Коли ми приїхали до пана Едґара, він вибіг нам назустріч і знаками показав татові, щоб той опустив шибку мікроавтобуса.
Тато відчинив дверцята.
– Що таке? – спитав він.
Пан Едґар сказав:
– Привіт, Зіркере. А, і Макс з тобою! Дуже приємно, що ви приїхали до мене в гості. Але не могли б ви здати на один метр назад і трішки повернути праворуч?
Справа в тім, що наш мікроавтобус не зовсім точно зупинився в одному з прямокутників, які пан Едґар намалював перед своїм будинком, позначаючи місця для паркування.
Тато сказав:
– Любий пане Едґаре, не будь хоч сьогодні такий педантичний. Тут же все одно ніхто, крім нас, не паркується. До того ж ми привезли тобі суперчарівне добриво, яке завиграшки обставить усе, що було винайдено дотепер.
Пан Едґар здивувався, він не думав, що тато так швидко впорається з добривом. Звідки йому було знати, як ми його отримали! Але коли ми йому показали пляшку, він був дещо розчарований.
– Лише одна пляшечка? – запитав він. – Цього не вистачить навіть на маленьку грядку.
– Ще й як вистачить! – засміявся тато. – Звісно, рідину слід розвести. Якщо ми наллємо її нерозведеною, тобі доведеться прорубувати собі дорогу в хащах трави заввишки з людину за допомогою мачете.
– Ти перебільшуєш, причому страшенно, – не повірив приятелеві пан Едґар. – Трава заввишки в людський зріст! Тобто один метр сімдесят вісім сантиметри. Це якщо виходити із середньостатистичного зросту центральноєвропейського чоловіка.
– Ми аніскілечки не перебільшуємо, – сказав я. – І можемо це негайно довести.
Я відчув, що мене це теж зачіпає. Зрештою, це ж я відкрив чудодійне добриво. Принаймні я його вперше застосував.
– Можна мені? – спитав я тата.
Він зрозумів, що я маю на увазі.
– Але тільки краплинку, – сказав він, узяв пляшечку, витяг корок і роззирнувся. – Можеш позичити нам одну з твоїх одинадцяти чайних ложечок? – запитав він пана Едґара.
Я помітив, що, називаючи точне число чайних ложечок, тато трішечки кепкує з лічильної манії друга. Однак пан Едґар цього не помітив. Здавалося, він сприйняв це як цілком нормальне прохання, пішов у будинок і приніс нам маленьку ложечку.
Тато налив у неї крапельку блакитної рідини і передав ложечку мені.
– Обережно! – застеріг він. А тоді спитав пана Едґара: – На чому Макс може випробувати добриво? Що це за рослини там на грядці?
– Хвилинку, зараз скажу, – відповів пан Едґар, побіг у будинок і повернувся з великим аркушем, на якому було накреслено план. – Це – редиска, – сказав він, розгорнувши план і роздивившись позначки на ньому. – Однозначно редиска. Нема нічого важливішого за порядок у паперах.
Я взяв ложечку і вилив краплю блакитної рідини на одну з маленьких рослинок, точнісінько між круглими, ніжно-зеленими листочками.
– Так, – сказав пан Едґар. – Третя редисочка справа удобрена. Побачимо в наступні дні, чи вона розвиватиметься краще за сусідні рослини. Зайдете в дім? Можу запросити вас на філіжанку м’ятного чаю.
– Зачекай! – гукнув тато, бо пан Едґар уже хотів іти в будинок. – Хіба ти не хочеш побачити результат?
– Резуль…? – спитав пан Едґар. Але не договорив. З розтуленим від здивування ротом він дивився, як листочки редиски полізли вгору й стали широкі, як каструльна покришка. Внизу, де починаються стебла, з землі вигулькнула кругла біла півкуля, велика, мов гарбуз.
Пан Едґар взявся обіруч за стебла і витягнув коренеплід із грядки.
– Це… це неймовірно! – закричав він. – Справді неймовірно: це без сумніву біла редька. А згідно з моїм планом тут мала рости червона редиска.
– І це все, що ти хочеш нам сказати? – спитав тато трохи ображено.
– Ні, звичайно, ні. Це фантастично! Я тебе вітаю, ти сам себе перевершив. Ще ніколи я не чув про добриво, яке б діяло так швидко, – сказав пан Едґар. – Казковий засіб!
– Так, ти маєш цілковиту рацію, – гордо відповів тато. – Справді казковий засіб.
– Тату, а чому рослини не тільки ростуть, але й змінюються? – запитав я. – Цитрина перетворилась на мандарин, редиска – на редьку.
– Гм… Цього я теж не знаю, – визнав тато. – Це нам міг би пояснити тільки мій дідусь. Але він вже давно помер.
– Дідусь? – перепитав пан Едґар. – Що він міг би пояснити?
– Так, нічого особливого, – швидко пробурмотів тато. – Берімося до роботи, моє добриво слід добряче розвести.
Я трохи розсміявся, бо тато сказав “моє” добриво. Він, певно, хотів, аби пан Едґар думав, що тато сам винайшов цей засіб.
Пан Едґар повів нас до стайні, в якій стояв його трактор, і зняв там зі стіни якийсь пристрій. Щось на кшталт бляшаної балії на двох коліщатках. Я її вже раз бачив, коли пан Едґар підливав з неї свій город. Пан Едґар напустив у балію рівно двадцять відер води. Коли тато хотів хлюпнути до балії трохи чудодійного добрива просто з пляшки, пан Едґар мало не дістав нервовий шок і заспокоївся тільки тоді, коли тато погодився відміряти певну кількість блакитної рідини мірною склянкою.
– Треба ж знати точне співвідношення суміші. Для майбутніх операцій з добривом, – пояснив пан Едґар.
Я спостерігав за тим, як, за детальними вказівками пана Едґара, блакитну рідину перемішують з водою. Раптом з курника почулися якісь верески і схвильоване кудкудакання.
– Знову цей собацюра! – скрикнув пан Едґар. – Максе, збігай швиденько до курника й поглянь, чи зачинено двері!
– Що за собацюра? – поцікавився я.
– А, такий собі приблуда. Вже два дні крутиться в мене на подвір’ї, ганяє моїх курей і кицьку. Не уявляю, звідки він узявся.
– Може, ліпше піду я? – спитав тато. – А що як пес кусається?
– Ні, ні, він абсолютно мирний. Вчора я йому навіть дозволив переночувати в будинку, – сказав пан Едґар. – От тільки клятий гавкун ніяк не дасть спокою курям. Максе, піди швиденько подивися, що там сталося. Ти ж бачиш: я не можу відійти. – І він показав на мірну склянку.
Я вийшов зі стайні і попрямував у кінець подвір’я, до оточеної металевою сіткою загороди для курей. Перед сіткою гасав великий сіро-коричневий кудлатий пес, а потойбіч паркану в паніці металися кури.
– Гей, припини! – гукнув я.
Пес негайно перестав ганяти курей і, махаючи хвостом, підбіг до мене. У нього була така мармиза, ніби він усміхається, якщо так можна сказати про собаку. От ніби собака хотів мені пояснити: “Це ж був тільки жарт, друже. Я ж курям нічого не зробив!”
Я погладив його. Здається, йому це сподобалося, і він схилив голову набік.
І раптом, в одну мить я зрозумів, що мав на увазі тато, коли говорив про кохання з першого погляду. Жодного сумніву: я хочу, щоб цей пес був мій!
– Ходи зі мною! Ходи! – поманив його я. Він одразу ж зрозумів, побіг уперед, знов повернувся до мене, знову відбіг. Він хотів, щоб я його зловив, погрався з ним. Я підняв із землі паличку, розмахнувся й кинув аж на другий кінець подвір’я. Він побіг за нею, схопив, приніс у зубах, поклав переді мною і подивився на мене очікувально.
Цілком забувши, що тато з паном Едґаром змішують у стайні чарівне добриво, я бавився з собакою, кидав паличку і забирав її в нього, бігав з ним наввипередки. Врешті паличка випадково впала у велику калюжу. Собака скочив за нею, а потім підійшов до мене і обтрусився, забризкавши мене з ніг до голови водою з болотом. У цю мить я остаточно зрозумів: я хочу цього собаку! Або він, або ніхто!
Я пішов до стайні, де тато й пан Едґар саме закінчили розводити добриво. Рештки блакитної рідини залишилися в пляшці, більшу частину тато пилив у воду.
– Пане Едґаре, то цей пес належить тобі? – запитав я.
– Максе, тепер не заважай нам, будь ласка, – знервовано відповів пан Едґар. – Зараз буде найцікавіше. Ми починаємо удобрювати.
– Тату, можна мені взяти собі цього собаку? – попросив я.
– Максе, зараз не до собаки, – сказав тато. Він був дуже схвильований. – Заведи його наразі в дім, бо він нам тільки заважатиме.
Пан Едґар замкнув пса на веранді, а тоді завів трактор і поїхав на велику луку за будинком. Там він натиснув на якийсь важіль, і ззаду, з балії кількома тоненькими струменями на траву потекло добриво. Він доїхав до кінця луки, залишивши за собою вологу темну смугу, а тоді розвернувся, протягнув другу вологу смугу, тоді третю, доки діжка не спорожніла. Потім поставив трактор точно на один з призначених для паркування прямокутників і прибіг до нас із татом. Усі втрьох ми підійшли до краю луки й почали чекати.
– Дивно, нічого не діється, – сказав тато панові Едґару. – Можливо, ти переборщив з водою.
– Я? Чому я? – обурився пан Едґар. – Це ж була твоя ідея.
Але вони не встигли почати суперечку, хто з них відповідальний за співвідношення води і добрива, бо раптом з луки почувся тихий, шурхотливий звук. Ніби сильний вітер заворушив стеблами трави. Вони відразу ж почали рости, і хоча не стали заввишки з людину, але досягли майже метрової висоти. От тільки дивно, що на траві раптом з’явилися колоски з маленькими рожевими зернятами.
– Спрацювало! – закричав тато і поплескав пана Едґара по плечі.
– Але поглянь, як це розуміти? – Пан Едґар показав на траву. Стебла змінили колір. Вони посиніли. Але це ще було не все. Вони стали драглистими, нахилилися донизу, так що їхні вершечки торкалися землі.
– Ага, спрацювало! – скривився пан Едґар. – Пляшку з рештками твого так званого чудодійного засобу можеш забрати додому. Ти, мабуть, знов підмішав забагато надролону? Спочатку влаштував мені кучеряву траву, а тепер – синю.
– Я… я теж не знаю, – знітився тато. – Напевно, вся справа в концентрації. Може, цю штуку можна застосовувати тільки нерозведеною? Мені шкода, пане Едґаре.
– Ну, нічого страшного, – заспокоїв його пан Едґар. – Я спробую згодувати це блакитне добро худобі. Хай там як, а в мене тепер щонайменше в чотири – чотири з половиною рази більше трави, між раніше.
Ми всі повернулися в дім. Лише тепер тато придивився до мене уважніше.
– Що з тобою? На кого ти схожий?! – жахнувся він. – Ти що, впав у калюжу?
– Це пес, – пояснив я. І оскільки ми вже зачепили цю тему, додав: – Тату, ти обіцяв мені на день народження собаку.
– Так, правда. І ти не знайшов жодного, який би тобі припав до душі, – відповів він.
– Уже знайшов, – сказав я. – Мені припав до душі отой собака, той, що там у будинку, волоцюга.
– Але ж він належить панові Едґару, – заперечив тато.
– Ні, ні, він до мене просто приблудився. Можете забирати його собі на здоров’я, – сказав пан Едґар. – Ото мої кури втішаться!
– Ну добре. Обіцяв, то обіцяв, – зітхнув тато. – Отже, тепер у тебе є пес.