Тривалий час після того Засідання Кабінету, про яке я вам щойно розповів, ми нічого більше не питали Лікаря про повернення додому. Життя на Мавпопавучому острові йшло собі далі, місяць за місяцем, у трудах і розвагах. Зима з Різдвяними святами настала й минула, і літо знову повернулося до нас, не встигли ми й схаменутися.
З плином часу Лікар усе більше й більше переймався турботою про свою велику родину; а години, що їх він міг присвятити своїй роботі як природознавець, дедалі скорочувалися. Я знав, що він і досі часто думає про свій будинок і сад у Паддлбі та про свої плани й мрії, бо вряди-годи ми могли помітити, як його обличчя враз стає замисленим і трошки сумним, коли щось нагадує йому про Англію та його колишнє життя. Однак він ніколи не говорив про такі речі. І я щиро вірю, що він би провів на Мавпопавучому острові решту своїх днів, якби не один випадок, і якби не Полінезія.
Стара папуга страшенно втомилася від індіанців і не робила з цього секрету.
– Уже сама думка, – сказала вона мені одного дня, як ми прогулювалися по узбережжю, – мене вбиває сама думка, що знаменитий Джон Дуліттл витрачає своє дорогоцінне життя на те, аби доглядати за цими тубільцями! Та це ж просто безглуздя!
Увесь той ранок того дня ми спостерігали, як Лікар керує зведенням нового театру в Попсіпетелі, хоча тут уже був оперний театр і концертна зала. Врешті-решт Полінезія зробилася настільки роздратованою і буркотливою від такої картини, що я запропонував їй прогулятися разом зі мною.
– Ти справді гадаєш, – запитав я, коли ми всілися на піску, – що він більше ніколи не повернеться до Паддлбі?
– Я не знаю, – відказала вона. – Один час я вірила, що думка про улюблених звірів, яких він залишив там, і про дім дуже скоро змусить його вирушити додому. Але коли Міранда минулого серпня принесла йому звістку, що там усе гаразд, надія в мене щезла. Місяць за місяцем я ламала собі голову, щоб вигадати якийсь план. Аби ж ми тільки могли підсунути йому щось, що знову поверне його думки назад до природознавства, – я маю на увазі щось достатньо значне, що б по-справжньому захопило його, тоді б нам вдалося все влаштувати. Але ж як? – вона роздратовано стенула плечима. – Як? Адже все, про що він турбується тепер, то це, як забрукувати вулиці і навчити малих індіанчиків, що двічі один буде два!
Це був ідеальний попсіпетельський день, яскравий і спекотний, блакитний і жовтий. Я сонливо споглядав море, згадуючи маму і тата.
Я думав, чи не хвилюються вони через мою довгу відсутність. Поряд зі мною стара Полінезія продовжувала нарікати тихим монотонним тоном, і її слова почали переплітатися й змішуватися з лагідним плескотом хвиль, що набігали на берег. Можливо, саме рівне мурмотіння її голосу, при допомозі м’якого, пестливого вітерця, заколисало мене до сну. Я не знаю. У будь-якому разі дуже скоро мені вже снилося, що острів знову почав рухатися, не плавати, як раніше, але різко й несподівано смикатися, так наче щось неймовірно могутнє підважило його з того місця, де він лежав на дні, і знову опустило вниз.
Скільки я ще проспав після цього – поняття не маю. Мене розбудило легке подзьобування по носу.
– Томмі! Томмі! (Це був голос Полінезії.) Прокинься! Чорт забирай, ну що за хлопець! Це ж треба проспати землетрус і навіть цього не помітити! Томмі, послухай: це і є наш шанс. Та прокинься вже!
– У чому річ? – поцікавився я, сівши і позіхнувши.
– Цить! Дивися! – прошепотіла Полінезія, показуючи на берег.
Усе ще не зовсім прокинувшись, я втупився поперед себе затуманеним, заспаним поглядом. І в мілкій воді, не більше ніж за тридцять ярдів від берега, побачив величезну світло-рожеву мушлю. Вона мала форму купола, який граціозною веселковою дугою здіймався на неймовірну висоту, а навколо її основи прибій лагідно розсипався на маленькі білі хвильки. Це могла бути картинка з якогось божевільного сну.
– Господи-боже мій, що це взагалі таке? – вигукнув я.
– Це те, – прошепотіла Полінезія, – що моряки вже сотні років називають Морським змієм.
Я сама бачила його не раз з палуби корабля, дуже здалеку, як він вигинається у воді, виринає і знову поринає. Але тепер, коли я бачу його зблизька й нерухомим, то дуже сильно починаю підозрювати, що Морський змій зі старих історій це не хто інший, як Великий Скляний Морський Равлик, про якого нам розповідав Непосида. Якщо це не єдиний слимак цього виду в усіх семи морях, можете називати мене чорною вороною. Томмі, нам пощастило. Наше завдання – привести сюди Лікаря, аби він подивився на цей омріяний експонат перед тим, як він знову залізе в свою Глибоку Діру. Якщо нам це вдасться, то повір мені, ми ще зможемо покинути цей острів. Ти сиди тут і не спускай з нього ока, а я лечу по Лікаря. Не рухайся й нічого не кажи, навіть не дихай на повні груди: він може злякатися, вони страшенно боязкі істоти, ці слимаки. Просто дивися за ним, а я одне крило там, друге крило тут.
Полінезія крадькома поповзла вгору по піску, аж поки не заховалася за якимись кущами, звідти вона нарешті змогла злетіти в повітря й подалася в напрямку міста, а я тимчасом залишився один на березі, зачаровано споглядаючи цього неймовірного монстра, що полоскався на мілині.
Він рухався дуже мало. Час від часу піднімав голову з води, показуючи довжелезну шию і ріжки. Інколи намагався зібратися, як це роблять слимаки, коли лаштуються кудись повзти, але майже відразу знову розслаблявся, так наче в нього вичерпалися сили. Мені здавалося, що він поводиться так, мовби в нього знизу рана, але нижчу частину його тіла, що була нижче рівня води, я бачити не міг.
Я все ще був захоплений розгляданням величезної тварини, коли Полінезія повернулася з Лікарем. Вони підійшли так тихо й так обережно, що я їх і не чув, і не бачив, аж поки вони не присіли поряд зі мною на пісок.
Один лише погляд на равлика змінив Лікаря повністю. Його очі просто блищали від захвату. Я не бачив його таким збудженим і щасливим з того моменту, як він упіймав жука Джабізрі, коли ми тільки-но висадилися на острові.
– Це він, – прошепотів Лікар, – Великий Скляний Морський Равлик власною персоною, у цьому нема жодного сумніву. Полінезіє, полети вздовж берега і подивися, чи не зможеш ти мені знайти одного з дельфінів. Можливо, вони пояснять нам, що слимак тут робить. Для нього це дуже нехарактерно – перебувати в таких мілких водах, як ці. А ти, Стаббінсе, побіжи в гавань й дістань мені одне каное. Але будь максимально обережним, коли будеш запливати в цю бухту. Якщо Равлика охопить страх і він утече на глибину, то скоріш за все в нас більш ніколи не буде шансу побачити його знову.
– І нічого не розказуй нікому з індіанців, – додала Полінезія пошепки, коли я вже зібрався йти. – Нам це треба тримати в секреті, інакше матимемо тут юрму зівак уже за п’ять хвилин.
Нам здорово пощастило, що ми натрапили на Равлика в спокійній бухті.
Діставшись гавані, я з-поміж багатьох човнів, які там лежали, вибрав маленьке й легке каное і, не кажучи нікому, на що воно мені потрібне, сів у нього й повеслував назад уздовж берега.
Я страшенно боявся, що Равлик може втекти ще до того, як я повернуся. Можете собі уявити, як я зрадів, коли, оминувши скелястий мис, побачив бухту й переконався, що він усе ще на місці.
Полінезія, як я переконався, виконала своє доручення й повернулася ще раніше за мене, привівши з собою пару дельфінів. Вони вже про щось тихенько розмовляли з Джоном Дуліттлом. Я причалив до берега і підійшов послухати.
– Що я хочу знати, – казав Лікар, – це як слимак тут опинився. Мені розповідали, що він зазвичай сидить у Глибокій Дірі і що коли виринає на поверхню, то це завжди стається у відкритому морі.
– Ой, а ви хіба не знаєте? Ви що, не чули? – оживилися дельфіни. – Ви ж закупорили Глибоку Дірку, коли притопили ваш острів. Саме так: ви опустили його прямо на вихід із Діри, можна сказати, накрили її кришкою. Усе живе, що там трапилося на той момент, увесь час відтоді намагалося вибратися звідтіля. А Великому Равликові найбільше не поталанило: острів придавив йому хвоста, якраз коли він виповзав із Діри на вечірню прогулянку. І так він там і просидів шість місяців, намагаючись вирватися на свободу. Зрештою йому довелося підняти увесь острів з одного краю, щоб звільнити свого хвоста. Ви хіба не відчули щось схоже на землетрус десь із годину тому?
– Відчув, – відповів Лікар, – землетрус обрушив частину театру, який я саме будував.
– Ну то це якраз і було оте слимакове підважування острова, аби вибратися з Діри, – сказали дельфіни. – Усі інші бранці скористалися шансом і повтікали на волю, коли він підняв кришку. Їм пощастило, що він такий великий і сильний. Але це гігантське зусилля йому так просто не минулося: він надірвав м’яз у хвості і той почав дуже сильно набрякати. Тож слимак вирішив відлежатися в якомусь спокійному місці, ця тиха бухточка з м’яким дном здалася йому зручною, і він заповз сюди.
– Боже мій! – промовив Лікар. – Мені страшенно шкода. Мабуть, нам треба було дати якесь попередження, що острів буде опущено на дно. Хоча, якщо сказати правду, ми й самі цього не знали, це трапилося по суті випадково. Ви гадаєте, що бідне створіння дуже сильно поранене?
– Ми не певні, – відказали дельфіни, – бо ніхто з нас не вміє говорити його мовою. Однак ми пропливали поряд із ним по дорозі сюди, і він не виглядав як серйозно поранений.
– А взагалі хто-небудь із вашого народу вміє розмовляти по-слимачому? – запитав Лікар.
– Ніхто ні слова. Це страшенно важка мова.
– Як ви гадаєте, ви б змогли знайти мені якусь рибу, яка вміє?
– Не знаємо, – відповіли дельфіни. – Можемо спробувати.
– Я був би вам надзвичайно вдячним, якби вам це вдалося, – промовив Лікар. – Є багато важливих запитань, які б я хотів поставити цьому слимакові. А крім того, я б хотів зробити все можливе, щоб вилікувати його хвоста. Це найменше, чим я можу допомогти. Зрештою, це ж моя вина, хоча й не пряма, що його було поранено.
– Що ж, якщо ви тут почекаєте, – сказали дельфіни, – ми побачимо, що тут можна зробити.