Відлюдник був нашим старим другом, як я вже вам казав. Це була надзвичайно своєрідна особа. Він жив далеко на болотах-маршах у невеличкій халупі в повній самотині, якщо не зважати на його плямистого бульдога. Ніхто не знав, звідки він з’явився і навіть яке в нього прізвище. Люди називали його просто Люк Відлюдник. Він ніколи не ходив у місто, і виглядало так, що ніколи не мав бажання когось бачити чи з кимось поговорити. Його пес Боб відганяв людей, якщо вони наближалися до халупи. Якби ви запитали в Паддлбі, хто він такий і чому живе в безлюдному місці сам-один, єдина відповідь, яку б ви отримали, була б такою: – А, Люк Відлюдник? Тут є якась таємниця. Ніхто не знає, у чому річ, але таємниця є. Не наближайтеся до нього. Він спустить на вас свого пса.
Тим не менше було двоє людей, які частенько навідувалися до хижки на болоті, – це були Лікар і я. І бульдог Боб ніколи не гавкав на нас, зачувши, що ми йдемо. Бо ми любили Люка, а Люк любив нас.
Того пополудня, поки ми перетинали марші, в обличчя нам дмухав холодний східний вітер. Як ми вже побачили халупу, Джип нашорошив вуха й зауважив:
– Це дивно!
– Що дивно? – запитав Лікар.
– Що Боб не вибіг нас зустрічати. Він би мав уже давно почути нас, або унюхати. І що це за підозрілий звук?
– Звучить так, наче ворота скриплять, – сказав Лікар. – Може, це двері Люка, тільки нам їх звідси не видно, вони з тамтого боку хатки.
– Сподіваюся, Боб не захворів, – сказав Джип і голосно гавкнув, щоб побачити, чи Боб відгукнеться. Але єдиною відповіддю, яку він отримав, було завивання вітру на обширних солоних болотах.
Ми поспішили вперед, усі троє вельми стривожені.
Коли дісталися входу в халупу, то побачили розчинені навстіж двері, які хилиталися й бридко рипіли на вітрі. Ми зазирнули всередину. Там нікого не було.
– Так що, Люка немає вдома? – констатував я. – Може, він пішов прогулятися?
– Він завжди вдома, – заперечив Лікар, по-особливому наморщивши лоба. – І навіть якби він пішов гуляти, то не залишив би за собою двері, щоб вони грюкали на вітрі. Тут щось не так. Що ти там робиш, Джипе?
– Нічого такого, нічого, про що б варто було говорити, – відгукнувся Джип, досліджуючи підлогу халупи з особливою ретельністю.
– Ану, давай викладай, Джипе, – звелів Лікар суворим голосом. – Ти щось приховуєш від мене. Ти бачиш якісь знаки і ти щось знаєш, або ж припускаєш. Що сталося? Кажи. Де Відлюдник?
– Я не знаю, – відказав Джип з винуватим і збентеженим виглядом. – Я не знаю, де він є.
– Гаразд, але щось тобі відомо. Я це бачу з виразу твоїх очей. Що це?
Але Джип не відповів.
Десять хвилин Лікар продовжував розпитувати його. Проте пес не захотів сказати й слова.
– Що ж, – вирішив нарешті Лікар, – немає сенсу нам отак стояти на холоді. Відлюдник кудись пішов. І це все. Можемо з повним правом іти додому обідати.
Ми застібнули пальта на всі ґудзики й вирушили назад по маршах, Джип біг попереду, прикидаючись, що він шукає водяних щурів.
– Він щось точно знає, це без сумніву, – прошепотів Лікар. – І я думаю, він знає також, що тут трапилося. Дивно, що він не хоче розповісти мені. Такого раніше ніколи не було, за всі одинадцять років. Він завжди казав мені все. Неясно. Зовсім неясно!
– Ви маєте на увазі, що він знає все про Відлюдника, оту велику таємницю, про яку люди говорять натяками, і все таке інше?
– Я б не здивувався, якщо це так, – неквапно відповів Лікар. – Я помітив щось таке у виразі його фізіономії в той момент, коли ми побачили, що двері розчинені, а халупа пуста. І як він обнюхував підлогу також – вона йому щось розповіла, ця підлога. Він побачив якісь знаки, які ми не можемо бачити. Мене цікавить, чому він не хоче нічого мені розказати. Спробую ще раз. Джипе! Джипе! До мене!.. А де собака? Я був певен, що він біжить попереду.
– І я теж, – погодився я. – Він був там секунду тому. Я бачив його так, як бачу вас. Джипе! Джипе! Джипе! ДЖИПЕ!
Але він зник. Ми кликали й кликали. Ми навіть повернулися назад до хатки. Проте Джипа не було.
– Ну, добре, – сказав я, – скоріш за все він просто побіг додому поперед нас. Він часто так робить, ви ж знаєте. Ми знайдемо його там, як повернемося додому.
Але Лікар тільки ще щільніше затягнув комір пальта, захищаючись від вітру, і продовжив крокувати, бурмочучи: – Не розумію. Нічого не розумію!