З того, як Полінезія говорила, я припустив, що ідея вихідних була частиною її плану.
Лікар так нічого й не відповів, і ми йшли до міста мовчки. Я, однак, міг бачити, що її слова справили на нього враження.
Після вечері він зник із палацу, не сказавши, куди йде, – а такого доти він ніколи не робив. Звичайно, ми всі знали, куди він подався – назад на берег сидіти з Равликом. Ми були впевнені в цьому, бо він нічого не сказав Бампо про його чергування.
Щойно того вечора двері зали зачинилися й Засідання Кабінету розпочалося, Полінезія звернулася до присутніх Міністрів:
– Слухайте сюди, хлопці, – сказала вона, – ми просто мусимо якось змусити Лікаря узяти цю відпустку, якщо тільки ми не хочемо сидіти на цьому остогидлому острові до кінця життя.
– Але яку різницю, – запитав Бампо, – зробить його взяття відпустки?
Полінезія роздратовано повернулася до Міністра внутрішніх справ:
– А ти сам не бачиш? Якщо в нього буде вільний тиждень, щоб знову серйозно захопитися своєю природознавчою наукою – морська живність, його мрія побачити дно океану і все таке інше, тоді з’явиться хоч якийсь шанс, що він погодиться залишити це осоружне місце. Але поки він тут зайнятий обов’язками короля, у нього ніколи не з’явиться вільної хвилини, аби подумати про щось інше, окрім державних справ.
– Так, це правда. Він занадто доброчистий, – погодився Бампо.
– А крім того, – продовжила Полінезія, – його єдиною можливістю коли-небудь вибратися звідси є таємна втеча. Він має залишити острів, поки він буде у відпустці, інкогніто – коли ніхто, окрім нас, не знатиме, де він є і чим він зайнятий. Якщо він будуватиме корабель, достатньо великий, щоб перетнути океан, усі індіанці це бачитимуть і чутимуть, і вони питатимуть, а для чого це будується?
І вони втрутяться. Для них нема нічого страшнішого, ніж втратити Лікаря. Якщо хочете, то я переконана, що якби в них з’явився найменший сумнів, що він збирається тікати, то вони б закували його в кандали.
– Так, я теж гадаю, що вони так би й зробили, – погодився я. – Однак без хоч якогось корабля я взагалі не уявляю, як Лікар зможе втекти, навіть таємно.
– Гаразд, я розкажу вам, – сказала Полінезія. – Якщо нам таки вдасться змусити його взяти цю відпустку, то наступним кроком буде зробити так, щоб Великий Равлик пообіцяв узяти всіх нас у свою мушлю й відвезти до устя річки Паддлбі. Якщо тільки слимак погодиться, спокуса для Джона Дуліттла буде занадто велика і він не зможе відмовитися. Я в цьому впевнена, особливо, якщо це дасть йому змогу привезти ці нові рослини й ліки Довгої Стріли й показати їх англійським лікарям, а на додачу ще й побачити по дорозі дно океану.
– Як захопливо! – скрикнув я. – Ти хочеш сказати, що слимак може відвезти нас до Паддлбі під водою?
– Безперечно, – відповіла Полінезія, – така невеличка подорож для нього це взагалі нічого. Він собі повзтиме по дну океану, а Лікар зможе бачити всі краєвиди. Усе дуже просто. О, Джон Дуліттл погодиться сто відсотків, якщо тільки ми вмовимо його взяти відпустку, і якщо слимак погодиться нас підвезти.
– Оце так! Сподіваюся, він не відмовиться! – зітхнув Джип. – Мене вже верне від цих клятих тропіків, вони змушують тебе почуватися таким лінивим і ні на що не придатним. А яка б це була радість знову побачити старе Паддлбі і наш сад! А як би Чап-Чап зраділа, що ми повернулися!
– Наприкінці наступного місяця, – нагадав я, – буде два повних роки, відколи ми покинули Англію, відколи ми підняли якір біля Королівського мосту і почали пропихатися до річки.
– Та ще й загрузли на грязевій мілині, – додав Чі-Чі замріяним, далеким голосом.
– Ви пам’ятаєте, як усі люди махали нам із набережної? – спитав я.
– Так. І я певен, що відтоді про нас частенько згадують у місті, – додав Джип, – і думають, чи мертві ми чи живі.
– Припиняй, – обізвався Бампо, – я відчуваю, що зараз розплачуся від седиментів.