Проте зміна в серцях баґ-джаґдераґів була справді щирою. Лікар справив на них величезне враження, навіть більше, ніж він сам тоді міг припустити. Насправді я собі інколи думаю, що ця його промова на сходах палацу вплинула на індіанців Мавпопавучого острова навіть більше, ніж будь-яке з його великих звершень, які хоч і були справді великими, але їх завжди перебільшували й прикрашали, передаючи з вуст у вуста.
Йому принесли хвору дівчинку, саме коли він досяг місця, де лежали наші човни. У неї виявилася якась зовсім проста недуга, для якої Лікар швидко підібрав ліки. І це ще більше посилило його популярність. А коли він ступив у своє каное, люди навколо нас буквально розридалися. Вони подумали (я про це довідався пізніше), буцімто він назавжди відпливає за море, у ту загадкову чужу країну, з якої й прибув.
Деякі з ватажків поговорили з попсіпетелями, коли ми відштовхувалися від берега. Про що була мова, я не зрозумів, але ми помітили, що кілька каное, повних баґ-джаґдераґів, супроводжували нас на пристойній віддалі всю нашу дорогу до Попсіпетеля.
Лікар вирішив, що вертатися ми будемо уздовж іншого берега, так щоб ми таким чином змогли повністю обпливти по колу все узбережжя острова.
Незабаром після того, як ми відчалили і все ще перебували на пологому кінці острова, ми побачили ділянку крутого берега, де море сильно вирувало й було все біле від піни. Підпливши ближче, ми зрозуміли, що це була робота наших друзів-китів, які й досі самовіддано штовхали острів своїми носами, відганяючи нас на північ. Ми були так зайняті війною, що зовсім забули про них. Та коли зупинилися, щоб подивитися, як їхні могутні хвости плещуть і збивають море, то раптом усвідомили, що ми вже досить давно не відчували холоду. Прискоривши наші човни, щоб острів не втік від нас назовсім, ми попливли далі вздовж берега, і то там, то тут нам впадало в око, що дерева на узбережжі виглядали вже зеленішими й здоровішими. Мавпопавучий острів повертався назад, у рідний клімат.
Десь на пів дорозі до Попсіпетеля ми висадилися на берег і провели два чи три дні, досліджуючи центральну частину острова. Наші індіанські гребці повели нас у гори, які в цих місцях були дуже круті й високі та ще й нависали над морем. І вони показали нам те, що називалося Шепітливі Скелі.
Це була вкрай незвичайна частина ландшафту, яка просто вражала уяву. Це було щось подібне до величезної чаші чи арени посеред гір, а в центрі її височів стіл, виточений зі скелі, а на ньому стояв стілець кольору слонової кістки. Навколо них гори здіймалися на велику висоту у вигляді сходинок чи театральних сидінь, окрім одного вузького проходу, який відкривав вид на море. Можна було собі уявити, що це якийсь вічовий палац чи концертний зал для гігантів, а кам’яний стіл у центрі – це сцена для артистів або трибуна для оратора.
Ми поцікавилися в наших проводирів, чому це місце називають Шепітливі Скелі, і вони відповіли:
– Спустіться туди, і ми вам покажемо.
Колосальна чаша була кілька миль завглибшки і кілька миль завширшки. Ми злізли вниз по скелях, й індіанці продемонстрували нам, що навіть коли ви стоїте далеко, дуже далеко один від одного, то все одно досить щось просто прошепотіти в цій велетенській чаші, і кожен в театрі зможе тебе почути. Це відбувалося, як пояснив Лікар, завдяки відлунню, яке відбивалося назад й уперед між цими високими кам’яними стінами.
Наші проводирі розповіли, що в ті часи, які давно минули й коли попсіпетелі володіли всім Мавпопавучим островом, саме тут коронувалися їхні королі. Стілець зі слонової кістки на кам’яному столі це був трон, на якому вони сиділи. А театр цей був настільки великим, що всім індіанцям острова вистачало в ньому місця, щоб подивитися церемонію.
Вони показали нам також велетенський нависаючий камінь, який тримався на краю вулканічного кратера – найвищої вершини всього острова. Хоча це й було далеко вгорі над нами, ми могли роздивитися все достатньо чітко, і брила виглядала настільки хиткою, що, здавалося, досить штовхнути її рукою і вона зірветься додолу. У народі ходить легенда, розповіли вони, що коли на стільці зі слонової кістки буде короновано найвеличнішого з попсіпетельських королів, ця нависаюча брила звалиться в жерло вулкана й полетить прямо в центр Землі.
Лікар висловив бажання піти й дослідити її зблизька.
А коли ми підійшли до краю вулкана (щоб забратися туди нам знадобилося пів дня), то виявилося, що брила була неймовірно великою – завбільшки з кафедральний собор.
А під нею нашим поглядам відкривалася чорна яма, котра, здавалося, не має дна. Лікар пояснив нам, що вулкани деколи викидають нагору з таких отворів вогонь, але вулкани на плавучому острові вже давно вистиглі й мертві.
– Стаббінсе, – звернувся він до мене, дивлячись на величезний камінь, що височів над нами, – чи ти знаєш, що, найімовірніше, станеться, якщо цей валун звалиться вниз?
– Ні, – відповів я. – А що?
– Ти пам’ятаєш про повітряну камеру, про яку дельфіни розповідали, що вона знаходиться під центром острова?
– Так.
– Так от, цей камінь досить важкий для того, щоб, якщо він упаде всередину вулкана, пробити згори стелю повітряної камери. А щойно це станеться, повітря з неї вийде і плавучий острів більше не буде плавати. Він потоне.
– Але тоді всі на ньому втопляться, хіба ні? – зауважив Бампо.
– О, не обов’язково. Це залежатиме від глибини моря в тому місці, де відбуватиметься занурення. Острів може торкнутися дна, коли він опуститься, скажімо, на сто футів. І тоді велика його частина все одно залишиться понад поверхнею моря, чи не так?
– Так, – погодився Бампо, – надіюся, так воно й буде. Сподіваймося, що нависаючий екземпляр не втратить своєї еквілібристості, бо я не вірю, що він зупиниться в центрі Землі, більш імовірно, він пролетить через увесь світ і вивалиться аж на тому боці.
Було ще чимало чудес, які тубільці нам показали в центральній частині свого острова. Але в мене немає ні часу, ні місця, щоб розповідати вам про них зараз.
Спускаючись знову до моря, ми помітили, що за нами навіть тут, у горах продовжували спостерігати баґ-джаґдераґи, які йшли за нами слідом. А коли ми знову попливли морем, то повний ними човен йшов попереду нас у напрямку Попсіпетеля. Завдяки тому, що їхнє каное було легшим, вони пересувалися швидше, ніж наша команда, тож ми підрахували, що вони досягнуть нашого селища – якщо саме це була мета їхньої подорожі – на багато годин раніше нас.
Лікар тепер почав хвилюватися, як там себе почуває Довга Стріла, так що ми стали мінятися на веслах і продовжували пливти під місячним світлом протягом усієї ночі.
У Попсіпетель ми прибули, якраз коли займався світанок.
На наше велике здивування, виявилося, що не тільки ми, але й усе поселення не спало цілу ніч. Чималий натовп зібрався навколо дому покійного вождя. І коли ми витягли наші каное на берег, то побачили, як із головних дверей виходить велика кількість літніх чоловіків, старійшин племені.
Ми поцікавилися, що все це означає, і нам пояснили, що цілу ніч тривали вибори нового вождя. Бампо запитав, як його звати, але схоже, що цього ще не розголошували. Ім’я буде оголошено опівдні.
Як тільки Лікар провідав Довгу Стрілу й переконався, що той почувається чудово, ми пішли до свого куреня на дальньому краю селища. Тут ми трохи чогось з’їли на сніданок і вклалися, щоб добряче відпочити.
Відпочинок нам справді був потрібен, бо життя в нас було насиченим і напруженим з першого ж моменту нашої висадки на острів. Тому не пройшло й кількох хвилин, відколи наші втомлені голови торкнулися подушок, як вся наша команда вже міцно спала.