За своє довге життя я бачив багато величних і видовищних подій, проте ніщо й ніколи не справило на мене й половини того враження, яке справила картина Шепітливих Скель у день коронації Короля Джонґа. Коли Бампо, Чі-Чі, Полінезія, Джип і я нарешті піднялися на запаморочливо високі вінця велетенської чаші і я поглянув усередину неї, то це було так, неначе я дивився на безмежний океан облич мідного кольору, адже всі до єдиного місця в театрі були зайняті, кожен мужчина, жінка й дитина на острові, включно з Довгою Стрілою, якого принесли на ношах, були тут, щоб подивитися спектакль.
Тим не менше жоден звук, навіть від падіння шпильки, не порушував урочисте мовчання Шепітливих Скель.
Це було досить моторошно, й від цього холодок пробігав угору й униз по хребту. Бампо розповів мені пізніше, що в нього настільки сперло дихання, що він не міг говорити, і що він і не підозрював, що на світі є так багато людей.
У самому низу поряд зі Тронним Столом було встановлено новенький, яскраво розфарбований тотемний стовп. Усі індіанські родини мають свої тотемні стовпи й виставляють їх перед входом до своїх осель. Сенс тотемного стовпа приблизно такий же, як у табличок на дверях чи візитних карток. Різьба на ньому розповідає про звершення й чесноти родини, якій він належить. А цей, гарно прикрашений і набагато вищий від будь-якого іншого, належав Дуліттлові, і називати його відтепер слід було Королівський тотем Многодума. На ньому були зображені тільки тварини, аби означити Лікареві величезні знання про живих істот. А тварини, які удостоїлися бути показаними на ньому, на думку індіанців, представляли гарні якості людини, наприклад, олень означав швидкість, бик – наполегливість і витривалість, риба – розсудливість і так інше. Але на самому верху тотема завжди поміщають знак або тварину, за якими родина найбільш відома і якими найбільше пишається. На стовпі Многодума це був велетенський папуга, у пам’ять про знаменитий Папужачий мир.
Трон зі Слонової Кістки був весь відполірований запашними оліями й виблискував своєю білизною на яскравому сонці. Його підніжжя було встелено великою кількістю гілок з квітучих дерев, які тепер, з поверненням у тепліший клімат, розцвіли в долинах острова.
Скоро ми побачили, як королівські ноші, на яких сидів Лікар, повільно піднімаються по крутих сходинах Стола. Досягнувши нарешті плаского верху, вони зупинилися і Лікар зійшов із них на килим із квітів. А тиша була настільки повною й абсолютною, що навіть на такій відстані я нагорі виразно чув, як хруснув прутик, на який він наступив.
Підійшовши до трону в супроводі літнього чоловіка, Лікар ступив на підніжок і сів. Якою маленькою виглядала його фігурка, якщо дивитися з такої приголомшливої висоти! Трон був виготовлений під більш довгоногих королів, тож коли він на нього всівся, його ноги не досягали до землі, а звисали над верхньою сходинкою.
Потім літній чоловік обернувся і, дивлячись угору на людей, почав говорити спокійним рівним голосом, проте кожне слово, яке він промовляв, було прекрасно чутно і в найдальшому куточку Шепітливих Скель.
Спочатку він назвав імена всіх великих королів Попсіпетелю, яких у давно минулі часи коронували на цьому престолі зі слонової кістки. Він говорив про велич народу попсіпетелів, про їхні перемоги і їхні труднощі. Потім, вказавши рукою на Лікаря, він почав перелічувати подвиги, які здійснив майбутній король. І мушу сказати, що вони з легкістю перевершували всі звершення його попередників.
Коли він став говорити про те, що Лікар зробив для племені, люди, зберігаючи повну тишу, усі почали махати правицями в напрямку трону. Це надало величезному театрові особливого вигляду: сотні й сотні квадратних метрів, на яких щось рухається, і все це без жодного звуку.
Нарешті літній чоловік завершив промову і, підступивши до трону, з великою повагою зняв із Лікаря його пошарпаний циліндр. Він уже збирався поставити його на землю, але Лікар поспішно забрав свого капелюха і примостив собі під бік. Потім літній індіанець узяв Священну Корону й надягнув її на голову Джона Дуліттла. Вона йому не дуже пасувала (бо була виготовлена для королів із меншими головами), і, коли з залитого сонцем моря подув свіжий вітер, Лікар мав певні проблеми з тим, щоб втримати її. Проте виглядало усе пречудово.
Літній чоловік, іще раз звернувшись до народу, промовив:
– Люди Попсіпетелю, подивіться на свого обраного короля! Ви задоволені?
І тільки тоді нарешті вирвався на волю голос людей.
– ДЖОНҐ! ДЖОНҐ! – гукали вони. – ХАЙ ЖИВЕ КОРОЛЬ ДЖОНҐ!
Їхній крик вибухнув посеред урочистої тиші так, неначе це дала залп сотня гармат. Тут, де навіть шепіт розносився на цілі милі, це волання приголомшувало, немов удар по голові. Гори перекидали його між собою туди й назад. Я думав, що луна ніколи не затихне, вона, як грім, прокотилася по всьому острову, прогуркотіла внизу між долинами, застугоніла у віддалених морських печерах. Раптом я помітив, що старий індіанець показує уверх, на найвищу гору острова. Озирнувшись через плече, я якраз устиг побачити, як Нависаючий Камінь поволі з’їжджає вниз зі свого місця і щезає з очей у кратері вулкана.
– Чи ви бачите, о Люди Плавучої Землі! – вигукнув літній чоловік. – Камінь упав, і наша легенда здійснилася: цього дня було короновано Короля Королів!
Лікар також бачив, як звалилася брила, і тепер він стояв на ногах й очікувально дивився на море.
– Він думає про повітряну камеру, – шепнув мені Бампо на вухо. – Сподіваймося, що в цьому місці море не занадто глибоке.
Минула ціла хвилина (стільки часу знадобилося каменеві, щоб долетіти до дна), і ми почули віддалений і приглушений хрусткий удар, а відразу ж після цього страшне шипіння повітря, що виривалося назовні. Лікар із напруженим від хвилювання обличчям сів знову на трон і продовжував пильно спостерігати за океаном.
Незабаром ми відчули, що острів під нашими ногами потроху осідає вниз. Ми побачили, як море заповзає вглиб острова й заливає пляжі, як занурюються у воду береги – один фут, три фути, сім футів, десять, двадцять, сто. А потім, дякувати Богові, м’яко, немов метелик, що сідає на квітку, Мавпопавучий острів зупинився! Він ліг на піщане дно Атлантики, і земля знову з’єдналася з землею.
Звичайно, багато будинків, що стояли біля берега, тепер опинилися під водою. Селище Попсіпетель і саме повністю зникло. Та це не мало великого значення. Головне, що ніхто не потонув, адже кожна жива душа на острові перебувала високо в горах, спостерігаючи за коронацією Короля Джонґа.
Індіанці на той момент власне не збагнули, що відбувається, хоча, безперечно, відчували, що земля під ними опускається. Лікар розповів нам пізніше, що це сила неймовірного крику, що вирвався відразу з мільйона глоток, зіштовхнула Нависаючий Камінь з його місця. Проте в історії попсіпетелів передається оповідь (і в неї твердо вірять і донині), що коли Король Джонґ сів на трон, то його вельможна вага виявилася настільки великою, що й сам острів пішов на дно, щоб виказати йому честь, і більше ніколи не зрушив з місця.