Розбудила нас музика. Сліпуче проміння полудневого сонця лилося в кімнату через розчинені двері, за якими, очевидно, грало щось на кшталт оркестру. Ми встали й визирнули надвір. Наш дім був оточений усім населенням Попсіпетеля. Ми вже звикли були, що перед нашими дверима повсякчас чергує жменя шанувальників чи просто цікавих індіанців, проте цього разу це було щось інше. Величезна юрма була вдягнена в свої найкращі шати. Яскраві намиста, різнобарвне пір’я й строкаті ковдри надавали всій сцені радісного настрою. Усі, здавалося, були в дуже доброму гуморі, усі співали або грали на музикальних інструментах, в основному на розмальованих дерев’яних дудках чи барабанах, зроблених зі шкіри.
Ми побачили Полінезію, яка, поки ми спали, повернулася назад від баґ-джаґдераґів. Вона сиділа на нашому одвірку й спостерігала за спектаклем. Ми запитали в неї, з якого дива все це свято.
– Щойно оголосили результати виборів, – пояснила вона. – Опівдні було оприлюднено ім’я нового вождя.
– І хто ж став новим вождем? – спитав Лікар.
– Ви, – відповіла Полінезія спокійно.
– Я! – у Лікаря аж дух перехопило. – Та не може цього бути!
– Може, – відказала вона. – Саме вас і вибрали. І більше того, вони поміняли вам прізвище. Вони не вважають, що прізвище, яке означає Малороб, личить такій шанованій людині, яка так багато зробила. Отже, віднині вас знатимуть під іменем Джонґ Многодум. Як вам це подобається?
– Але ж я не хочу бути вождем, – відказав Лікар роздратованим голосом.
– Боюся, вам тепер буде важкувато від цього відкрутитися, – зауважила Полінезія, – хіба що ви забажаєте знову вийти в море на одному з їхніх утлих каное. Бачите, вас обрали не просто вождем попсіпетелів, ви будете Королем – Королем усього Мавпопавучого острова. Баґ-джаґдераґи, які так пристрасно бажали, щоб ви ними правили, вислали розвідників і посланців поперед вас, а коли вони довідалися, що вас уночі вибрали Вождем попсіпетелів, то були гірко розчаровані. Одначе, щоб не втратити вас остаточно, баґ-джаґдераґи воліли відмовитися від своєї незалежності й наполягли, аби вони і їхні землі були приєднані до Попсіпетелю, так щоб ви могли стати королем двох племен. Отож ситуація у вас непроста.
– О боже! – простогнав Лікар. – Як би я хотів, щоб вони не були в такому захваті від мене! Нехай йому грець! Я не маю жодного бажання бути королем!
– А я так собі гадаю, Лікарю, – сказав я, – що ви б радше мали пишатися й радіти. Я б хотів, аби в мене був шанс стати королем.
– Та я знаю, що звучить воно розкішно, – відповів він, натягаючи свої чоботи зі скрушним виглядом. – Однак проблема в тому, що не можна взяти на себе зобов’язання, а потім просто так їх із себе скинути, коли тобі заманеться. Мені треба свою власну роботу робити. Я навряд чи й секунду встиг присвятити природничим наукам, відколи висадився на цьому острові. Весь цей час я виконував чиюсь чужу роботу. А тепер вони хочуть, щоб я й далі продовжував цим займатися! Та як тільки мене зроблять королем попсіпетелів, це й буде кінцем мене як корисного натураліста. Я буду занадто зайнятим, щоб думати про щось інше. Усе, чим я стану в цьому випадку, це… е-е-е… це просто королем.
– Ну, то хіба ж це погано! – докинув Бампо. – Он мій батько король, так у нього сто двадцять дружин.
– Це тільки погіршує ситуацію, – відказав йому Лікар, – погіршує в сто двадцять разів. У мене є своя робота. Я не хочу бути королем.
– Погляньте, – промовила Полінезія, – он ідуть старійшини, щоб повідомити про ваше обрання. Покваптеся й зашнуруйте свої чоботи.
Натовп перед нашими дверима раптово розділився навпіл, утворюючи довгий прохід, і ми побачили, як по ньому до нас наближається група достойників. Чоловік попереду, статечний літній індіанець зі зморшкуватим обличчям ніс у руках дерев’яну корону, справді прекрасну й достойну корону, хоча й зроблену з дерева.
За старим ішли восьмеро дужих індіанців, які несли ноші – щось на зразок стільця з довгими ручками знизу, щоб його можна було нести.
Опустившись на одне коліно, схиливши голову мало не до землі, літній чоловік звернувся до Лікаря, який тепер стояв на виході з дому, застібаючи комірця й зав’язуючи краватку.
– О, Всесильний Пане, – сказав індіанець, – ми приносимо тобі слово народу попсіпетелів. Такі великі діяння твої, що в них важко навіть повірити, добре серце твоє, а мудрість твоя глибша, ніж море. Наш вождь помер. Народ вимагає гідного правителя. Наші старі вороги, баґ-джаґдераґи, стали завдяки тобі нашими братами і добрими друзями. Вони також бажають блаженствувати під сонячним світлом твоєї усмішки. Отож поглянь, я приніс тобі Священну Корону Попсіпетелів, яка зі стародавніх часів, коли цей острів і його народ були одним цілим під правлінням єдиного монарха, не увінчувала жодного королівського чола. О, Милосердний Пане, згідно з об’єднаною волею всіх людей цієї країни ми маємо віднести тебе до Шепітливих Скель, щоби там із усією шанобою й величчю ти був коронований на короля – Короля всієї Плавучої Землі.
Добросердні індіанці, схоже, навіть не подумали про можливість того, що Джон Дуліттл може відмовитися. А щодо самого бідного Лікаря, то я ніколи раніше не бачив, аби щось його так засмутило. На моїй пам’яті це був фактично єдиний випадок, коли він перебував у повному розпачі.
– Я кажу, що не збираюся коронуватися, – закричав Лікар. – Я все зроблю, щоб цього не було. Я звернуся до них із промовою. Сподіваюся, це їх задовольнить.
Він повернувся до індіанців, що чекали перед дверима.
– Друзі мої, – розпочав він. – Я не гідний тієї великої честі, яку ви хочете мені виказати. У мене зовсім мало, а то й зовсім немає уміння в мистецтві царювання. Безперечно, між своїх власних хоробрих мужів ви знайдете багатьох, хто набагато краще підготований керувати вами. Я вдячний вам, за цю високу оцінку, за віру і довіру. Але, благаю вас, не треба наділяти мене такими високими обов’язками, які я, можливо, не зможу й виконати.
Літній чоловік повторив його слова гучнішим голосом людям, що стояли за ним. Вони лише мовчки похитали головами й не зрушили ні на дюйм. Старий знову повернувся до Лікаря.
– Ти обраний, – повторив він. – Вони не хочуть нікого, окрім тебе.
На переляканому лиці Лікаря несподівано з’явився спалах надії.
– Я піду й спитаю Довгу Стрілу, – прошепотів він мені. – Можливо, він знає якийсь спосіб, як мені з цього вибратися.
Вибачившись і попросивши достойників зачекати на нього хвилинку, Лікар залишив їх стояти перед порогом свого дому, а сам поспішив до будинку Довгої Стріли. Я побіг за ним.
Наш великий друг лежав на трав’яній підстилці перед своїм домом, куди його перенесли, щоб він міг спостерігати за урочистою церемонією.
– Довга Стріло, – Лікар швидко заговорив мовою орлів, так щоб ніхто з тих, що стояли поруч, не міг підслухати, – я прийшов до тебе по допомогу, бо мені загрожує страшна небезпека. Ці люди збираються зробити мене своїм королем. Якщо це трапиться зі мною, вся велика робота, яку я сподівався зробити, так і залишиться незробленою. Бо хто ж є більш невільним, ніж король? Благаю тебе, поговори з ними й переконай їхні щирі й доброзичливі серця в тому, що те, що вони мають намір зробити, це не мудро.
Довга Стріла піднявся на лікті.
– О, Милосердний Пане, – сказав він (схоже, що це вже стало узвичаєним способом звертання, коли говорили з Лікарем), – невимовно засмучує мене те, що перше прохання, з яким ти звертаєшся до мене, я не в змозі удовольнити. Шкода! Я не можу нічого вдіяти. Ці люди віддані тобі всім серцем як своєму королеві. Якби я спробував утрутитися, вони б вигнали мене зі своєї країни і, безперечно, врешті-решт тебе б усе одно коронували. Ти мусиш стати королем, хоча б на деякий час. Нам треба буде так організувати роботу з управління, щоб у тебе залишався час працювати й над секретами Природи. А пізніше ми, можливо, здійснимо якийсь план, щоб звільнити тебе від тягаря корони. Проте зараз ти мусиш стати королем. У цьому племені люди дуже уперті, і вони все зроблять по-своєму. Іншого виходу немає.
Зажурений Лікар відвернувся від постелі й оглядівся. За ним знову стояв той самий літній чоловік і все ще тримав у своїх зморшкуватих руках корону, а королівські ноші чекали поряд із ним. З глибоким поклоном носильники вказали на стілець, запрошуючи Лікаря сісти на нього.
Оркестр із дудок і барабанів несподівано заграв мелодію маршу для урочистої процесії. Лікар знову кинув благальний погляд у бік Довгої Стріли із останнім закликом про допомогу. Проте великий індіанець тільки похитав головою і вказав, як і носильники, на порожній стілець.
Нарешті, мало не в сльозах, Джон Дуліттл повільно ступив на ноші і сів. Коли носильники вже підняли його на свої широкі плечі, я почув, як він все ще ледве шепоче, затамувавши подих:
– От же халепа! Я не хочу бути королем!
– На все добре! – гукнув Довга Стріла зі своєї підстилки. – І нехай удача завжди стоїть у тіні твого трону!
– Він наближається! Він наближається! – жебонів натовп. – Він віддаляється! Він віддаляється! До Шепітливих Скель!
І коли процесія вже сформувалася й готова була покинути селище, люди з натовпу обабіч неї кинулися вперед у напрямку гір, щоб забезпечити собі гарні місця в гігантському театрі, де мала відбутися церемонія коронування.