Понеділок почався геть кепсько. Спочатку я майже на годину спізнився до школи. Ми з татом знали, що в неділю о третій годині ночі треба перевести годинники, у зв’язку з переходом на літній час. Тато відразу ж уранці перекрутив велику стрілку аптечного годинника. Але про мій будильник він забув. Коли той, як завжди, продзвонив о шостій тридцять, насправді вже було пів на восьму. Я здивувався, що на вулиці не видно інших школярів.
Пані Маєр-Штайнфельд, в якої ми мали два перші уроки математики, почала насміхатися: “Типовий Макс Зіркер! Проспав перехід на літній час! Ми мали б присвоїти тобі звання “сонько місяця!”
Поки я плентався на своє місце, однокласники сміялися. Але потім було ще гірше. Тільки-но я витяг з портфеля свій зошит і підручник з математики, Маєр-Штайнфельд викликала мене до дошки і наказала перевести 55 хвилин у секунди. Щоб мені стало зрозуміло, скільки я пропустив, сказала вона.
Пан Едґар розв’язав би це завдання подумки за три секунди. А от мені треба було досить багато часу, щоб знайти правильне рішення. На своєму місці, за партою я порахував би секунди дуже швидко. Але коли я стою перед класом, біля дошки, і всі дивляться на мене й шкіряться, я почуваюся неначе кузька, пришпилена булавкою. І голова в мене не працює.
Інші уроки минули не набагато ліпше.
Я був радий, коли врешті-решт дзвінок продзеленчав востаннє і ми пішли додому. Але на виході зі школи Роберт Штайнгоєр витяг з кошика на макулатуру паперову торбинку, розірвав її збоку й надягнув мені на голову.
– Присвоюю Максові почесне звання «сонько місяця»! – вигукнув він. – Погляньте: Макс – король соньків!
Я сказав:
– Облиш це, ти, дурило, – і спробував здерти мішок з голови.
Він міцно тримав його обома руками. Дехто з класу сміявся з цього, але більшості, як і мені, це видалося підлим. Вони лише не наважувалися цього показати. Бо Роберт – найдужчий у нашому класі і ніхто не хоче псувати з ним стосунки.
Врешті Моріц Брандауер, найслабший хлопець класу, сказав:
– Гей, Роберте, тепер усі вже надивилися, і нікому більше не смішно. Викинь торбинку в кошик!
Роберт нарешті відпустив мене, і я побіг додому.
Коли я зайшов у наше помешкання, тата вдома не було. Стіл був накритий, на ньому стояла миска з макаронами і друга – з м’ясним соусом. Перед ними лежала записка:
“Привіт, Максе!! На жаль, мусив іти!!! Терміновий дзвінок від доктора Шеля!!! Мушу віднести його пацієнтові деякі ліки!!! Твій тато!”
Тато над усе любить знаки оклику і часто ставить їх аж три там, де досить було б і крапки. Макарони ще парували. Тато щойно пішов.
Тож я спочатку пообідав. Сам. Десерту теж не було. Але кого б здивувала ця маленька прикрість у такий нещасливий день!
Підживившись, я сів чекати тата. Але він чогось не приходив.
Мені стало нудно, тому я пішов униз в аптеку і взяв там собі на десерт пачку “Оригінальних желатинових цукерок Зіркера. Веселі кольори й природні компоненти”.
В обідній час, від пів на першу до другої години, наша аптека зачинена, тому я міг там собі спокійно все роздивитися. У підсобці (тато завжди називає її своєю “лабораторією”) стояла велика пляшка з блакитною рідиною. Тато розповідав мені, що в суботу цю пляшку йому подарувала якась божевільна бабуся.
Як я вже казав, тато не в захваті від свого фаху аптекаря. Якби пан Едґар на нього так не тиснув, він би, напевно, заходив у лабораторію лише раз на кілька тижнів – тільки щоб поповнити запаси желатинових цукерок.
Поряд із пляшкою на столі стояли деякі хімікати й лежала груба книжка. Вона була розгорнена на розділі “Добрива та їх застосування”.
Гадаю, що з мене вийде кращий аптекар, ніж з тата. Або хімік. Але, здається, якщо хочеш стати аптекарем, так чи інакше треба вивчити хімію. Я й тепер умію відрізняти кислоти від лугів. А найбільше люблю змішувати різні рідини й спостерігати, як вони змінюють колір або починають пінитися.
Правда, тато мені забороняє щось робити в лабораторії, коли його нема. Але врешті-решт, хіба я винен, що його зараз тут нема? Він сам винен.
Спочатку я примітив собі велику пляшку. Витягти з неї корок було зовсім не просто. Таке враження, що ця бабуся забила його туди молотком. Але врешті-решт мені це вдалося. Я нахилив пляшку й відлив трішки блакитної рідини в порцелянову мисочку. Тоді приніс пляшечку з жовтою харчовою фарбою, якою тато зазвичай фарбує желатинові цукерки, і налив у блакитну рідину приблизно столову ложку. Я очікував, що рідина позеленіє, бо жовтий і синій кольори разом дають зелений. Але рідина залишилася блакитною. Це було дивно.
Я випробував червону рідину: той самий результат. Блакитний колір якимось чином повністю поглинав інші. Тоді я випробував, що буде, якщо вкинути туди щось тверде. На одному з мішечків було написано “Калійна сіль”. Я взяв жменьку кристалів, всипав у блакитну рідину й перемішав порцеляновою ложечкою. Сіль поступово розчинилася. А більше жодних змін. Саме тієї миті, коли я хотів подивитися, як відреагує блакитний колір, якщо додати чогось темно-синього, я почув, як тато відчинив двері аптеки.
Якби він зловив мене за моїми експериментами, він би мене запевне висварив. Тому я взяв мисочку, швиденько вилив блакитний сік у горщик з рослиною – точніше кажучи, в землю під маленьким цитриновим деревцем, яке стояло біля вікна лабораторії, – і зайшов в аптеку.
– Ти тут, унизу? – здивувався тато. – Вже пообідав? Знайшов мою записку?
– Так, знайшов і пообідав, – відповів я. – Я взяв собі на десерт пачку желатинових цукерок.
– А, ось чому ти тут, – сказав тато. – Що там у школі?
– Я спізнився, – відповів я. – Забув переставити будильник.
– І я, – сказав він. – Бо інакше розбудив би тебе вчасно. Аптеку я теж відчинив з запізненням. Якийсь покупець уже чекав під дверима.
– Та нічого страшного, – збрехав я. – Піду нагору робити уроки.
Про те, що Роберт знущався з мене й дражнив “королем соньків”, я татові не розповів. Він би лише розхвилювався, картав би себе за те, що не розбудив мене вчасно, знову думав би, що він поганий батько.
Про решту цього дня нема чого багато розповідати. Хіба про те, що в забороненій для паркування зоні перед нашою аптекою зупинилася маленька вантажівка і в квартиру над нами, на піддашші, вселилася Верена Синеліхт. Тоді я, звичайно, ще не знав, що вона зветься Верена Синеліхт.
До минулого тижня над нами мешкав пан Рашке. Він виїхав, бо одружився, а його дружина, як виявилось, не любить скісних стель. Отже, власник нашого будинку знайшов нового мешканця. Тобто мешканку.
Я визирнув з вікна й побачив, як молода жінка силкується сама витягти з авта важкий фотель. Тато, мабуть, теж це побачив, крізь вітрину. Він замкнув аптеку, поквапився до новоприбулої й спитав, чи можна їй допомогти. Вона щось відповіла, кивнула головою, і вони з татом подали одне одному руки. А тоді вдвох підняли й понесли фотель.
Мені хотілося гукнути: “Обережно, тату! Нехай це ліпше зробить пані Ліссенков”. Бо тато в таких речах страшенний незграба. Але, по-перше, пані Ліссенков більше до нас не приходить, бо ж вийшла на пенсію. До того ж мені не випадало ганьбити тата перед чужою жінкою. Отже, я нічого не сказав.
А дарма! Треба було їх попередити! Бо вже незабаром на сходах почувся грюкіт. Я побіг нагору. Тато йшов мені назустріч. Він шкутильгав.
– Фотель упав? – спитав я.
– Ні, тільки я, – відповів він і потер коліно. – Нічого страшного.
До нас підійшла нова сусідка.
– Дуже боляче? – спитала вона.
– Ні, ні, анітрішечки, – запевнив її тато й скривився, як завжди, коли в нього щось болить. – Дозвольте відрекомендувати вам мого сина Макса!
– Привіт, Максе, – сказала вона і простягла мені руку. – Я – пані Синеліхт.
– Добрий день, пані Синеліхт, – сказав я.
Я допоміг татові й сусідці перенести решту меблів на третій поверх.
Переносячи, ми трохи побалакали, і пані Синеліхт мені одразу ж сподобалась. Вона, наприклад, розповіла, що теж хотіла собаку, але там, де вона мешкала, тримати в квартирі тварин було заборонено. Я сказав їй, що власник нашого будинку не забороняє мати собаку в квартирі, але ми наразі ще не знайшли песика, який би припав мені до душі. Пані Синеліхт похвалила мене: мовляв, дуже мудро з мого боку не брати першого-ліпшого, а тато докинув, що з собаками – як з людьми: існує кохання з першого погляду. І варто на нього почекати.