. Щоразу як він проходив через якесь містечко, усі діти бігли за ним юрбою й реготали, а часто дурні люди хапали його й намагалися зупинити, так що йому доводилося забиратися на ліхтарі або видряпуватися на димарі, аби втекти від них.
Уночі Чі-Чі доводилося спати в канавах, чи хлівах, чи будь-де, куди можна було заховатися. Жив він на ягодах, які обривав на живоплотах, та на ліщині, що росла на узліссях. І ось після багатьох пригод і скрутних ситуацій він побачив дзвіницю Паддлбійської церкви і зрозумів, що нарешті знову опинився біля своєї старої домівки.
Коли Чі-Чі закінчив свою оповідь, він з’їв шість бананів без зупинки і випив цілий глек молока.
– Боже! – зітхнув він. – І чому я не народився з крилами, як Полінезія, так щоб змогти прилетіти сюди? Ви собі не уявляєте, як я зненавидів цього капелюха й спідницю. Я ніколи в житті не почував себе так некомфортно. Усю дорогу з Бристоля сюди якщо цей нещасний бриль не падав з моєї голови чи не зачіплявся за дерева, то тоді я заплутувався в цій проклятій спідниці, яка обвивалася навколо всього підряд. Слава богу, який же я був радий побачити старе Паддлбі цього ранку, коли я піднявся на гору біля ферми Беллебі!
– Твоє ліжко на шафі для посуду в буфетній кімнаті чекає на тебе, – сказав Лікар. – Ми ніколи не чіпали його на випадок, якщо ти повернешся.
– Так, – додала Чап-Чап, – і можеш узяти старий сюртук Лікаря, який ти використовував як ковдру в холодні ночі.
– Дякую, – сказав Чі-Чі. – Гарно бути знову в своєму старому домі. Усе тут так само, як і було, коли я від’їжджав, – окрім чистого рушника он там на тих дверях, він новий. Ну що, я, мабуть, піду спати. Мені треба виспатися.
Потім ми усі перейшли з кухні в буфетну й подивилися, як Чі-Чі забирається на посудну шафу, немов моряк на щоглу. Нагорі він згорнувся калачиком, натягнув на себе старого сюртука й через хвилину вже мирно хропів.
– Милий, старий Чі-Чі! – прошепотів Лікар. – Я радий, що він повернувся.
– Так, милий, старий Чі-Чі! – луною відгукнулися Чап-Чап і Полінезія.
Потім усі ми навшпиньки вийшли з буфетної й дуже тихенько зачинили за собою двері.