Чап-Чап страшенно засмутилася, коли зрозуміла, що ми знову йдемо з дому не пообідавши, й вона змусила нас покласти в кишені кілька шматків пирога, щоб з’їсти їх по дорозі.
Коли ми дісталися до Суду Паддлбі (він був прямо поруч із в’язницею), то побачили, що навколо будівлі зібрався великий натовп.
Це був якраз тиждень засідань виїзного суду, які проводилися в Паддлбі кожні три місяці. Тоді справи численних кишенькових злодюжок та інших поганих суб’єктів розглядав вельми поважний суддя, яких приїздив сюди аж із самого Лондона. І всі в місті, хто не мав особливої роботи, зазвичай приходили до Суду, аби послухати, як ідуть процеси.
Але сьогодні було по-інакшому. Юрма складалася не з кільканадцяти нероб. Вона була величезна. Усі околиці швидко облетіла новина, що Люка Відлюдника судитимуть за вбивство людини і що велику таємницю, яка тяжіла над ним так довго, нарешті мають розкрити. М’ясник і пекар замкнули свої крамниці й узяли вихідний. Усі фермери з округи й увесь міський люд, одягнені в недільне вбрання, намагалися зайняти місця в залі суду або ж тихим шепотом пліткували надворі. Хай-стрит була настільки запруджена людьми, що по ній майже неможливо було пройти. Ця вулиця ще ніколи раніше не бачила, щоб місто було в такому збудженому стані. Бо в Паддлбі не було подібного судового засідання аж із 1799 року, коли Фердінанд Фіппс, старший син священика місцевої парафії, пограбував банк.
Якби поряд не було Лікаря, я певен, що ніколи б не зміг пробитися через натовп, який з’юрмився навколо дверей будівлі Суду. Але я просто протискався за ним, тримаючись за фалди його пальта, і врешті-решт ми успішно потрапили до тюрми.
– Мені треба побачитися з Люком, – звернувся Лікар до здоровенного чоловіка в синьому пальті з мідними ґудзиками, який стояв на сторожі.
– Запитайте в кабінеті начальника, – порадив чолов’яга. – От тим коридором, треті двері зліва.
– Що це за чоловік, з яким ви розмовляли, Лікарю? – поцікавився я, коли ми йшли по проходу.
– Він поліцейський.
– А хто такі поліцейські?
– Поліцейські? Вони підтримують порядок між людьми. Поліція щойно виникла, її придумав сер Роберт Піль. Тому їх часом називають іще й «пільчиками». Ми живемо в прекрасну добу. Щоразу хтось вигадує щось зовсім нове. Оце має бути кабінет начальника, я гадаю.
Там нам дали іншого поліцейського, щоб він нас провів.
Перед дверима до камери Люка ми знайшли бульдога Боба, який, побачивши нас, печально помахав хвостом. Чоловік, що нас привів, витягнув із кишені здорову зв’язку ключів і відімкнув двері.
Я ніколи раніше не бував усередині справжньої тюремної камери, і мені стало сильно не по собі, коли полісмен вийшов і зачинив за собою двері, залишивши нас замкнутими в погано освітленій маленькій кам’яній кімнатці. Перед тим, як вийти, він пояснив, що як тільки ми завершимо розмову з нашим другом, нам треба буде постукати в двері, і він прийде і випустить нас.
Спочатку я майже нічого не міг розгледіти, настільки там було тьмяно. Та за якусь хвилину я розрізнив низьке ліжко біля стінки під невеличким заґратованим віконцем. На ліжку, втупивши погляд у підлогу під ногами, сидів Відлюдник, підперши голову руками.
– Ну що, Люку, – промовив Лікар ласкавим голосом, – у тебе тут не занадто багато світла, чи не так?
Дуже повільно Відлюдник відірвав погляд від підлоги.
– Здоров, Джоне Дуліттле. Що тебе сюди привело?
– Прийшов тебе провідати. Я був би тут і раніше, от тільки почув про все це лихо тільки кілька хвилин тому. Я пішов до твоєї хатини запитати тебе, чи не поїхав би ти зі мною в експедицію; хатка виявилася порожньою, але в мене не було жодної ідеї, де б це ти міг бути. Мені страшенно прикро чути про біду, яка з тобою сталася. Отож я прийшов подивитися, чи зможу чимось допомогти.
Люк похитав головою.
– Ні, не уявляю собі, щоб тут можна було щось зробити. Вони мене нарешті схопили. І це кінець історії, мені здається.
Він підвівся і, весь напружений, почав ходити туди-сюди по камері.
– Якоюсь мірою я радий, що все позаду, – сказав він. – Я ніколи не знаходив спокою, завжди думав про те, що мене шукають, боявся з будь-ким говорити. Вони мали колись узяти мене врешті-решт. Так, я радий, що це закінчилося.
Потім Лікар розмовляв із Люком понад пів години, намагаючись його підбадьорити, а я тим часом сидів скраю, розмірковуючи, що мені треба було б зараз сказати, і пристрасно бажаючи, аби я міг чимось зарадити.
Нарешті Лікар заявив, що хоче бачити Боба, ми постукали в двері, і поліцейський нас випустив.
– Бобе, – звернувся Лікар до великого бульдога в коридорі, – ходімо з тобою на ґанок. Я хочу тебе дещо розпитати.
– Як він там, Лікарю? – спитав Боб, коли ми йшли коридором до ґанку будівлі Суду.
– О, Люк у порядку. Він дуже нещасний, звісно, але з ним усе гаразд. А тепер скажи мені, Бобе: ти бачив, як усе це трапилося, чи не так? Ти був там, коли було вбито того чоловіка, еге ж?
– Був, Лікарю, – відповів Боб, – і я вам скажу…
– Добре, – перервав його Лікар, – це все, що я наразі хочу знати. Зараз у нас немає часу розказувати більше. Суд ось-ось почнеться. Он суддя і всі правники вже піднімаються по сходах. А тепер послухай, Бобе: я хочу, щоб ти був зі мною, коли я зайду в кімнату судового засідання. І хоч що я тобі накажу, роби це. Ти зрозумів? Не влаштовуй ніяких сцен. Нікого не кусай, хай би що вони могли сказати про Люка. Просто поводь себе абсолютно спокійно і відповідай на будь-яке запитання, яке я тобі поставлю, – усе по-правді. Розумієш?
– Дуже добре розумію. Так ви гадаєте, що зможете витягнути його, Лікарю? – запитав Боб. – Він гарна людина, Лікарю. Справді гарна. Ніколи не було кращого.
– Побачимо, побачимо, Бобе. Я збираюся спробувати щось абсолютно нове. Не певен, що суддя це дозволить. Однак… Гаразд, подивимося. Вже час іти до залу суду. Не забудь, що я тобі сказав. Запам’ятай: заради всього святого не кусай нікого, а то нас усіх викинуть геть і ти зіпсуєш усю справу.