Приїхав пан Едґар, знову припаркував свій трактор у недозволеному місці, ввалився в аптеку й накинувся на Зіркера:
– Мусиш мені допомогти. Так далі не можна. Урожай щоразу гірший, трава не росте, не кажучи вже про картоплю. Салат пожерли слимаки, а цибулю, яку я посадив, просто годі знайти. А я ж накреслив собі досить точний план у масштабі 1:50.
– Доброго ранку, пане Едґар, – привітався з приятелем Зіркер. Він завжди наполягав на ввічливості. – І тепер я маю допомогти тобі шукати цибулю?
– Дурниці, – відповів пан Едґар. – Ти маєш зробити для мене особливо потужне добриво. Щоб усі штуки там на моїх полях і грядках росли й буяли. Бо інакше навіщо мені друг аптекар?
– Але, наскільки пам’ятаю, минулого місяця я вже зварив для тебе добриво, – сказав Зіркер.
– Так, так, зварив, – визнав пан Едґар. – Але воно ще не оптимальне. Я удобрив ним траву. Вона потяглася вгору, це було й справді багатообіцяюче. Але за деякий час, на жаль, закучерявилась.
– Закучерявилася? – здивувався Зіркер. – Що ти маєш на увазі?
– Ну, тепер вона має такі дивні кружальця, схожа радше на штучну зелену вовну, яку продають на Великдень.
– Шкода. Мабуть, я додав забагато надролону, – сказав Зіркер. – Тобі довелося викинути цю траву?
– Ні, я згодував її кролеві. Вона йому навіть посмакувала. Але, може, ти спробуєш ще раз? – попросив пан Едґар. – Мені буде важко збути на базарі кучеряву моркву. І цибулю з кучерями я, певно, теж не продам.
– Спробую, – сказав Зіркер. – Дай мені п’ять днів часу.
– П’ять днів? Це ж 120 годин, відповідно 7200 хвилин, – порахував пан Едґар. – А не можна трішки швидше?
– Ну гаразд, постараюся. Коли добриво буде готове, я дам тобі знати, – сказав Зіркер. – Якого кольору воно має бути? Я пропоную зелений, це пасуватиме до кольору рослин.
– Колір мені байдужий, – відповів пан Едґар. – Головне, щоб рослини швидше росли. Ну добре, мені вже треба йти, о сімнадцятій двадцять мушу погодувати свиню. О сімнадцятій сорок на черзі кури. До побачення, Зіркере.
– Нема чого так квапитись, пане Едґаре. Мій годинник поспішає на п’ять хвилин! – гукнув йому навздогін Зіркер. Бо пан Едґар, поглянувши на великий круглий годинник над аптечною шафою, побіг до дверей.
Насправді ж годинник спішив майже на десять хвилин. В обідню перерву Зіркер трішечки перевів уперед велику стрілку, щоб раніше скінчити працю і ще трохи помалювати. Але пан Едґар уже захряснув за собою двері.
Через високе вузьке вікно Зіркер побачив, як пан Едґар розмовляє з поліціанткою. Вона саме виписала штрафну квитанцію за паркування транспортного засобу в невідповідному місці й хотіла почепити її, як завжди, під двірники на лобовому склі. Але трактор пана Едґара не мав лобового скла, а відтак і двірників. Тож вона запхала квитанцію панові Едґару просто в кишеню сорочки, повернулася і пішла геть, не звертаючи уваги на його активні протести.
У ту мить, як Зіркер, усміхаючись, дивився крізь вітрину на вулицю, на дверях аптеки баламкнув дзвінок. Увійшла старенька жіночка.
Зіркер здивовано розглядав її. Вона була трішки згорблена, з-під її чорної шапочки стирчало коротке волосся солом’яного кольору, і, незважаючи на теплу весняну погоду, на ній був хутряний кожух.
– Чим можу вам допомогти? – спитав він.
– Чим ви можете мені допомогти? – перепитала жінка. – Наразі мені нічого не спадає на думку. Ми можемо колись разом поміркувати…
– Я маю на увазі, що я можу вам продати? У вас є з собою рецепт? Що ви хочете купити? – питав Зіркер. Він намагався говорити повільно й чітко. Старенька бабуся видавалася дещо спантеличеною.
– Я нічого не хочу купити. Навпаки. Я хочу вам щось дати, – відповіла вона.
– Дати? Як це? – не зрозумів Зіркер.
Бабуся відкрила обшарпаний наплічник, який виглядав так, ніби був щонайменше того ж року народження, що і його власниця, й витягла звідти дуже велику пузату пляшку.
– Ось, – сказала вона й поставила пляшку на прилавок перед Зіркером. – Я вже стара. Ах, стара – не те слово! Прадавня! – Вона усміхнулась, і Зіркер побачив, що в неї бракувало переднього зуба. – Мені вже не довго лишилося. Родичів у мене нема. А було б шкода, якби після моєї смерті еліксир просто вилили. Адже й ви так вважаєте, еге ж?
– Еліксир? – обережно перепитав Зіркер.
– Ну, оце, – відповіла вона і показала на пляшку. – Не впізнаєте етикетки? Це ж іще від вашого діда, “мага з провулка Лева”, як його називали. Він його винайшов і до певної міри випробував на мені. І, як бачите, вдало. – Помітивши розгублений погляд Зіркера, вона додала: – Хіба він вам про це не розповідав? Зазвичай таку таємницю передають у родині від діда до батька, від батька до сина. Правда ж?
– Мені про це нічого не відомо, – сказав Зіркер.
Уся ця справа видавалася йому дедалі химернішою. Тепер він пригадав, що колись йому вже розповідали про стару дивачку в кожусі. Що вона нібито інколи під час повні виходить у свій садочок і виє на місяць.
– Зі мною ви можете говорити абсолютно відверто, – сказала вона. – В аптеці ж нікого нема. Собі я відлила вдома невеличку пляшечку і поставила в холодильник. Про всяк випадок. Адже він діє не вічно, ви ж розумієте. Поводьтеся з ним обережно!
– Обережно? – повторив Зіркер. – Ви маєте на увазі, коли я його питиму?
– Питимете? Я б вам цього не радила, – сказала вона. – Не уявляю, що станеться, якщо його вип’є людина.
– Людина? А хто ж іще? – Тепер Зіркерові стало зрозуміло, що старенька й справді трішки – е-е-е… – збентежена.
“Як би її позбутися? Мабуть, найліпше буде, якщо я погоджуватимуся з її дивацтвами й не суперечитиму”, – сказав він собі.
– Як чудово, що ви подумали про мене, – сказав він. – Я можу належним чином оцінити ваш дарунок.
– Ну, ось бачите, – задоволено промовила стара. – Я ж знала, що ви в курсі. Удачі вам із соком!
– Соком? – запитав Зіркер.
Вона поглянула, хитаючи головою, здивована такою нетямущістю.
– Ну, тим, у пляшці, – сказала вона.
– А, так, звичайно. Тим, у пляшці, – повторив Зіркер і посміхнувся. – Тоді красно дякую і до побачення!
– Прощавайте, – відповіла вона, повернулася й почовгала до виходу.
Зіркер розглянув подарунок. Пляшка, яка стояла тепер перед ним на прилавку, була закоркована і на дві третини наповнена блакитною рідиною. Зіркер потяг за корок і ледве спромігся його витягнути – старенька втиснула його в шийку пляшки з неабиякою силою.
Зіркер принюхався. Рідина, яку бабуся назвала “сік”, не мала запаху. Може, це вода, в яку вона через свою забудькуватість перекинула синє чорнило?
Деякий час Зіркер стояв нерішуче. Тоді вдарив кулаком по корку, загнавши його глибоко в шийку, підняв пляшку обіруч, відніс її в підсобку. І поставив на лабораторний стіл.
Після цього він повернувся в аптеку й визирнув крізь шибу вітрини на вулицю. Трактора пана Едґара там більше не було, як і самого пана Едґара.