Решту історії про нашу подорож додому можна розповісти дуже швидко.
Нове помешкання нас цілком задовольнило. Усередині просторої мушлі широка спина слимака виявилася винятково зручною для того, щоб на ній сидіти й лежати, навіть краще, ніж диван, якщо ви вже пристосувалися до того, що вона вогка й липка на дотик. Він попросив нас невдовзі після того, як ми вирушили, щоб ми, якщо нас це не обтяжує, зняли черевики, бо шипи на їхніх підошвах завдавали йому болю, коли ми в захваті перебігали з однієї сторони до другої, аби помилуватися різними пейзажами.
Їзда не була неприємна, дуже гладенька і рівна; по суті, якби не зміна картинок зовні, то при пересуванні по рівній поверхні ви б і не знали, рухаєтеся ви взагалі чи ні.
Я завжди чомусь вважав, що дно моря рівне. Виявилося, що воно було таким же різноманітним і мінливим, як і поверхня на суходолі. Ми переповзали через великі гірські хребти, де одні вершини здіймалися над іншими вершинами. Ми прокладали собі дорогу крізь густі ліси морських рослин. Ми перетинали широкі порожні смуги піску й мулу, подібні до пустель, вони були такі безмежні, що можна було їхати цілий день, а попереду не було нічого, окрім мутного горизонту.
Інколи перед нами поставала вкрита мохом зелена хвиляста поверхня, яка милувала око, неначе соковиті пасовиська; ти вже майже очікував побачити овець, як вони пасуться на цих підводних низинах. А часом нам доводилося перекочуватися всередині мушлі, немов горошинам, коли слимак несподівано пірнав униз, щоб спуститися в якусь усамітнену долину з крутими схилами.
На цих нижніх рівнях ми часто натрапляли на примарні обриси мертвих кораблів, що зазнали катастрофи й затонули і, проїжджаючи повз них, ми переходили в розмові на приглушений шепіт, як діти, коли вони бачать гробниці в церкві.
Також тут, у глибоких, темних водах, великі потворні риби, що спокійно собі шукали поживу в печерах і ямах, скидалися раптом угору, наполохані нашим наближенням, а потім умить щезали в присмерку зі швидкістю стріли. Проте ті з них, хто був сміливішим, усіх неземних форм і кольорів, підпливали прямо до мушлі і розглядали нас крізь її стінку.
– Припускаю, вони гадають, що ми це якийсь різновид квакваріума, – сказав Бампо. – Я б зовсім не хотів бути рибою.
Це було вражаюче видовище, що постійно змінювалося. Лікар безперестанку робив записи та замальовки. Не пройшло багато часу, як він заповнив всі чисті записники, які ще залишалися. Тоді ми почали переривати всі свої кишені в пошуках хоч якихось випадкових клаптиків паперу, на яких можна було б записати ще більше спостережень. Ми навіть пройшлися другий раз по всіх уже використаних книжках, пишучи між рядками, шкрябаючи записи на всіх обкладинках і ззаду, і спереду.
Нашою найбільшою проблемою було забезпечити достатньо світла, аби щось бачити. У глибоких водах було дуже тьмяно. На третій день ми проїздили повз зграю електричних вугрів, таких собі морських світлячків, і Лікар попрохав слимака, щоб вони супроводжували нас певну частину дороги. Вони так і зробили, пливучи поряд із нами; їхнє світло було для нас вельми помічне, хоч і не дуже яскраве.
Як наш гігантський молюск знаходив дорогу в цьому безмежному й похмурому світі, залишалося для нас великою загадкою. Джон Дуліттл запитав його, в який спосіб він орієнтується і як знає, що він на правильному шляху до річки Паддлбі. А те, що слимак сказав у відповідь, настільки вразило Лікаря, що, не маючи більше паперу, він вирвав підкладку зі свого дорогоцінного циліндра і вкрив її нотатками.
Уночі, зрозуміло, було неможливо будь-що розгледіти, і тоді слимак, як правило, плив, а не повз. А коли він це робив, то міг пересуватися з шаленою швидкістю, просто помахуючи своїм довгим хвостом. Саме завдяки цьому ми завершили подорож за такий короткий час – п’ять із половиною днів.
Повітря в нашому приміщенні, яке не провітрювалося протягом усієї мандрівки, стало дуже спертим і душним, так що перші два дні в нас у всіх боліла голова. Та потім ми звикли й це нам анітрохи не заважало.
Рано пополудні шостого дня ми помітили, що піднімаємося по довгому пологому схилові. У міру того як ми просувалися вгору, ставало дедалі світліше. Нарешті ми побачили, що слимак зовсім виліз із води і завмер на довгій смузі сірого піску.
За нашими спинами ми побачили поверхню моря, на якій вітер здіймав брижі. Зліва було устя річки, з якого вибігала вода відпливу. Тимчасом перед нами лежала рівна низина, яка ховалася в тумані, що не дозволяв нам далеко бачити в будь-якому напрямкові. Пара диких качок із кахканням, витягнувши шиї й щодуху працюючи крилами, пронеслися над нашими головами в бік моря й зникли, як тіні.
Цей ландшафт значно відрізнявся від яскравих сонячних пейзажів Попсіпетелю.
З таким самим свистячим звуком, слимак відкрив нам прохід, щоб ми могли вибратися назовні. Коли ми спустилися на болотистий ґрунт, то помітили, що надворі сіється дрібна осіння мжичка.
– Невже це і є Стара Добра Англія? – запитав Бампо, вдивляючись у туман. – Це місце не виглядає особливо привабливо. Можливо, слимак не привіз нас, куди треба, врешті-решт?
– Так, – сказала Полінезія, струшуючи краплинки мряки зі свого пір’я. – Це якраз і є Англія, можеш не сумніватися. Це видно з жахливого клімату.
– О, але ж, друзі, – вигукнув Джип, нюхаючи повітря великими ковтками, – у неї шляхетний запах, чудовий і славний запах! Даруйте, я на хвильку: я бачу водяного щура.
– Тс! Слухайте! – сказав Чі-Чі крізь зуби, які цокотіли від холоду. – Це дзиґар на церкві Паддлбі відбиває четверту. Чому б нам не розподілити багаж і не почати рухатися. Нам ще треба пройти пішки через марші довгий шлях додому.
– Сподіваймося, – додав я, – що в Чап-Чап на кухні горить гарне багаття.
– Переконаний, що так і є, – мовив Лікар, витягаючи свій саквояж з-поміж купи різної поклажі. – При цьому східному вітрові багаття їй необхідне, щоб звірам у будинку було тепло. Ходімо. Тримаймося берега річки, аби не загубити дорогу в тумані. Ви знаєте, щось є досить-таки привабливе в поганій англійській погоді, якщо в тебе є багаття в каміні, яке на тебе чекає. Четверта година! Хутчій, ми якраз встигаємо на чай.
