У Королівському Палаці Бампо і я мали свої власні покої, в яких із нами жили також Полінезія, Джип та Чі-Чі. Офіційно Бампо був Міністром внутрішніх справ, а я – Першим Лордом Скарбниці. Довга Стріла також мешкав у Палаці, але наразі був відсутній, бо вирушив у мандрівку до інших країн.
Однієї ночі після вечері Лікар пішов десь у місто оглянути новонароджене немовля, а ми всі сиділи навколо великого стола в приймальні Бампо. Ми так збиралися щовечора, щоб обсудити плани на наступний день та різні державні справи. Це було щось на кшталт Засідання Кабінету Міністрів.
Того вечора, однак, ми говорили про Англію, а також про їжу. Ми вже були трохи втомилися від індіанських страв. Розумієте, ніхто з тубільців не вмів готувати, і спроби підготувати шеф-кухаря для Королівської Кухні викликали в нас справжній розпач. Більшість із кандидатів були чемпіонами в псуванні продуктів. Часто ми залишалися такими голодними, що Лікар крадькома спускався разом із нами в підвальне приміщення палацу, коли всі кухарі вже мирно спали у своїх ліжках, і таємно пік млинці на вже майже згаслому вугіллі. Сам Лікар був одним із найвишуканіших кухарів, яких тільки бачив світ. Але зазвичай він залишав після себе на кухні страшний розгардіяш, і, зрозуміло, ми мусили бути вкрай обережними, аби нас не застукали.
Отож, як я вже казав, того вечора їжа була предметом обговорення на Засіданні Кабінету, і я якраз нагадував Бампо про чудові страви, які ми куштували в домі майстра ліжок на Монтеверде.
– А я признаюся вам, чого б я зараз хотів, – сказав Бампо, – величезну чашку какао зі збитими вершками зверху на ньому. В Оксфорді ми зазвичай бували спроможними мати найпрекрасніше какао. Справді це дуже погано, що в них немає дерев какао на цьому острові або корів, щоб давати вершки.
– Як ви гадаєте, – спитав Джип, – коли Лікар планує вибиратися звідси?
– Я розмовляла з ним про це щойно вчора, – повідомила Полінезія. – Але я не змогла добитися від нього жодної задовільної відповіді. Схоже, що він просто не хотів про це говорити.
У розмові настала пауза.
– Знаєте, що мені здається? – додала вона врешті. – Мені здається, що Лікар полишив навіть думати про повернення додому.
– О ні! – зойкнув Бампо. – Та що ти кажеш!
– Тс! – нашорошилася Полінезія. – Що це за шум?
Ми прислухалися і почули, як десь далеко в глибині коридорів палацу гукають вартові:
– Король! Дорогу Королю!
– Це він, нарешті, – прошепотіла Полінезія, – як завжди о пізній порі. Бідний чоловік, як він працює! Чі-Чі, діставай люльку й тютюн з буфету і приготуй та поклади на стілець його халат.
Коли Лікар увійшов до кімнати, то виглядав серйозним і замисленим. Він утомлено зняв корону й повісив її на гачок за дверима. Потім перевдягнувся з королівської мантії в халат, опустився на стілець на чолі стола з глибоким зітханням і став набивати свою люльку.
– Ну, – запитала Полінезія спокійним голосом, – як дитинка?
– Дитинка? – пробурмотів він, його думки, схоже, були десь далеко. – Ах, так. Дитині вже набагато краще, дякую. У неї прорізався другий зубчик.
Потім Лікар знову замовк, замріяно дивлячись у стелю крізь хмарку тютюнового диму, а ми тим часом тихо сиділи навколо й чекали.
– Ми оце розмірковували, Лікарю, – я нарешті порушив мовчання, – якраз перед вашим приходом, коли б ви могли вирушити назад додому. Завтра буде рівно сім місяців, як ми на цьому острові.
Лікар сів рівно на своєму стільці й було видно, що питання застало його зненацька.
– Ну, власне кажучи, – промовив він через кілька секунд, – я й сам збирався поговорити сьогодні з вами саме на цю тему. Хоча, е-е-е, боюся, що вам усім буде важко повністю зрозуміти ситуацію. Боюся, що я ніяк не можу залишити ті справи, якими я на даний час займаюся… Пам’ятаєте, коли вони вперше почали наполягати, аби я став королем, я казав вам, що дуже важко скидати з себе відповідальність, якщо вже ти її на себе взяв. Ці люди покладаються на мене в безлічі різних питань. Коли ми сюди прибули, вони не моли жодного уявлення про багато речей, якими користується біла людина. І ми істотно змінили, якщо так можна сказати, хід усього їхнього життя. Так ось, це дуже делікатна річ – змінювати життя інших людей. І чи підуть ці зміни, які ми зробили, на користь чи на шкоду, – це теж наша відповідальність.
Він подумав хвильку, а потім продовжив уже спокійнішим і сумнішим голосом:
– Я хотів би продовжити мої подорожі й мої природознавчі дослідження, і в Паддлбі я хотів би теж повернутися, так само, як і кожен із вас. Уже березень, і крокуси скоро зацвітуть на галявинах… Але те, чого я так боявся, сталося: я не можу заплющити очі на те, що може трапитися, якщо я полишу цих людей і втечу. Вони, цілком можливо, знову повернуться до своїх старих звичок і традицій: воєн, забобонів, поклоніння дияволові і чого там іще.
І багато з нових речей, яких ми їх навчили, вони можуть почати неправильно використовувати, а це зробить їхнє життя іще гіршим, ніж воно було до того, як ми їх знайшли… Вони люблять мене, вони довіряють мені, вони прийшли до мене по допомогу в усіх своїх проблемах і бідах. А жодна ж людина не захоче вчинити непорядно з тими, хто йому довіряє… А потім іще, я люблю їх. Вони всі так начебто мої діти. У мене ніколи не було власних дітей, а тому мені страшенно цікаво, як вони будуть виростати. Розумієте, що я маю на увазі? Хіба ж я можу втекти й залишити їх напризволяще?.. Ні. Я дуже багато розмірковував над цим і намагався вирішити, як буде краще. І боюся, що я мушу продовжувати роботу, яку розпочав, прийнявши корону. Боюся, я повинен залишатися тут.
– Назавжди? На все ваше життя? – запитав Бампо тихим голосом.
Кілька секунд, Лікар, спохмурнівши, нічого не відповідав.
– Не знаю, – сказав він нарешті. – У будь-якому разі на даний час немає жодних шансів, щоб я звідси поїхав. Це було б неправильно.
Сумне мовчання, яке запанувало після цього, було порушене стуком у двері.
Із покірним зітханням Лікар підвівся й одягнув знову свою корону й мантію.
– Заходьте, – гукнув він, сідаючи на стілець.
Двері відчинилися і лакей – один із ста сорока трьох, що завжди несли нічну службу, – з поклоном з’явився на порозі.
– О Милосердний Пане, – сказав він, – перед брамою палацу стоїть мандрівник, який би хотів мати розмову з Вашою Величністю.
– Ще одна дитина народилася, б’юся об заклад на шилінг, – пробурчала Полінезія.
– А ви спитали ім’я мандрівника? – поцікавився Лікар.
– Так, Ваша Величносте, – відповів лакей. – Це Довга Стріла, син Золотої Стріли.