Коли ми зайшли в будинок, перше запитання, яке Лікар поставив Чап-Чап ще у вестибюлі, було:
– Джип уже вдома?
– Ні, – відповіла Чап-Чап, – я його не бачила.
– Будь ласка, негайно повідом мене, щойно він з’явиться, – попросив Лікар, вішаючи свого капелюха.
– Обов’язково повідомлю, – запевнила Чап-Чап. – Не затримуйтесь довго із миттям рук, обід уже на столі.
Щойно ми сіли за обідній стіл у кухні, як почули сильний грюкіт перед вхідними дверми. Я побіг і відчинив їх. Усередину застрибнув Джип.
– Лікарю! – зарепетував він. – Ходімо мерщій до бібліотеки. Я повинен вам щось розповісти. Ні, Чап-Чап, з обідом доведеться зачекати. Прошу вас, швидше, Лікарю. Не можна втрачати ні миті. І щоб жодна тварина не заходила, тільки ви і Томмі.
– А тепер, – сказав він, коли ми вже були в бібліотеці й двері були зачинені, – поверніть ключ у замку і перевірте, щоб ніхто не підслуховував під вікнами.
– Не хвилюйся, – відповів Лікар. – Ніхто тебе тут не почує. Так у чім річ?
– Гаразд, Лікарю, – почав Джип (він був страшенно задиханий після бігу). – Я знаю все про Відлюдника, я знав це багато років, але не міг вам розповісти.
– Чому? – запитав Лікар.
– Бо я пообіцяв нікому не розповідати. Це Боб, його пес, він мені все розказав. І я йому поклявся зберегти його секрет.
– Ну, а тепер ти мені це збираєшся розказати?
– Так, – підтвердив Джип, – ми повинні врятувати його. Я пішов по запаху Боба оце недавно, коли залишив вас там на болоті. І знайшов його. І кажу йому: – А зараз, – кажу, – можна мені розповісти Лікареві? Можливо, він зможе щось зробити. – А Боб відповідає мені: – Так, – відповідає він, – зараз можна, адже…
– О, заради всього святого, давай далі, далі! – вигукнув Лікар. – Розкажи, у чому полягає таємниця, а не те, що ти сказав Бобові, а Боб сказав тобі. Що там трапилося? І де Відлюдник?
– Він у тюрмі міста Паддлбі, – відповів Джип. – Він у в’язниці!
– У в’язниці!
– Так.
– За що? Що він зробив?
Джип підійшов до дверей і понюхав під ними, аби переконатися, що ніхто не підслуховує з того боку. Потім підійшов навшпиньки до Лікаря і прошепотів:
– Він убив людину!
– Нехай Бог милує! – скрикнув Лікар, важко опустившись на стілець, і витер хусточкою лоба. – Коли він це зробив?
– П’ятнадцять років тому, у мексиканській копальні золота. Саме тому він і став відлюдником відтоді. Він відпустив собі бороду і тримався подалі від людей, жив самотньо на маршах, щоб ніхто його не впізнав. Але минулого тижня, я так розумію, ця новостворена поліція приїхала в місто, і вони почули, що є такий дивний чоловік, який тримається осібно, живе відлюдьком у халупі на болоті. Їм це здалося підозрілим. Тривалий час по всьому світу йшло полювання на чоловіка, який учинив убивство на золотих копальнях у Мексиці п’ятнадцять років тому. Отож поліцейські прийшли до халупи й упізнали Люка за родимкою на руці. І забрали його до в’язниці.
– Оце так! – пробурмотів Лікар. – Хто б міг подумати! Люк – філософ – убив людину! Мені важко в це повірити.
– Однак це чиста правда, на жаль, – підтвердив Джип. – Люк це зробив. Але це була не його провина. Так каже Боб. А він був там і усе бачив. На той час він був іще майже щеням. Боб каже, у Люка не було іншого вибору. Він змушений був це зробити.
– А де Боб зараз? – запитав Лікар.
– Під тюрмою. Я хотів, щоб він пішов зі мною до вас, але він не хоче відходити від в’язниці, поки Люк там. Він просто сидить перед дверима тюремної камери і не рухається з місця. Він навіть не їсть їжі, яку йому дають. Лікарю, ви б не могли самі піти туди і подивитися, чи можна щось зробити? Суд має відбутися сьогодні пополудні о другій годині. А котра зараз?
– Зараз десять хвилин по першій.
– Боб каже, він гадає, вони уб’ють Люка, щоб так його покарати, якщо буде доведено, що це він зробив, або, це вже без жодних сумнівів, триматимуть його в тюрмі до кінця життя. Ходімо, будь ласка! Може, якщо ви поговорите з суддею й розкажете, яка Люк насправді гарна людина, то вони його відпустять.
– Звичайно, я піду, – сказав Лікар, підводячись і рушаючи до виходу. – Але я дуже й дуже боюся, що я нічим по-справжньому не зможу зарадити.
Він обернувся перед дверима й на мить завагався в задумі:
– І все-таки… Хотів би я знати…
Потім він відчинив двері й вийшов, а Джип і я поспішили слідом за ним.