Коли настав вечір четверга, у нас удома всі були страшенно збуджені. Мама напередодні запитала мене, які улюблені страви Лікаря, а я їй перелічив: свинячі реберця, нарізаний скибочками буряк, грінки, креветки і домашній пиріг на патоці.
А ввечері наступного дня вона виставила все це на стіл для гостя і тепер метушилася, бігаючи по всьому дому й перевіряючи, чи все чисто й готово до його приходу.
Нарешті ми почули стук у двері, і, звісно ж, саме я першим добіг туди, щоб його впустити.
Цього разу Лікар приніс із собою свою власну флейту. І коли закінчилася вечеря (а вона йому вельми припала до смаку), зі стола прибрали брудний посуд і залишили його в мийниці на кухні до завтра. Потім Лікар і мій батько почали грати дуети.
Вони так цим захопилися, що я вже почав боятися, що вони ніколи не перейдуть до розмови про моє майбутнє. Але врешті-решт Лікар промовив:
– Ваш син сказав мені, що мріє стати натуралістом.
А потім розпочалася довга бесіда, що тривала до пізньої ночі. Спочатку мої мати й батько були радше проти нашої ідеї. Вони казали, що це тільки хлопчача примха і що мені це може швидко набриднути. Але після того, як тему було обговорено з усіх сторін, Лікар повернувся до мого батька й виклав такі аргументи:
– Погляньте, містере Стаббінсе, припустімо, що ваш син перейде до мене на два роки, тобто поки йому не виповниться дванадцять. Протягом цих двох років у нього буде досить часу, щоб побачити, набридне воно йому чи ні. А також за цей час я обіцяю, що навчу його читати й писати, а цілком можливо, ще й трохи рахувати. Що ви на це скажете?
– Я не знаю, – промимрив батько, хитаючи головою. – Ви дуже добрий, і це чудова пропозиція, яку ви робите, Лікарю. Але я відчуваю, що Томмі повинен був би навчатися якогось ремесла, яким би потім зміг заробляти собі на життя.
Потім заговорила моя мама. Попри те, що вона мало не плакала від думки, що я покину її дім, хоча я ще такий малий, вона звернула увагу батька на те, що це буде великий шанс для мене вивчитися.
– Дивись, Джейкобе, – сказала вона. – Ти ж знаєш, що багато хлопчиків у місті ходять у школу до чотирнадцяти чи п’ятнадцяти років. Томмі може легко використати ці два роки для своєї освіти, і якщо він навчиться тільки лиш читати й писати, то цей час все одно не буде втраченим намарно. Хоча бачить Бог, – додала вона, дістаючи носову хусточку на сльози, – цей дім виглядатиме страшенно порожнім, коли він із нього піде.
– Я потурбуюся, щоб він приходив до вас у гості, місіс Стаббінс, – заспокоїв її Лікар. – Хоч і щодня, якщо ви захочете. Зрештою, він же не житиме десь далеко.
Отак поступово мій батько почав піддаватися, і зрештою було домовлено, що я буду мешкати в Лікаря і працюватиму в нього два роки взамін на навчання читати й писати, а також мені буде забезпечено харчування й проживання.
– Звичайно, – додав Лікар, – доки в мене є гроші, я платитиму й за одяг Томмі також. Але в моєму випадку гроші це дуже непевна річ, інколи в мене дещо є, а часом і немає.
– Ви дуже добрий, Лікарю, – відповіла моя мама, витираючи сльози. – Мені здається, що Томмі надзвичайно пощастило.
А потім зухвале й егоїстичне чортеня, яким я був, нахилилося й прошепотіло Лікареві на вухо:
– Будь ласка, не забудьте сказати їм і про подорожі.
– О, до речі, – похопився Джон Дуліттл, – само собою, що моя робота часом вимагає, аби я відправлявся в подорож. Ви не заперечуватимете, я сподіваюся, щоб ваш син їздив зі мною?
Моя бідна мама кинула на нього стривожений погляд, почувши про такий поворот подій, й виглядала вона нещасною й стурбованою, як ніколи. А я стояв за Лікаревим стільцем, і моє серце гупало від хвилювання в очікуванні відповіді батька.
– Ні, – промовив він повільно через деякий час. – Якщо ми погодилися на першу домовленість, то, по-моєму, у нас немає права висувати які-небудь заперечення.
У світі напевно не було більш щасливого хлопчика, ніж я в той момент. Голова в мене пішла обертом. Я був на сьомому небі. Я ледве стримувався, щоб не затанцювати по всій вітальні. Нарешті мрія мого життя мала здійснитися! Нарешті мені мали дати шанс знайти свою долю, пережити пригоди! Адже я дуже добре знав, що вже майже надійшла пора вирушати Лікареві в наступну мандрівку. Полінезія колись сказала мені, що він рідко витримує вдома більше ніж шість місяців поспіль. Отож він точно почне знову лаштуватися тижнів через два. І я – я, Томмі Стаббінс, – поїду разом із ним! Подумати тільки! Перетнути море, ступити на чужі береги, блукати по Світу!
