Ну що ж, можете собі уявити, як ми всі зраділи, коли наступного ранку Лікар, проговоривши всю ніч із слимаком, повідомив нас, що вирішив узяти собі вихідні. Міський Глашатай відразу ж прокричав указ про те, що Його Величність їде за місто на природу на семиденний відпочинок, але що під час його відсутності палац і всі урядові канцелярії будуть відчинені як завжди.
Полінезія була страшенно задоволена. Вона відразу ж спокійно взялася до роботи з підготовки нашого від’їзду, дуже добре при цьому дбаючи, аби ніхто й близько не знав, куди ми збираємося, що беремо з собою, коли будемо вирушати або через яку браму палацу будемо виходити.
Стара хитра комбінаторка, вона не забувала нічого. І навіть ми, члени Лікаревої команди, не могли собі уявити, для чого призначені деякі її приготування.
Вона завела мене до кабінету й сказала, що єдина річ, яку я повинен не забути взяти з собою, це всі Лікареві записники. Довга Стріла, єдиний тубілець, якого було посвячено в наші секретні наміри, заявив, що хоче супроводжувати нас до берега, щоб побачити Великого Равлика. Полінезія запевнила індіанця, щоб він не сумнівався й узяв із собою свою колекцію рослин. Бампо вона наказала нести Лікарів циліндр, ретельно заховавши його під плащем. Папуга розіслала майже всіх лакеїв, які були на нічному чергуванні, виконувати різні доручення по всьому місту, так щоб наш від’їзд бачило якомога менше прислуги. І нарешті вона вибрала час нашої втечі – північ, коли більшість мешканців міста спатиме.
Нам необхідно було взяти з собою тижневий запас їжі на всю королівську відпустку. Отож, враховуючи інший багаж, ми були добряче завантажені, коли рівно о дванадцятій ночі відчинили західні двері палацу й обережно й безшумно вийшли в залитий місячним світлом сад.
– Інкогніто навшпиньки, – прошепотів Бампо, як ми тихо зачинили за собою важкі двері.
Ніхто не бачив, що ми пішли. Повітря було гарячим, усе навколо залишалося повністю непорушним. Спустившись на берег, ми побачили, що слимак почувається вже набагато краще і тепер може рухати своїм хвостом без усякого болю.
Дельфіни (які від природи є допитливими істотами) усе ще очікували трошки віддалік у морі, чи не побачать вони іще щось цікавеньке. Полінезія, як головний змовник, поки Лікар був зайнятий своїм новим пацієнтом, дала їм сигнал і усамітнилася з ними для невеличкої приватної розмови.
– А тепер послухайте мене, любі друзі, – промовила вона тихим голосом. – Ви знаєте, як багато Джон Дуліттл зробив для тварин, він, можна сказати, поклав на них усе своє життя. Так от, тепер у вас є нагода зробити що-небудь і для нього. Дивіться: він став королем цього острова проти власної волі. Але тепер, коли він узяв на себе отакенну роботу, то відчуває, що вже не може облишити її, думає, що індіанці будуть неспроможні дати собі раду без нього, і все таке інше. Проте це повна нісенітниця, як ми з вами прекрасно знаємо. Гаразд. Тепер ось у чому родзинка: якщо цей слимак тільки погодиться узяти його і нас, ну й трошки багажу – не дуже багато, тридцять чи сорок скринь, – скажімо, всередину своєї мушлі й відвезти нас до Англії, то ми впевнені, що Лікар погодиться поїхати, бо він з ума сходить, так йому кортить погуляти по дну океану. Більше того, це буде його перший і останній шанс утекти з цього острова. Так от, надзвичайно важливо, щоб Лікар повернувся до своєї власної країни й продовжив свою справжню роботу, яка так багато значить для тварин усього світу. Отож що ми від вас хочемо, це щоб ви сказали морському їжакові, щоб він сказав морській зірці, щоб вона сказала слимакові, щоб він пустив нас у свою мушлю й відвіз до річки Паддлбі. Це ясно?
– Ясно, ясно! – сказали дельфіни. – І ми радо зробимо все можливе, аби його переконати, бо це, як ти кажеш, повна ганьба, що така велика людина витрачає свій час отут, тимчасом як вона так потрібна тваринам.
– І дивіться мені, щоб Лікар не довідався, про що ви домовляєтеся, – сказала Полінезія, як вони вже зібралися відпливати. – Він може заартачитися, якщо запідозрить, що ми в це замішані. Зробіть так, щоб слимак ніби сам від себе запропонував нас узяти. Розумієте?
Джон Дуліттл, який не думав ні про що, окрім справи, якою саме був зайнятий, стояв по коліна в мілкій воді, допомагаючи Равликові витягти підлікований хвіст, аби подивитися, чи він уже настільки зажив, щоб слимак міг подорожувати. Бампо й Довга Стріла з Чі-Чі й Джипом сиділи на березі трохи далі від води в затінку пальми, тепер до них приєдналися Полінезія і я.
Пройшло пів години.
Яких успіхів досягли дельфіни, ми не знали, але зненацька Лікар облишив слимака й, плескаючи водою, підійшов до нас. Від хвилювання дихання в нього геть сперло.
– Ви тільки уявіть собі! – вигукнув він. – Коли я оце зараз розмовляв зі слимаком, він запропонував, причому сам запропонував, відвезти нас усіх назад в Англію всередині своєї мушлі. Він каже, що йому і так треба вирушати в подорож на пошуки нового дому, адже Глибока Діра тепер закрита. Каже, що доставити нас до річки Паддлбі це не буде великим гаком, якщо ми погодимося. Господи, оце так шанс! Я б так хотів поїхати. Вивчити дно океану від Бразилії аж до Європи! Жодній людині такого ще не вдавалося. Яка фантастична мандрівка! Аби ж то я був не погодився стати королем! А тепер я мушу дивитися, як шанс усього мого життя вислизає з моїх рук.
Він відвернувся від нас і пішов по піску до води, дивлячись із зажурою і печаллю на слимака. Щось було в ньому особливо сумне й тужливе, як він стояв там на самотньому, освітленому місяцем березі, а постать його різко чорніла на тлі блискотливого моря.
З темряви поряд з моїм ліктем виринула Полінезія, безшумно злетіла вниз і стала біля Джона Дуліттла.
– Ну що ж, Лікарю, – промовила вона м’яким, переконливим голосом, так наче говорила з неслухняною дитиною, – ви ж знаєте, що весь цей королівський клопіт це не справжня справа вашого життя. Ці тубільці дадуть собі раду й без вас – не так добре, як це вони роблять із вами, звісно, – але вони справляться, як справлялися й до того, як з’явилися ви. Ніхто не може сказати, що ви не виконали свого обов’язку перед ними. Вони самі в усьому винні: це ж вони зробили вас королем. То чому б не прийняти пропозицію слимака, залишити все просто зараз і поїхати? Ті справи, які ви звершите, ті знання, які ви привезете додому, матимуть набагато більшу цінність, ніж те, чим ви займаєтеся тут.
– Мила моя подруго, – відповів їй Лікар у глибокій печалі. – Я не можу. Тоді вони знову повернуться до своїх антисанітарних звичок: брудна вода, сира риба, ніякої каналізації, кишкові інфекції і все решта… Ні. Я мушу дбати про їхнє здоров’я, їхній добробут. Я почав своє життя як людський лікар, схоже, що врешті-решт я до цього й повернувся. Я не можу їх залишити. Можливо, пізніше щось іще підвернеться. Але я не можу покинути їх зараз.
– І тут ви помиляєтеся, Лікарю, – заперечила птиця. – Саме зараз ви й повинні їхати. Нічого більше не «підвернеться». Чим довше ви тут будете, тим важче це буде кинути. Їдьте зараз. Їдьте цієї ночі.
– Що, втекти, мов злодій, навіть не попрощавшись із ними! Полінезіє, на що це ти мене підбиваєш?
– Ага, так вони вам і дадуть попрощатися! – прогарчала Полінезія, яка вже почала втрачати терпець. – Я ж кажу вам, Лікарю, якщо ви зараз підете назад до того палацу, то там і залишитеся. Саме тепер, саме в цей момент, ви повинні вирушити в путь.
Істинність слів старої папуги, схоже потрапила в яблучко, бо Лікар цілу хвилину стояв мовчки, роздумуючи.
– Але ж там усі мої записні книжки, – промовив він перегодом, – мені треба піти їх забрати.
– Вони тут у мене, Лікарю, – промовив я, – усі тут.
Він знову замислився.
– А колекція Довгої Стріли, – сказав він. – Я б хотів би і її взяти з собою.
– Вона тут, о Милостивий Пане, – долинув глибокий голос індіанця з тіні під пальмою.
– А як же із продовольством, – запитав Лікар, – як із їжею для подорожі?
– Ми маємо тижневий запас, який взяли на відпустку, – відповіла Полінезія. – Це навіть більше, ніж нам буде потрібно.
Лікар замовк і задумався втретє.
– Ну, а ще є мій циліндр, – рішуче сказав він нарешті. – І це все вирішує: я мушу повернутися до палацу. Я ж не можу поїхати без свого циліндра. Як я можу з’явитися в Паддлбі із цією короною на голові?
– А ось він, Лікарю, – озвався Бампо, дістаючи капелюха, старого, обшарпаного й улюбленого, з-під свого плаща.
Полінезія справді продумала все.
Проте й зараз було видно, що Лікар намагається вигадати нові відмовки.
– О, Милостивий Пане, – перервав його роздуми Довга Стріла, – навіщо спокушати злу долю? Твій шлях ясний. Твоє майбутнє і твоя робота кличуть тебе назад у твою чужинецьку землю за морями. З тобою помандрують також ті наукові знання, які і я зібрав для людства, – у ті країни, де їх застосують набагато ширше, ніж це можливо тут. Я бачу проблиски світанку на східних небесах. День вже близько. Вирушай, поки твої піддані ще не вийшли зі своїх домів. Вирушай, поки твої наміри ще не викрито. Бо я справді впевнений у тому, що якщо ти не вирушиш зараз, то змарнуєш решту своїх днів у Попсіпетелі як король-бранець.
Великі рішення часто ухвалюються не більше як за один момент. На тлі вже посвітлілого неба я побачив, як Лікарева постать раптом заціпеніла. Повільно він зняв із голови Священну Корону й поклав її на пісок.
– Вони знайдуть її тут, – прошепотів він, – коли прийдуть сюди мене шукати. І зрозуміють, що я їх залишив… Мої діти, мої бідні діти! Хотів би я знати, чи ж зрозуміють вони коли-небудь, чому я їх покинув… Чи зрозуміють… і чи пробачать?
Він узяв у Бампо свого старого циліндра, потім, повернувшись до Довгої Стріли, мовчки потис його простягнуту руку.
– Ти вирішив правильно, о Милостивий Пане, – промовив індіанець, – хоча ніхто не скучатиме й не тужитиме за тобою більше, аніж Довга Стріла, син Золотої Стріли. Прощавай, і нехай добре Провидіння завжди веде тебе за руку!
Це був перший і єдиний раз, коли я бачив, як Лікар плаче. Не сказавши нікому з нас жодного слова, він повернувся й увійшов у мілку воду бухти.
Слимак вигнув спину й утворив отвір між своїми плечима й краєм мушлі. Лікар виліз угору й пройшов усередину. Ми увійшли за ним слідом й занесли багаж. Прохід щільно закрився із свистячим звуком засмоктуваного повітря.
Потім, розвернувшись у східному напрямкові, гігантська істота почала плавно сповзати вниз по схилу дна в глибокі води. І крізь прозорі стіни з перламутру ми побачили, як водний світ навколо нас раптом осяяло найфантастичніше різнобарвне видовище – початок дня під поверхнею моря.