Міранда, Пурпурова Райська Птиця, правильно напророчила, коли передбачила період чудової погоди. Протягом трьох тижнів наш добрий «Кроншнеп» упевнено борознив привітні морські води при сильному і постійному вітрі.
Припускаю, що справжнім морякам ця частина подорожі могла б здатися нудною. Проте не мені. У міру того, як ми все далі забиралися на південь і далі на захід, поверхня моря видавалася різною кожного дня. І всі щонайменші дрібнички подорожі, на які старий мандрівник навряд чи й звернув би увагу, для моїх жадібних до вражень очей виглядали просто цікавезно.
Нам не траплялося багато інших кораблів. Коли ж ми помічали якийсь удалині, Лікар діставав свою підзорну трубу, і всі ми його розглядали. Інколи він сигналив кораблеві, запитуючи про новини. Для цього на щоглі піднімалися маленькі різнокольорові прапорці, а корабель відповідав нам у такий же спосіб. Значення усіх сигналів було надруковане в книжці, яку Лікар тримав у своїй каюті. Він пояснив мені, що це морська мова і всі кораблі її розуміють, хоч би вони були англійськими, голландськими чи французькими.
Найпомітнішою подією цих перших тижнів став айсберг, який пропливав неподалік. Коли сонце осявало його, він вибухав сотнями кольорів, виблискуючи, немов казковий палац, оздоблений коштовним камінням. У підзорну трубу ми побачили на ньому маму білу ведмедицю з двома ведмежатками, яка дивилася на нас. Лікар упізнав у ній одну з тих, які говорили з ним, коли він підкорив Північний полюс. Отож ми підпливли ближче й запропонували підвезти її на «Кроншнепі», якщо вона хоче.
Але вона тільки покрутила головою й подякувала, сказавши, що на палубі нашого корабля малюкам буде занадто жарко без запасу льоду, щоб охолоджувати їх лапки. Тоді був справді спекотний день, але близькість крижаної гори змусила усіх нас підняти коміри наших курток і тремтіти від холоду.
Протягом цих спокійних мирних днів я значно поліпшив своє вміння читати й писати завдяки Лікаревій допомозі. Прогрес у мене був такий великий, що він дозволив мені вести вахтовий журнал. Це здоровенна книга, яка є на кожному кораблі, такий собі різновид щоденника, в якому записується кількість миль, які пройшло судно, його курс і все-все, що відбувається.
Лікар також у той вільний час, який у нього був, майже завжди робив записи у своєму нотатнику.
Я часом зазирав у ті записи, адже тепер уже вмів читати, але розбиратися в Лікаревому почерку виявилося важкою роботою. Багато його нотатників, схоже, були про морські справи. У нього було шість таких товстих книжок, до краю заповнених записами й ескізами різних морських водоростей, інші були про морських птахів, іще інші – про морських червів, іще інші – про морських молюсків і раків. Усі вони колись мали бути переписані, віддруковані й переплетені як справжні книжки.
Одного дня ми побачили, що нас з усіх боків оточує величезна маса чогось, що виглядало як мертва трава, яка плавала на поверхні води. Лікар пояснив нам, що це саргасові водорості. Ще трошки далі вони стали настільки густими, що вкрили всю воду, доки сягало око. Через це «Кроншнеп» став виглядати так, наче він рухався по якійсь леваді, а не борознив води Атлантики.
Можна було бачити, як по цих водоростях повзають численні краби. І погляд на них нагадав Лікареві про його мрію вивчити мову молюсків і раків. Він відловив кількох із цих крабів сіткою і помістив їх у свій слуховий акваріум, щоб побачити, чи зможе він їх зрозуміти. Разом із крабами він також упіймав дивного вигляду опецькувату маленьку рибку, що називалася, як він мені пояснив, Срібний Непосида.
Після того, як він певний час дослухався до крабів без усякого успіху, Лікар помістив у слуховий акваріум Непосиду і став слухати його. У цей момент я мусив його залишити, бо на мене чекали деякі обов’язки на палубі. Але вже незабаром я почув, як він кричить знизу, щоб я знову спустився до нього.
– Стаббінсе, – вигукнув він, щойно побачивши мене, – це просто невірогідно! Такого не може бути! Я не певен, чи я не сплю! Я не можу повірити власним відчуттям! Я… я… я…
– Що таке, Лікарю? – спитав я. – Що трапилося? У чому річ?
– Непосида, – прошепотів він, вказуючи тремтячим пальцем на слуховий акваріум, в якому все ще спокійно плавала маленька округла рибка, – він розмовляє по-англійськи! І… і… і… він насвистує мелодію… англійську мелодію!
– Розмовляє англійською! – скрикнув я. – Насвистує!.. Але ж це неможливо!
– Проте це факт, – сказав Лікар, обличчя якого побіліло зі здивування. – Це тільки кілька слів, розрізнених, без якогось конкретного сенсу в них… І все перемішано з його власною мовою, яку я ще не в змозі розібрати. Але це англійські слова, якщо тільки щось дуже дивне не трапилося з моїм слухом. А мелодія, яку він висвистує, її ж ні з чим не переплутаєш, і це завжди одна й та ж мелодія! А тепер ти послухай і скажи, що ти там вловиш. Скажи мені все, що ти почуєш. Не пропускай жодного слова.
Я підійшов до скляного резервуара, що стояв на столі, а Лікар ухопив записника й олівця. Розстібнувши комірця, я став на порожній ящик, який він використовував як підставку, і занурив своє праве вухо у воду.
Протягом кількох секунд я не міг своїм сухим вухом вирізнити нічого, окрім важкого дихання Лікаря, який чекав, увесь напружений і нетерплячий, щоб я хоч щось сказав. Нарешті у воді я розчув неймовірно тоненький, тихенький голосочок, який звучав як дитячий спів, віддалений на багато-багато миль.
– Ах… – вихопилося в мене.
– Ну, що? – запитав лікар хриплим, тремтячим шепотом. – Що він каже?
– Я точно не можу розібрати, – відповів я. – Це скоріш за все якась дивна риб’яча мова… Ой, стривайте!.. Так, тепер я чую… Палити заборонено… Ой, диви, який смішний!.. Попкорн і кольорові листівки тут… Вихід там… Не плювати!.. Які смішні фрази він каже, Лікарю! Ой, але… заждіть!.. Тепер він насвистує мелодію.
– І що це за мелодія? – видихнув Лікар.
– «Джон Піл»!
– А-а-а! Ага-а-а! – закричав Лікар. – І я теж почув те саме! – І він кинувся щось гарячково записувати в свій нотатник.
Я став слухати далі.
– Це абсолютно неймовірно, – продовжував Лікар мурмотіти собі під ніс, поки його олівець витанцьовував по сторінці, – абсолютно неймовірно… і неймовірно цікаво. Хотів би я знати, де він…
– Ось тут іще, – закричав я, – іще по-англійськи!.. Великий акваріум треба почистити… Це все. Тепер він знову говорить риб’ячою мовою.
– Великий акваріум! – пробурмотів Лікар, наморщивши лоба, як це роблять люди, що намагаються розгадати загадку. – Я все думаю, де ж це він примудрився вивчити…
А потім він просто вискочив зі свого крісла.
– Я здогадався, – заволав він, – ця риба втекла з океанаріуму! Ну так, звісно ж! Подивися, що саме він вивчив: «Кольорові листівки» – їх завжди продають в океанаріумах, «Не плювати!», «Палити заборонено», «Вихід там» – таке зазвичай кажуть доглядачі. А потім «Ой, диви, який смішний!» Щось подібне вигукують люди, коли дивляться в акваріуми. Усе сходиться. Тут немає жодних сумнівів, Стаббінсе: у нас тут ми маємо рибу, яка втекла з неволі. І цілком можливо – не сто відсотків, звісно, – але цілком можливо, що я тепер зможу з його допомогою встановити контакт із молюсками. Це величезне везіння.