Починаючи з того часу ставлення до мене в місті дуже змінилося. Я більше не був сином бідного шевця. Я високо задирав носа, коли йшов по Хай-стрит, а Джип підтюпцем біг поряд зі мною. І снобські хлопчаки, що раніше зневажали мене, бо я не був достатньо багатим, аби ходити до школи, тепер показували на мене пальцем і шепотіли своїм друзям: – Он бачиш його? Це Лікарів помічник, а йому тільки десять років.
Але їхні очі розкрилися б іще ширше від здивування, якби вони тільки знали, що я і пес, який іде зі мною, можемо розмовляти один із одним.
Через два дні після того, як Лікар вечеряв у нашому домі, він повідомив мені з великим сумом, що боїться, що йому доведеться припинити спроби вивчити мову молюсків та ракоподібних, принаймні на даний час.
– Я дуже розчарований, Стаббінсе, дуже. Я намагався порозумітися з мідіями і серцевидками, устрицями й зірками, морськими гребінцями і їжаками, сімома різними видами крабів і всією родиною лобстерів. Гадаю, що поки що я облишу, а повернуся до цього пізніше.
– А чим ви тепер займетеся?
– Ну, я саме подумував, щоб вирушити в подорож, Стаббінсе. Давненько я вже нікуди не вибирався. А в інших країнах на мене чекає купа справ.
– Коли ми стартуємо? – запитав я.
– Ну, спочатку я повинен дочекатися, щоб прилетіла Пурпурова Райська Птиця. Я маю взнати, чи принесла вона мені звістку від Довгої Стріли. А вона запізнюється. Мала б бути тут уже десять днів тому. Я тільки молю Бога, щоб з нею все було гаразд.
– А можливо, нам краще було б почати шукати корабель? – спала мені на думку ідея. – Вона обов’язково прилетить через день чи два, і тоді нам треба буде зробити силу-силенну справ, аби вчасно підготуватися, правда ж?
– Так, справді, – погодився Лікар. – Я пропоную піти побачити твого друга Джо, ловця мушель. Він розуміється на кораблях.
– Я теж хочу з вами, – устряг Джип.
– Гаразд, ходи з нами, – дозволив Лікар, і ми вийшли з дому.
Джо сказав, що так, у нього є судно – він його щойно купив, – але щоб управляти ним, потрібно троє чоловіків. Ми ж наполягали, що все одно хочемо на нього подивитися.
Ловець мушель повів нас на невелику прогулянку вниз по берегу річки і показав нам найкращий і найсимпатичніший маленький кораблик з усіх, які були колись побудовані. Звали його «Кроншнеп». Джо сказав, що продасть нам його задешево. Але проблема була в тому, що для цього корабля потрібно троє людей, а нас було тільки двоє.
– Звичайно, я візьму з собою Чі-Чі, – сказав Лікар. – Проте, хоч він і моторний, і кмітливий, та не такий сильний, як людина. Нам справді потрібен ще один чоловік, щоб справлятися з кораблем такого розміру.
– Я знаю одного гарного матроса, Лікарю, – повідомив Джо. – Першокласний моряк, який не відмовиться від роботи.
– Ні, дякую тобі, Джо, – заперечив Лікар Дуліттл, – я не хочу моряків. У мене немає грошей, щоб їх найняти. А крім того, вони мені тільки заважають, ці моряки, коли я в морі. Вони завжди хочуть, щоб усе робилося в належний спосіб, а я люблю все робити у свій власний спосіб. Ну, а тепер давайте поміркуємо, кого б я міг узяти з собою.
– Можна Меттью Маґґа, того, що Котяче М’ясо, – підказав я.
– Ні, він не підходить. Меттью прекрасна людина, але він занадто багато балакає, головним чином про свій ревматизм. Потрібно надзвичайно ретельно вибирати, кого ти береш у тривалі подорожі.
– А як щодо Люка Відлюдника? – запропонував я.
– А оце гарна ідея, чудова, якщо тільки він погодиться. Ходімо й запитаємо його прямо зараз.
