Якби тоді до тата в аптеку не прийшла та старенька бабуся, ми не зазнали б усіх отих наших клопотів. І Едґарових теж.
Це можна зрозуміти так, ніби ми мали не лише наші клопоти, а ще й Едґарові. Але я, звісно, не це мав на увазі. Хоч Едґара з його безперервними вимірюваннями, графіками й таблицями нелегко буває витримати. Самі подумайте, щоразу, коли ми з татом приїжджаємо до нього в гості на ферму, він міряє мій зріст. Результат вносить у графік – малює крапочку, а потім окремі крапки з’єднує червоною лінією. Мовляв, так йому зручніше стежити за моїм ростом. Не знаю, яка з цього користь. Те, що я щороку стаю трохи вищий, я бачу по своїх штанях. Минулорічні штани заледве сягають мені до кісточок.
Між іншим, мені не дозволено називати його Едґаром, хоч саме так він і зветься. Він завжди мене виправляє: “Максе, мене звати пан Едґар!”
Але загалом пан Едґар зовсім непоганий. Зрештою, він же найкращий татків друг.
І якби та дивна старенька бабуся не прийшла в аптеку, ми б ніколи не познайомилися з паном Белло. А оце вже справді було б дуже-дуже шкода. Отож врешті-решт таки добре, що вона принесла нам той сік.
Ні, мабуть, мені все-таки слід почати мою історію ближче до початку. Верена каже, що розповідати історії ліпше з початку, а не з кінця.
Але Верена Синеліхт з’являється пізніше. Отже, треба повернутися ще трохи назад!
По-справжньому все почалося, коли мені виповнилося дванадцять років і на день народження тато подарував мені собаку.
Я сказав йому, що в подарунок хочу песика.
– Неможливо! – відповів він. – Пес в аптеці – це негігієнічно. Ні, це неможливо.
Мій тато – аптекар. Нам належить аптека «У Зіркера» в провулку Лева.
Я спробував його переконати:
– Але ж собаці не потрібно заходити в аптеку. Я триматиму його нагорі, у квартирі.
Тато тільки похитав головою.
– Максе, собаці потрібен простір. Пес нагорі, у квартирі – як ти це собі уявляєш?
– Чудово уявляю, – відказав я. Але тато лише хитав головою.
Тоді я розповів, що мрію про собаку, огрядній пані Ліссенков, яка вже двадцять років прибирає в нас, у помешканні і в аптеці. І поскаржився, що тато мені не дозволяє.
Вона сказала:
– Дозволь мені побалакати з твоїм батьком. Якщо мені вдасться його переконати, вважай це моїм прощальним подарунком. Наступного тижня я виходжу на пенсію. Все, кінець прибиранню!
І вона справді поговорила з татом і сказала йому, що хлопець (тобто я) часто залишається вдома сам, тим часом батько, який самотужки виховує дитину (тобто тато), сидить унизу, у підсобці аптеки й змішує якісь смердючі рідини, які змінюють колір і димлять.
Тато заспокоїв її, сказав, щоб вона не хвилювалася з приводу його експериментів, мовляв, він лише винаходить добрива для свого друга Едґара. Тобто для його полів і городів.
Пані Ліссенков пояснила, що їй ідеться не про експерименти, а про хлопця Макса. Він росте без матері, почувається доволі самотнім, і єдине, що могло б тут допомогти, це хатня тварина, найліпше – песик.
Хоч я анітрішки не почував себе самотнім, але не заперечував і навіть спробував зробити якомога самотніший вираз обличчя.
Пані Ліссенков зачепила тата за живе, це я відразу помітив. Коли згадують маму і натякають, що, можливо, тато не надто добрий батько, він геть занепадає духом.
Вони з мамою розлучилися чотири роки тому. П’ять років тому ми були у відпустці в Австралії. Там мама познайомилася з новозеландським мисливцем на крокодилів і кинула нас.
Сказала, щоб ми з татом не сумували. Мовляв, вона все життя любила пригоди. Отож із неї досить стояння за аптечним прилавком. Чесно кажучи, я можу її зрозуміти: їй не хотілося все життя продавати таблетки. Тато теж не в захваті від свого фаху. Найбільше йому подобається сидіти в підсобці і вкривати різними фарбами пігулки, виготовляти желатинові цукерки всіляких екзотичних кольорів або малювати картини, які він потім виставляє на вітрину, між вітамінками і спреями від нежиті.
Мама завжди любила пригоди. Напевно, вона успадкувала це від свого батька, мого дідуся по материнській лінії. Я його не пам’ятаю. Він рано помер, загинув при спробі спуститися Ніагарським водоспадом у металевій діжці. Він дістався додолу цілий і неушкоджений. Але, на жаль, внизу саме почалася гроза, і в діжку вдарила блискавка.
Перед тим як мама й тато одружилися, мама часто ходила на полювання і стріляла в диких кабанів. Татові це видавалося жахливим. Він любить тварин і не годен зрозуміти, як можна в них стріляти.
Заради тата мама облишила полювання й стріляла тільки на подвір’ї, у бляшанки, розставлені на каменях. Але наші сусіди скаржилися через постійну стрілянину. Тож вона облишила й це і стріляла лише з газового пістолета в підвалі аптеки по мішенях, які на її прохання виготовляв тато. Інколи вона випадково влучала в пляшечку з котроюсь із татових мікстур. У таких випадках мама замітала скалки і, загорнувши їх в аптекарську газету, ховала в кошик на макулатуру. Але здебільшого пані Ліссенков все одно довідувалася, що сталося, і жалілась татові: “Ваша дружина знову підстрелила мікстуру від кашлю”.
Тато завжди захищав маму, відповідаючи щось на кшталт: “Нічого страшного. З ким не буває. Зроблю нову. У тієї все одно був не надто привабливий колір, вона була занадто зеленава”.
Ну, гаразд. Але, на жаль, мама все одно нас покинула.
На зворотній дорозі з Австралії тато мене потішав: “Тепер я буду тобі й за батька, й за матір”, – пообіцяв він.
Коли ми приїхали додому, я спершу був трохи розчарований. Я ж собі уявляв, що тато, стаючи мені за матір, буде якось перебиратися на жінку. В перуку, спідницю й панчохи. Мені було дуже цікаво, як він у всьому тому виглядатиме.
Тепер я, звісно, знаю, що він це мав на увазі не буквально, а в переносному розумінні. Але ж тоді я ще був молодший.
Чотири роки тому – мені вже було вісім – мама написала нам листівку. Я дуже зрадів, бо на листівці були дві австралійські марки, а вони в нас досить рідкісні. Я виміняв їх у класі на шість американських марок і віддав їх Робертові Штайнгоєру, щоб він дав мені спокій. Справа в тому, що Штайнгоєр полюбляв дорогою зі школи додому чіплятися до мене, причому дуже тупо. На жаль, це подіяло лише на тиждень, а тоді він знову став такий самий підлюк, як і раніше.
Що там було на листівці, я вже добре не пам’ятаю. Здається, мама писала, що вона зі своїм новим чоловіком переїхала в Тасманію, а може, у Туніс. У будь-якому разі, країна починалася на «Т». І що вони полюють на тигрів чи на левів.
Але повертаюсь до песика: пані Ліссенков сказала саме те, що було потрібно, і тато дозволив мені завести собаку.
На мій дванадцятий день народження – а це була середа – ми з татом вирушили на пошуки пса і відвідали чотири розплідники. Тато сказав, що це має бути не дуже великий собака, бо в нас мала квартира. Ми оглянули твердошерстих ямників, пуделів, тер’єрів і шнауцерів. Але мені не сподобався жоден. Мені здається, що можна з першого погляду відчути, хочеться тобі мати якогось певного собаку чи ні. І жодне цуценя з усіх, кого ми подивилися, не викликало в мені цього особливого відчуття.
Так ми повернулися додому без песика і разом з пані Ліссенков поласували іменинним тортом. Тато сам його спік і вкрив цукровою глазур’ю як мінімум семи різних кольорів.