У вівторок вранці Зіркер, як завжди, працював в аптеці. Макс пішов до школи.
Зіркер обслуговував клієнтів, складав рецепти, витирав пилюку з тюбиків із зубною пастою у вітрині, сортував пачки з чаєм, розставляючи їх за кольором.
Перед обідом він замкнув аптеку й хотів уже піднятися нагору, щоб витягти з холодильника вчорашній обід і запхати його в мікрохвилівку. Але перед тим він ще зазирнув у лабораторію й ошелешено зупинився в дверях. У кімнаті було темно. Бо вікно заступало дерево. Листя на ньому було таке густе, що майже не пропускало світла.
Зіркер увімкнув лампу і придивився до дерева. Хоч як дивно, його стовбур стримів із того самого горщика, в якому перед тим росло маленьке цитринове деревце. Зіркер добре знав цей горщик, бо, придбавши його, відразу ж власноруч розмалював темно-зеленим спіральним візерунком.
Довгасті, блискучі листочки виблискували темною зеленню. Між ними висіли маленькі жовті плоди. Мандарини, як відзначив Зіркер.
На мить аптекареві здалося, що він спить і бачить сон. Як тут опинилося дерево? Хто вирвав з горщика маленьке цитринове і посадив у нього велике мандаринове дерево? У лабораторії не було інших дверей, зайти в неї можна було тільки через аптеку. Вона ж уночі була зачинена, врешті-решт уранці він двічі повертав ключ у замку – це йому добре запам’яталося.
Геть спантеличений, він зачинив двері лабораторії, пішов нагору, у помешкання і став чекати на Макса.
Коли Макс повернувся зі школи, батько відразу ж налетів на нього з запитаннями:
– Ти знаєш, звідки взялося це велике дерево там унизу? Ти що, потайки відчиняв двері аптеки? Це мав бути такий сюрприз, так? Тут замішаний пан Едґар?
Але Макс тільки здивовано похитав головою:
– Яке дерево?
Тоді батько повів його в підсобку, і Макс, побачивши дерево, здивувався не менше, ніж перед тим Зіркер.
– Знаєш, як воно сюди потрапило? Ти щось бачив? – ніяк не міг заспокоїтися Зіркер. – Хтось побував тут усередині?
– Тільки я, – сказав Макс.
– Ти? Що ти тут робив? – спитав Зіркер.
– Учора по обіді я трішечки поекспериментував, поки тебе не було, – признався Макс.
– Поекспериментував? Що це означає? – не зрозумів батько.
– Ну, я хотів дослідити блакитний сік, – несміло промовив Макс. – Я хотів подивитися, що буде, якщо його змішати з чимось іншим.
– Я тобі вже сто разів казав, щоб ти не грався тут унизу, коли мене нема! – сказав Зіркер. А тоді зацікавлено спитав: – І що? Ти його з чимось змішував?
– Так, – признався Макс. – Дивно, що колір взагалі не змінюється, коли додаєш іншу фарбу. Ця штука завжди залишається блакитною.
– Залишається блакитною? Не може бути! – не повірив Зіркер. – Покажи! Де те, що намішав?
– Я почув, як ти заходиш в аптеку, – пояснив Макс. – І все швиденько вилив. Туди. У горщик.
Коли хлопець вимовив слово “горщик”, обидва сторопіли, подивилися один на одного, і Зіркер повторив:
– У горщик?
– Гадаєш, у цьому винен блакитний сік? – схвильовано запитав Макс. – Думаєш, тому дерево так швидко виросло?
– Ну, тоді це було б найефективніше добриво у світі, – сказав Зіркер. – Але ні, цього не може бути. Бо рослина не лише шалено виросла, але й змінилася. Раніше це було цитринове деревце, а тепер на ньому ростуть мандарини.
– Ми можемо це перевірити, – запропонував Макс. – Я додав до блакитного соку трохи жовтої фарби, трішечки червоної, а тоді цієї кальційної солі.
– Калійної, – виправив сина Зіркер. – А як ти уявляєш собі перевірку?
– Виллємо суміш в інший квітковий вазон і подивимося, що буде, – запропонував Макс.
– Я все ще схиляюся до думки, що хтось хотів з нами пожартувати, підсунувши це дерево, – сказав Зіркер. – Але ще раз виготовити суміш не зашкодить. Отже, давай перевіримо!
Цього разу вони не просто налили блакитної рідини в мисочку, як напередодні Макс. Зіркер пояснив, що професійніше спостерігати за змішуванням у скляній колбі. Спочатку він налив через лійку в колбу приблизно сто мілілітрів блакитного соку, потім додав ложку жовтої харчової фарби, потрусив посудину і подивився на результат проти лампи, яка ще горіла.
– Справді дивно, – сказав він Максові. – Первісний колір анітрішки не змінився. Ця штука така сама яскраво-блакитна, як і перед тим.
Тоді Зіркер додав ще трохи червоної фарби і дрібку калійної солі, знову потрусив посудину і почекав, поки сіль розчиниться.
– Досі блакитний, – констатував він. – І що тепер?
– Не знаю, – сказав Макс. – У кухні на вікні стоїть горщик із зеленою цибулею. Може, на ньому випробуємо?
Вони удвох піднялися в квартиру. Зіркер обережно вилив вміст скляної колби поміж стебла цибулі. Виявилося, що для такого маленького горщика рідини трохи забагато. Земля не могла всього ввібрати, решта блакитного соку вилилася знизу і майже по вінця заповнила тарілочку, на якій стояв горщик.
Макс і Зіркер втупилися в цибулю.
Спочатку не відбувалося нічого. Батько з сином присіли на крісла, що їх Зіркер підсунув до вікна, і почали чекати.
– Тепер ми мусимо уважно спостерігати за… – почав Зіркер. Але не договорив. Зі звуком “ффффффт” стебла цибулі раптом вистрілили вгору. Вони росли на очах, грубшали, аж поки не стали завширшки як стебла порею, майже сягнули стелі, горщик утратив рівновагу, перекинувся, впав на підлогу й розбився.
Зіркер не тямився з захвату. Він обійняв сина й вигукнув:
– Максе, ти зробив винахід століття, ти це знаєш? Супердобриво! Сенсаційно!
– Це ж не я його винайшов, – заперечив Макс. – Це все – блакитний сік.
– Напевно, ти маєш рацію. Це все блакитний сік. А його винайшов твій прадід, – сказав Зіркер. – Можливо, інші фарби й калійна сіль зовсім не потрібні. Мабуть, блакитний сік діє сам по собі. Ходи, треба це випробувати!
Тим часом була вже друга година. Зіркер написав:
“Сьогодні після обіду зачинено. У термінових випадках прошу звертатися в аптеку Валенштайн на Довгій вулиці!” – почепив аркуш зсередини на скляні двері й замкнув їх.
Удвох вони пішли в лабораторію і наповнили пляшечку блакитною рідиною.
– І що ми тепер з цим зробимо? – поцікавився Макс. – У нас же більше нема кімнатних рослин.
– На вулиці рослин скільки завгодно, – сказав Зіркер. – Ходімо в парк!
Вони вийшли з будинку через чорний хід, але навіть не дійшли до парку, бо Зіркерові раптом спало на гадку дещо ліпше: посеред вулиці на острівці безпеки була велика клумба, на якій сяк-так животів напівзасохлий квітковий кущ. Комунальні служби посадили його там задля благоустрою міста.
Зіркер озирнувся. Нікого. Ніхто не дивиться! Тоді він швиденько вилив вміст пляшечки на клумбу, взяв Макса за руку і потяг його за собою на інший бік вулиці.
З безпечної відстані вони почали спостерігати, що буде. Спочатку нічого не відбувалося. Вони вже подумали, що блакитний сік сам, тобто без інших складників, не діє, і хотіли йти додому. Аж раптом гілки куща потяглися вгору й ушир, посеред зелені з’явилися жовті квіти, галузки перетворилися на гілля, яке незабаром розрослося так, що з обох боків перегородило вулицю. Різко загальмував автомобіль. Водій вийшов і, сиплючи прокльонами, почав роздивлятися несподівану перешкоду. Незабаром на обох смугах дороги утворилися затори.
Здивовані й незадоволені водії виходили з авт, оглядали незвичну загорожу, схвильовано розмовляли по своїх мобільних телефонах, а потім намагалися розвернутися, щоб проїхати іншою дорогою.
– Ходи, треба звідси непомітно вшиватися, – сказав Зіркер Максові. – Підемо додому. Завтра вранці мені, мабуть, доведеться ще раз замкнути аптеку. Ми візьмемо пляшку і поїдемо до пана Едґара, продемонструємо йому нове добриво. От він здивується!