Ну що сказати, тепер, коли він знову згадав про свою стару мрію вивчити мову молюсків, не було вже такої сили, яка б могла зупинити Лікаря. Він працював усю ніч аж до ранку.
Трошки після полуночі я заснув у своєму кріслі, десь о другій ночі Бампо заснув за штурвалом, і протягом п’яти годин «Кроншнеп» міг пливти куди йому заманеться. Та Джон Дуліттл все одно не облишив роботи, щосили намагаючись зрозуміти мову Непосиди й навчити Непосиду розуміти себе.
Коли я прокинувся, сонце вже сяяло на повну силу. Лікар усе ще стояв біля слухового акваріума, виглядав він втомленим, немов сова, й був страшенно мокрим. Проте на його обличчі світилася горда й задоволена усмішка.
– Стаббінсе, – сказав він, щойно помітив, що я прокинувся, – я зробив це, я знайшов ключ до мови Непосиди. Це жахливо важка мова, вона дуже відрізняється від усього, що я коли-небудь чув. Єдине, що вона мені нагадує – зовсім трошки, – так це давньогебрейську. Це не мова молюсків, але це вже великий крок до неї. А тепер наступна справа. Прошу тебе взяти олівець та чистий нотатник і записати все, що я буду говорити. Непосида пообіцяв мені розповісти історію свого життя. Я перекладатиму її на англійську, а ти записуй у книгу. Готовий?
Лікар знову занурив вухо нижче рівня води, і коли він почав говорити, я став писати. І ось вам історія, яку розповів нам Непосида.
Тринадцять місяців в океанаріумі
– Я народився в Тихому океані неподалік від берегів Чилі. Я був один з двох тисяч п’ятисот десяти членів нашої родини. Невдовзі після того, як батько й мати нас залишили, нас, молодняк, було розігнано в різні боки. Нашу сім’ю зруйнувала зграя китів, які стали на нас полювати. Я й моя сестра Кліппа (вона була моєю улюбленою сестрою) ледве врятували свої життя. Як правило, від китів не так уже й важко втекти, якщо тільки ти вмієш ухилятися, якщо ти мастак робити різкі повороти. Але той кит, що погнався за мною і Кліппою, був дуже підступним. Щоразу, як ми ховалися від нього під каменем чи ще де, він повертався й шукав-шукав, аж поки знову не виганяв нас на чисту воду. Ніколи не бачив я такої паскудної, схибнутої тварюки.
Зрештою ми таки відірвалися від нього, хоча до того він переслідував нас кілька сотень миль на північ, уздовж західного узбережжя Південної Америки. Але удача того дня була не на нашому боці. Поки ми відпочивали й намагалися віддихатися, інша родина непосид пронеслася повз нас, репетуючи: – Шуруйте плавцями! Рятуйте своє життя! Риби-собаки женуться за нами!
Щоб ви знали, риби-собаки особливо полюбляють непосид.
Ми, можна так сказати, їхня улюблена страва, і з цієї причини завжди тримаємося подалі від глибоких місць з брудною водою. Більше того, від риби-собаки не так-то й легко втекти, вони страшенно швидкі й розумні мисливці. Отож ми мусили знову підхопитися й кинутися навтьоки.
Пропливши ще кількасот миль, ми озирнулися й побачили, що риби-собаки нас наздоганяють. Тож ми завернули в гавань. Вона, як виявилося, знаходилася на західному узбережжі Сполучених Штатів. Ми сподівалися, що риби-собаки навряд чи попливуть туди за нами слідом. Схоже, вони навіть не помітили, як ми звернули, тому що пронеслися далі в північному напрямку, й ми їх більше ніколи не бачили. Надіюся, вони замерзли на смерть в арктичних морях.
Однак, як я вже сказав, той день не був для нас щасливим. Коли ми з сестрою спокійно плавали собі поміж кораблями, що стояли на якорі в гавані, й шукали лушпайки від помаранчів, а це для нас великий делікатес, раптом – гоп! хлоп! – нас піймали в сіті!
Ми боролися з усіх сил, що в нас були, але все намарно. Сіть мала дрібні вічка й була міцною-міцною. Як ми не борсалися й не брикалися, нас підтягнули до борту корабля, а потім викинули на палубу, прямо під сухі промені високого й сліпучого полуденного сонця.
Тут кілька літніх чоловіків із бакенбардами й в окулярах схилилися над нами, видаючи дивні звуки. Кілька рибин тріски піймалися в сіті разом із нами. Ті старі люди викинули їх назад у море, а от ми для них, схоже, були справді дорогоцінними. Вони обережно помістили нас у велику банку, а коли зійшли на берег, пішли у великий будинок і пересадили нас із банки в скляні ящики, наповнені водою. Цей будинок стояв на краю гавані, а наш скляний ящик виявився зробленим так, що через нього протікав маленький струмінь морської води, тож ми могли нормально дихати. Звісно ж, ми ніколи доти не жили за скляними стінами, тому спочатку весь час на повній швидкості намагалися пропливти крізь них, і наші носи страшенно боляче вдарялися об скло.
А потім були тижні й тижні виснажливого неробства. За нами добре доглядали, принаймні настільки, наскільки вони вміли. Старики в окулярах приходили й розглядали нас із гордістю двічі на день і стежили за тим, щоб у нас була правильна їжа, достатня кількість світла і щоб вода була не занадто холодною чи теплою. Але ж, яке ж нудне таке життя! Нам здавалося, що ми стали частиною чогось подібного до шоу. О певній годині кожного ранку великі двері будинку розчинялися навстіж, і всі в місті, хто не мав чим особливо зайнятися, заходили всередину й дивилися на нас. Там скрізь уздовж стін великого приміщення були й інші акваріуми, заповнені різними видами риб. І юрми людей переходили від акваріума до акваріума, витріщаючись на нас через скло, з розкритими ротами, неначе недоумкуваті камбали. Нам це так допекло, що ми стали відкривати свої роти їм у відповідь, а їм це здавалося надзвичайно комічним.
Одного дня моя сестра сказала мені: – Ти гадаєш, брате, що ці дивні створіння, які нас упіймали, можуть розмовляти?
– Безперечно, – відповів я, – хіба ти не помітила, що деякі з них говорять тільки губами, деякі всім обличчям, а ще інші спілкуються руками? Коли вони підходять близько до скла, ти можеш їх почути. Слухай!
У цей момент одна жінка, крупніша за решту, притисла свого носа до скла, показала на мене й сказала своєму дитинчаті позад неї: – Ой, диви, який смішний!
А потім ми помітили, що вони майже завжди говорять це, як зазирають до нас. І тривалий час ми думали, що цим їхня мова й обмежується, що це істоти всього з кількома думками. Щоб хоч якось скоротати ці нудні години, ми вивчили це напам’ять: – Ой, диви, який смішний! Проте ми ніколи так і не довідалися, що це означає. Однак ми вичислили значення інших фраз і навіть трошки навчилися читати людською мовою. Там було багато великих знаків, понаписуваних на стінах, а коли ми побачили, що доглядачі забороняли відвідувачам плювати й курити, сердито показуючи на ці знаки і голосно їх зачитуючи, то зрозуміли, що ці письмена означають – «Не палити» і «Не плювати».
Потім увечері, коли юрми відвідувачів йшли собі геть, один і той же чоловік з дерев’яною ногою щодня підмітав віником арахісові лушпайки. І коли він це робив, то завжди насвистував сам собі одну й ту ж мелодію. Ця мелодія нам радше подобалася, і ми її також вивчили напам’ять, гадаючи, що це частина мови.
Так минув цілий рік у цьому безрадісному місці. Бували дні, коли в акваріуми запускали нових риб, а бували й коли виймали старих. Спочатку ми сподівалися, що нас там протримають якийсь час і що коли на нас надивляться досхочу, то відпустять на волю в море. Але місяць проходив за місяцем, і ніхто нас не турбував, наші серця сповнилися тугою в цій тюрмі зі скляними стінами, і ми стали все менше й менше розмовляти між собою.
Одного дня, коли натовп у великому приміщенні був особливо тісний, жінка із червоним лицем зомліла від спеки. Я спостерігав через скло і побачив, що решта людей страшенно розхвилювалася, хоча мені цей випадок не здався особливо важливим. Вони хлюпнули на неї холодної воли і винесли її на свіже повітря.
Це змусило мене дуже сильно замислитися, і раптом в моїй голові немовби спалахнула одна ідея.
– Сестро, – сказав я, повертаючись до бідної Кліппи, яка куксилася на дні нашої в’язниці, намагаючись заховатися за каменем від дурацьких позирок дітей, які скупчилися біля нашого акваріуму, – припустімо, ми прикинемося, що ми захворіли, як ти гадаєш, вони нас теж тоді заберуть із цього нудного будинку?
– Брате, – промовила вона втомленим голосом, – можливо, вони так і зроблять. Але скоріш за все вони викинуть нас на купу сміття, де ми помремо під палючим сонцем.
– Але чого б вони пішли кудись шукати купу сміття, якщо гавань прямо тут? Коли нас сюди несли, я бачив, як люди викидають сміття у воду. Якби вони й нас туди кинули, ми б змогли швидко дістатися моря.
– Море! – промурмотіла бідна Кліппа з відсутнім виразом очей (у неї були прекрасні очі, у моєї сестрички Кліппи). – Це звучить немов якийсь сон – море! О братику, ти гадаєш, ми коли-небудь ще будемо плавати в ньому? Кожної ночі, як я прокидаюся на підлозі цієї смердючої темниці, я чую, як його рідний голос відлунює в моїх вухах. Як я тужу без нього! Аби ж тільки ще раз опинитися в ньому, ніжному, великому, відчути його домашній затишок! Ох…
І після цього вона зовсім зламалася й почала хлипати.
– Припини! – сказав я. – Через тебе і мене охопила туга за домом. Ось послухай: прикиньмося, що ми захворіли, або ще краще – прикиньмося, що ми мертві, й подивімося, що буде. Якщо вони викинуть нас на купу сміття й ми засмажимося на сонці, то нам не буде набагато гірше, ніж отут у цій смердючій тюрмі. Що ти скажеш? Ти б ризикнула?
– Ризикнула б, – відповіла вона. – Причому з радістю.
Отож наступного ранку доглядач знайшов двох непосид, які спливли на поверхню води у своєму акваріумі – нерухомі і мертві. Ми фантастично добре зімітували мертвих риб, хоча себе хвалити й не годиться. Доглядач побіг і привів стариків в окулярах і з бакенбардами. Ті аж руки попіднімали з жаху, коли нас побачили. Вони обережно витягнули нас із води й поклали на шматок мокрого полотна. Ця частина була найважчою з усіх. Якщо ти риба і тебе витягли з води, то ти мусиш постійно роззявляти й закривати рота, щоб узагалі якось дихати, – і навіть так ти довго не протримаєшся. А нам довелося весь цей час залишатися непорушними, як дві цурпалки, і непомітно дихати через напіврозтулені губи.
Оті старигани і тикали нас, і мацали, і щипали, так що я вже думав, це ніколи не закінчиться.
Потім, коли вони на секунду відвернулися, жахливий кіт застрибнув на стіл і мало нас не зжер. На щастя, діди вчасно обернулися назад і шугнули його геть. Можете не сумніватися, що ми, звісно ж, зробили пару гарних ковтків повітря, коли вони не дивилися, і тільки завдяки цьому не вмерли з задухи. Я хотів шепнути Кліппі, щоб вона була хороброю й не здавалася. Але не міг зробити навіть цього, бо ж ви знаєте, що більшість різновидів риб’ячої мови не можна почути – навіть якщо це крик, – коли це не під водою.
Потім, як ми вже були майже готові здатися й показати, що ми живі, один із літніх чоловіків печально похитав головою, узяв нас і виніс із будинку.
«А тепер головне! – промовив я подумки. – Скоро ми взнаємо свою долю: свобода чи ящик зі сміттям».
На вулиці, на наш невимовний жах, він попрямував прямо до бочки, яка стояла під стіною на протилежному боці двора.
Однак на наше щастя, поки він перетинав той двір, надзвичайно брудний чоловік з підводою і кіньми під’їхав і забрав бочку геть. Гадаю, це була його власність.
Тоді старик роззирнувся навколо, шукаючи інше місце, куди б нас викинути. Він, схоже, зібрався пожбурити нас просто на землю. Проте, очевидно, подумав, що негарно засмічувати двір, і відмовився від свого наміру. Напруга була нестерпною. Він вийшов за браму двору, і серце моє обірвалося ще раз, коли я побачив, що тепер він хоче викинути нас у придорожню канаву. Але (удача справді була на нашому боці в той день) здоровенний чолов’яга в синьому одязі зі срібними ґудзиками зупинив його в останню мить. Судячи з того, як здоровило сварився і розмахував короткою товстою палицею, це було супроти правил міста – викидати мертвих риб на вулицю.
І ось, на нашу невимовну радість, старий розвернувся й попрямував з нами в руках у напрямку гавані. Він ішов так повільно, щось бурмочучи собі під носа всю дорогу й поглядаючи на чоловіка в синьому куточком ока, що мені кортіло вкусити його за палець, аби змусити поспішити. Ми обоє, і Кліппа і я, були буквально на останньому подихові.
Нарешті він дочвалав до набережної і, поглянувши на нас із сумом в останній раз, кинув нас у воду гавані.
Ми ніколи не переживали нічого п’янкішого за той момент, коли відчули, як над нашими головами зімкнулися солоні води. Змахнувши хвостами, ми миттєво ожили знову. Для старика це стало таким сюрпризом, що він звалився прямо у воду, мало не на нас. Його врятували моряки за допомогою багрів із гаками, і останнє, що ми бачили щодо нього, це як чоловік у синьому тягнув його кудись за комір пальта й знову читав йому лекцію.
Очевидно, викидати мертву рибу у воду гавані теж було проти правил міста.
А ми? У нас не було ні часу, ні бажання перейматися його проблемами! Ми були вільні! З блискавичними підстрибами, ривками й поворотами, з божевільними зиґзаґами – горлаючи й волаючи від захвату, ми поспішили додому, у відкрите море!
