Пес був не проти того, щоб поїхати з нами: тільки-но я відчинив йому дверцята мікроавтобуса й гукнув: “Заходь! Заходь усередину!” він одразу ж заскочив туди.
На зворотній дорозі він ще раз обтрусився. Причому досить ґрунтовно.
– Краса! – вигукнув тато. Хоча це не дуже пасувало до ситуації, бо тепер наше авто всередині було таке самісіньке, як і моя футболка, – у чорні цяточки. А це, звісно, далеко не “краса”.
Коли ми прийшли додому, тато поставив пляшку з рештками блакитної рідини в лабораторії на стіл і суворо поглянув на мене.
– Максе, слухай мене уважно! Ти більше ніколи не доторкнешся до цієї пляшки. Обіцяєш? Хто знає, що воно ще може накоїти.
Я кивнув. Він не задовольнився цим і спитав ще раз:
– Обіцяєш?
– Так, обіцяю, – відповів я.
– Ну, гаразд. Тоді можемо зараз піти нагору і влаштувати твоєму собаці купіль, – запропонував тато.
Я зрадів. Він уже назвав його “моїм собакою”. Ми напустили у ванну води кімнатної температури, а тоді попросили пса заскочити в неї. По-доброму. Однак цієї ласки він нам не зробив. Або не зрозумів, або не мав охоти. Тож ми взяли його вдвох, підняли, запхали у воду і ґрунтовно вишурували.
Йому це анітрішки не подобалося, і він намагався вистрибнути з ванни, але ми міцно його тримали.
– Твій собака повинен мати якесь ім’я, – сказав тато. – Як же ми його назвемо?
Я набрав у мильницю води, вилив її на мокре собаче хутро, примовляючи:
– Нарікаю тебе іменем Белло! – Це ім’я мені просто так спало на гадку.
Белло знову струснувся. Вода навсібіч розбризкалася з його хутра, тож тепер тато теж був мокрий з голови до ніг. Я подумав, що він зараз почне сваритися. Але він лише голосно засміявся і сказав:
– Белло! Гарне ім’я!
І я відчув: тато теж полюбив цього собаку. Потім ми витерли Белло і погодували його рештками вчорашніх спагеті з м’ясним соусом.
– Завтра купимо йому справжнє собаче їдло і кошик, – пообіцяв тато. – А сьогодні вночі він може спати в твоїй кімнаті на килимку. Поклади йому стару ковдру, бо інакше весь килим буде в собачій шерсті.
– А ще купимо нашийник і шворку, – сказав я.
Тато кивнув.
– І книжку про собак. Ми ж обоє не маємо досвіду спілкування з собаками. Він, мабуть, геть невихований і мусить вивчити хоч кілька команд.
– “До мене!” він уже розуміє, – сказав я.
– Якщо це все, то знає не дуже багато, – сказав тато. – Дай-но я щось спробую!
Він суворо поглянув на Белло і наказав: “Сидіти!” У ту ж мить Белло сів. Ми з татом здивовано перезирнулися.
– Цікаво, чи це пан Едґар його цього всього навчив? – висловив припущення тато.
Я спробував своє щастя й гукнув: “Місце!”
Белло підбіг до мене, став передніми лапами мені на груди і почав облизувати моє обличчя.
Я засміявся і сказав:
– Белло, так не можна! “Місце”! Поглянь: ти маєш зробити так!
Я ще раз вигукнув “Місце!” і ліг на підлогу. Белло здивовано глипнув на мене, а тоді й собі ліг поряд.
– Поглянь, тату: команди “Місце!” я його теж навчив, – гордо сказав я.
Тато сказав:
– Та де там! Це він робить тільки тому, що ти ліг. Встань, і побачиш, що він нічого не второпав.
Я встав, Белло теж. Я показав пальцем на підлогу і скомандував ще раз: “Місце!”
Белло подивився на мене запитально. Я ще раз ліг на підлогу, Белло відразу ж примостився біля мене.
– Ну, це він швидко збагнув, – зауважив тато. – Здається, він дуже мудрий пес. Але ми все одно придбаємо книжку про собак. Нам треба навчитися їх дресирувати. Не буду ж я щоразу лягати біля нього на землю, коли йому треба буде виконати команду “Місце!”.
Увесь вечір Белло не виходив з дитячої кімнати. Я зробив домашні завдання, похапцем і абияк. Тим часом Белло все обнюхав, спробував розкусити детальку від конструктора “Лєґо”, яку знайшов під шафою, і, звичайно ж, йому закортіло вистрибнути до мене на ліжко. Але я не дозволив, крикнув: “Сидіти!” – і він чемно сів поряд із ліжком на килимок.
Згодом він підійшов до зачинених дверей дитячої кімнати, почав скавуліти й шкрябати лапою двері. Очевидно, хотів вийти. Я відчинив.
Я подумав, що йому стало нудно в кімнаті і він хоче познайомитися з іншою частиною помешкання або глянути, що там робить тато. Але він одразу ж підійшов до вхідних дверей і теж почав шкрябати їх.
– Белло треба в туалет, – вирішив тато. – Він, вочевидь, привчений ходити на вулицю. Це вже дуже добре. Раджу тобі взяти його на повідець, як підеш його вигулювати. Щоб він не втік від тебе навіки-віків.
– Белло не втече, – сказав я. – Він залишиться зі мною.
– Я не був би такий упевнений. Спочатку він мусить призвичаїтися до нашої квартири і до нас. Ось, візьми мою краватку і накинь йому на шию. Тоді зможеш його вивести.
Спускаючись зі мною сходами, Белло з татовою червоною краваткою на шиї виглядав дуже чемно і пристойно.
На вулиці він мирно йшов поряд зі мною, на найближчому розі підняв ногу, а потім потягнув мене на травник, де, широко розставивши задні ноги, присів і видав товстеньку ковбаску.
Після цього він спокійно почимчикував зі мною додому.
Раптом удалині загавкав собака. Белло нашорошив вуха і гавкнув у відповідь. Я вперше почув, як він гавкає. У нього був низький, грубий собачий голос. Інший пес загавкав знову, дужче. Тоді озвався другий пес, потім третій. Раптом Белло вирвався й побіг, причому так швидко, що я не зміг його наздогнати.
Я кричав і кричав, шукав його. Але Белло зник.
Розтривожений, я побіг додому.
– Тату, тату, Белло втік! – закричав я. – Вирвався і чкурнув від мене.
– Я боявся, що так буде, – сказав тато. – Ходи, пошукаємо його.
Ми вийшли надвір, погукали “Белло!” й “Белло, ходи сюди!” – але Белло не повернувся.
Врешті-решт ми зажурено попленталися додому.
– Ти ж чув, що сказав пан Едґар. Белло – волоцюга. Він ніде надовго не затримується, – сказав тато. – Шкода. Справді шкода. Я вже почав до нього звикати.
Я наполіг, щоб у брамі й дверях нашої квартири на ніч залишити шпарку. На той випадок, якщо Белло повернеться.
Але коли я пізно вночі нарешті заснув, Белло все ще не було.
Наступного ранку я пішов до школи дуже сумний. Белло так і не повернувся.
Уроки мені були байдужі, я був неуважний і навіть не почув, як пані Кремер, наша вчителька музики, викликала мене до дошки. Я постійно думав про Белло, який так мало побув зі мною і якого я так швидко втратив.
По дорозі зі школи додому Роберт Штайнгоєр знову виявив свою підлу натуру: наліз мені ззаду на черевики і спробував вибити в мене з рук портфель. Цього дня я відчув таку несамовиту лють, що не змирився з цим, як завжди, а розлючено накинувся на кривдника з кулаками. Спочатку він розгубився, очевидно, не чекав цього від мене. А годі, певно, згадав, що він найдужчий у класі: схопив мене спереду за сорочку і потрусив мною.
Підбігли однокласники. Хтось закричав: “Гей, погляньте! Макс із Робертом чубляться!”
У цю мить до нас примчав великий сіро-коричневий кудлатий пес з червоною краваткою на шиї. З шаленим гавкотом він накинувся на Роберта Штайнгоєра, так що той був вимушений мене відпустити, зашпортався і мало не впав на спину, а тоді розвернувся і стрімголов побіг геть. Однокласники шанобливо відступили на кілька кроків назад. Моріц Брандауер навіть про всяк випадок виліз на мур.
– Гей, Белло! Белло, ти повернувся! – Я страшенно зрадів і обійняв пса.
– Белло – це твій собака? – запитав Моріц Брандауер, стоячи на мурі.
– Так, це мій собака, – відповів я. – Він небезпечний. Він мене охороняє.
– Це добре, – кивнув Моріц. – Найліпше буде, якщо ти щодня приводитимеш його з собою. І коли Роберт знову почне свої підлі штучки, нехай твій пес його добряче покусає.
Однокласники закивали головами, а тоді повільно, обережно ретирувалися. Моріц зіскочив із підмурівка і приєднався до них.
Я все ще гладив Белло і хвалив його, аж раптом хтось у мене за спиною запитав:
– Це твій собака?
Хвилину тому я вже відповів на це запитання. Я обернувся. Переді мною стояла пані Синеліхт, наша нова сусідка з третього поверху.
Так. Він зветься Белло, – гордо відповів я.
Такий гарний песик, – сказала вона, присіла біля мене і почухала Белло шию. – Я теж хотіла б мати такого.
Чухання Белло сподобалось, і він поклав голову жінці на коліна.
– Такий лагідний, – сказала вона. – Ходімо додому разом?
Тож ми пішли додому втрьох: пані Синеліхт, Белло і я. Коли ми піднімалися сходами, пані Синеліхт запропонувала:
– Якщо хочеш, можеш приходити зі своїм песиком до мене в гості. Коли завгодно. Ти ж знаєш, де я мешкаю.
– Ви теж можете приходити до нас у гості, – і казав я. – Белло втішиться. І тато теж.
Під дверима нашої квартири вона зупинилася і ще раз погладила Белло по голові.
– А… а твоя мама? – спитала вона.
– Моя мама живе в Тасманії чи Тунісі, чи десь там. Тато розлучений, – сказав я.
– Шкода, – зітхнула вона.
Але при цьому в неї був такий вираз обличчя, ніби їй зовсім не шкода.
– А ти? – запитала вона. – Ти теж би втішився?
– Я? Певно що так! – відповів я.
– До побачення. Бувай, – сказала вона.
Я сказав: “Па-па!” і зайшов у наше помешкання, а вона піднялася сходами до свого.
Коли ми з Белло прийшли додому, тато саме запихав наш обід у мікрохвилівку.
– Белло! Белло повернувся! – вигукнув він, вибігаючи нам назустріч. – Де ти його знайшов?
– Це він мене знайшов, – сказав я і розповів татові, як усе було.