8 Макс розповідає про пана Белло

Наступного дня ми з татом купили для Белло нашийник, шворку, вісім бляшанок і два пакети собачих харчів, вівсяні пластівці з висівками, собачу щітку, дві собачі миски (одну для їжі, другу для води) і книжку «Як виховувати собаку». Ще тато хотів купити кошик, але навіть найбільший з усіх, які продавались у цьому зоомагазині, був би для Белло замалий. Продавець сказав, що такий пес може спати просто на підлозі, якщо постелити йому ковдру. Тож ми повантажили покупки в багажник і поїхали додому, де на нас чекав Белло.

Проти нашийника Белло не протестував, але зі шворкою змирився не відразу. Щоб трохи повправлятися, я пішов з ним до міста. Спочатку Белло несамовито смикав за шворку, але за деякий час збагнув: як не хочеш, щоб нашийник тиснув тобі горло, треба неквапно крокувати побіч господаря. Я зумисне пройшовся вулицею, на якій мешкає Роберт Штайнгоєр, і прогулявся перед його будинком. Як я й сподівався, за деякий час із брами вийшов Роберт. У руках він ніс роликові ковзани. Зачинивши за собою двері, він сів на ґанок і саме хотів узути ролики, як раптом побачив нас із Белло. Він підскочив з переляку й натиснув на дзвінок.

– Привіт, Роберте, – сказав я, підняв з землі його ролики і тицьнув йому в руки. – Можеш спокійно залишитися. Пес тобі нічого не зробить, він вихований. Він нападає тільки за моєю командою.

– Привіт, Максе, – відповів Роберт. – Я… я хотів тільки взяти з дому щось пити.

Я посміхнувся:

– Ну ясно, пити.

Белло тим часом добряче смикнув за шворку, потягнув мене від Роберта геть. Він хотів іти далі.

– Ну, тоді бувай, – попрощався я. – До понеділка!

– Бувай, Максе, – гукнув мені вслід Роберт. – Твій пес знову буде зустрічати тебе зі школи?

– Побачимо, – відповів я.

Звісно, Белло не зустрічатиме мене зі школи, але Робертові це знати не обов’язково. Відколи Белло завіявся на цілу ніч, я його більше не відпускав. А що як його знов закличуть його собачі друзяки? Хтозна, чи він повернеться!

Учора ввечері Белло страшенно розхвилювався, як почув, що надворі гавкають собаки. Він шкрябався у двері, ставав передніми лапами на підвіконня, гавкав, благально дивився на нас і жалібно скавулів.

– Може, його все-таки випустити? – запитав я тата. – Мені його так шкода.

– Ні, ліпше не треба, – сказав тато. – Він знову втече. І невідомо, коли повернеться. Завтра купимо шворку, і ти зможеш його виводити.

Тож тепер я міцно тримав Белло на шворці й півдня гуляв з ним вулицями. Пес обнюхував усі ліхтарі і роги будинків, біля кожного дерева піднімав ногу, одного разу дуже уважно обнюхав собачку, яку вигулювала господиня, а коли ми ввечері повернулися додому, він анітрішечки не був змучений.

Я погодував Белло. Він уважно дивився на мене своїми великими карими очиськами, поки я ложкою перекладав собаче їдло з бляшанки в миску, терпляче чекав, поки я закінчу, і почав їсти тільки тоді, коли я йому кивнув і сказав: “Гамай, Белло!”

Пізніше я його ще раз вигуляв, щоб він “зробив свої справи”, як називає це тато.

Белло весь час чемно йшов поряд зі мною, не тягнув більше за шворку. Коли ми повернулися додому, він здавався цілком задоволеним. Я зняв із нього шворку, й він одразу ж ліг у мене в кімнаті на свою ковдру, причому, як завжди, спочатку як мінімум тричі обкрутився довкола своєї осі.

Я запитав тата:

– Чому він завжди крутиться, перед тим як лягти?

– Бо колись дикі собаки спали у високій степовій траві і спочатку мусили кілька разів обернутися довкола своєї осі, щоб притоптати траву. Так вони влаштовували собі м’якеньку постільку, – пояснив мені тато.

– Але навіщо Белло притоптувати, ковдру? – здивувався я.

– Це в нього від предків, – сказав тато, – з тих часів, коли собаки ще були дикі й жили зграями.

Згодом, коли я почистив зуби і вже в піжамі зайшов до своєї кімнати, Белло мирно лежав на ковдрі, простягнувши ноги набік.

– Добраніч, Белло. Солодких тобі снів! – сказав я, погладив йому шерсть і ліг у ліжко. Але не встиг вимкнути світло, як Белло раптом, бадьорий-бадьорісінький, підскочив.

– Що сталося? – спитав я.

І ту ж мить зрозумів: удалині знову почувся собачий гавкіт. Белло стривожився, як і попереднього вечора, вибіг з моєї кімнати, скавулів, скімлив, підвивав і конче хотів надвір.

Тато відчинив вікно вітальні, Белло виліз передніми лапами на підвіконня і гавкнув. Собаки відповіли. Було чути, що це бесіда. Спочатку гавкав один пес, другий відповідав, тоді втрутився Белло, погавкав і уважно прислухався до того, що мав повідомити перший.

Про всяк випадок тато тримав Белло за нашийник.

– Щоб, не дай Боже, не вискочив з вікна, – пояснив він.

– Всі собаки такі? – запитав я тата. – Всі конче хочуть уночі на гульки?

– Ні. Зазвичай собаки залюбки сплять у помешканні, – сказав тато. – Я думаю, що Белло такий, бо він волоцюга. Мабуть, його собачі друзі, яким він оце відповідає, такі ж волоцюги, як і він. Напевно, вони ночами завжди ходили разом на полювання, а тепер їм бракує Белло.

Тільки аж за якийсь час, по тому, як гавкіт стих, Белло потроху заспокоївся і дозволив відвести себе в дитячу кімнату. Він умостився на ковдрі, я теж ліг у ліжко, і заснули ми, мабуть, одночасно.

Наступного дня я знову погуляв з Белло, погодував його, а потім бавився з ним удома в хованки. Це відбувалося так. У дитячій кімнаті я наказував Белло: “Сидіти!”, і він чемно сідав і чекав, поки я сховаюся десь у квартирі, під татовим ліжком, чи в куточку за холодильником. Добре заховавшись, я кричав: “Белло, шукай мене!” Але де б я не зачаївся, він прямцем біг до моєї схованки і зупинявся переді мною, радісно вимахуючи хвостом. Так ми гралися півдня.

А тоді настав вечір, якого я ніколи не забуду, навіть коли мені буде п’ятдесят років. Або сто.

Тато цього вечора пішов на репетицію хору. У вихідні він завжди вечорами співає в змішаному хорі імені Франца Шуберта. Пан Едґар теж член цього хору, чи то пак – його диригент. Після репетицій вони з татом часто ходять на пиво. Тому здебільшого тато повертається дуже пізно.

Отже, коли надворі знову загавкали собаки, я був з Белло сам. Він щораз більше нервувався, скиглив, скімлив, раз у раз благально поглядав, показуючи, що йому конче треба надвір. Я не міг цього витримати й подумав: можливо, мені якось удасться його відволікти. Хіба ж пані Синеліхт не казала, що ми з Белло можемо в будь-який час заходити до неї в гості? Я почепив до нашийника Белло шворку, і ми з ним піднялися на третій поверх. Пес тягнув униз. Він так смикав за шворку, що я ледве його стримував. Але потім, мабуть, перемогла собача допитливість: поки ми дійшли до дверей пані Синеліхт, Белло обнюхав кожну сходинку. Я подзвонив. Жодної реакції. Я подзвонив і це раз. Але, здається, сусідки таки не було вдома.

Ми з Белло пішли вниз, на перший поверх, повз нашу квартиру і через задні двері потрапили в темну аптеку.

Напередодні я взяв собі там пачку таблеток глюкози і кинув одну таблеточку Белло. Він підхопив її в повітрі, клацнувши зубами, і вона так йому засмакувала, що він одразу ж сів на задні лапи і попросив ще. Але другої цукерки не отримав, бо в “Як виховувати собаку” тато вичитав, що собакам не можна давати солодощів.

Я подумав: друга мацюпусінька глюкозочка не зашкодить моєму песикові. Ні, певно ж не зашкодить. А якщо я дам Белло спочатку лизнути таблетку, потім підкину її вгору, а тоді дозволю злапати й проковтнути – ця гра його так захопить, що він забуде про своїх псячих друзяк.

Я навпомацки пересувався темною аптекою. Світла вмикати не хотів, бо тоді мене було б видно крізь шибу з вулиці. Шворку Белло я пустив з рук, тут, унизу він не міг утекти.

Скрадаючись наосліп у темряві, я почув, як Белло зайшов через відчинені двері в підсобку, тобто в лабораторію, і почав там усе довкола обнюхувати. Я злякався, бо там стояло багато татових хімікатів, яких Белло ні в якому разі не можна було лизати. Я все ж увімкнув світло.

Белло саме примостився з піднятою задньою лапою біля мандаринового дерева.

– Гей, Белло, тут всередині не можна цюняти! – крикнув я, підняв з підлоги його шворку і спробував відтягнути пса від дерева.

Отут воно й сталося. Мабуть, я ліктем штовхнув пляшку з блакитним еліксиром. Бо вона впала зі столу. Пляшка розбилася, і вся рідина вилилась на підлогу.

Белло відразу ж почав хлебтати блакитний сік. Очевидно, він йому смакував. Можливо, він думав, що це я дав йому напитися чогось смачненького.

– Ні, Белло! Фу! – закричав я. – Може, добриво отруйне!

Але було вже пізно.

Якийсь час нічого не відбувалося. А тоді Белло почав видавати якісь дивні звуки. Та вони виходили в нього не з рота, а радше з усього його собачого тіла. Ніби тріщали кості. Белло витягнувся, став на задні лапи, ріс і ріс, його морда вкоротилась, наче втягнулась у голову, довгі вуха стали круглі й м’ясисті, хутро поволі зникало – і ось уже переді мною стояв голий, досить волохатий чоловік із собачим нашийником, з якого звисала шворка.

Еліксир перетворив Белло на людину.

Ця людина дивилася на мене не менш ошелешено, ніж я на неї.

– Ммммм…– пробурмотів він. А тоді: – Ммммакс! – грубим, хрипким голосом. А тоді ще раз: – Макс!

– Белло, ти… ти людина! – заникуючись, промовив я, коли знову спромігся на слово.

– Ти лудина, – повторив він, схилив голову, подивився на себе й кивнув головою. – Так, ти лудина.

– Ні, ти! Ти людина. Треба казати: Я людина!

– Гммм? – замислився він. Здається, слово “я” було йому невідоме.

– Ти, Белло, ти людина.

– Белло лудина, – сказав він. А тоді щораз швидше і дедалі захопленіше: – Белло лудина, Белло лудина!

Я запитав:

– А як це так – чому ти можеш розмовляти?

Белло здивовано поглянув на мене:

– Макс теж розмоулати.

– Так, але ж ти пес, – сказав я.

– Белло лудина, – виправив він мене.

– Я маю на увазі, ти ж був псом, – сказав я.

– Пси теж розмоулают, – сказав Белло. – Пси розмоулают псачою, лудини – лудиначою. Белло лудина.

– Людина, – виправив його я.

– Та, лудина, – повторив він. – А чо Белло лудина?

– Чого? Мабуть, це зробила та блакитна рідина, якої ти напився. Як виявилось, вона перетворює не тільки рослини, але й звірят.

– Перетворує звират, – повторив Белло і кивнув головою.

– І що мені тепер з тобою робити? – спитав я.

– Белло холодно. Луди не мают хутра, тілки на голоуі. Холодно! – пожалівся він.

– Ходімо нагору. Там ти зможеш надягнути татові штани й сорочку, – сказав я. – Але дай-но я спочатку погляну, чи нікого нема в під’їзді. Щоб тебе не побачила пані Синеліхт. Ти ж голий.

– Та, голий, – повторив Белло. – Голий. То холодно.

Ми прокралися нагору, в нашу квартиру.

Белло відразу ж пішов у дитячу кімнату.

– Ту моя коудра, – задоволено сказав він, кілька разів обернувся довкола своєї осі, ліг на собачу підстилку й скрутився калачиком.

– Ні, Белло. Ти мусиш одягнутися, – сказав я. – Ходи в татову спальню.

– Татоу спалну, – сказав він і встав. – Удягнутися, та.

Я сягнув у татову шафу й спробував показати Белло, як натягти штани і вбрати сорочку. Це було непросто. Якби я йому не допоміг, він, мабуть, наліз би ногами в сорочку або натяг штани на голову.

Я був такий заклопотаний гардеробом Белло, що навіть не почув, як тато відчинив вхідні двері. Але Белло задер носа, принюхався й оголосив:

– Тато йде!

У цю ж мить до спальні зайшов тато.

Він зупинився й з переляку завмер з розтуленим ротом. А тоді схвильовано вигукнув:

– Що ви робите в моїй спальні? Хто вас узагалі впустив? Чому на вас мій одяг? Максе, негайно підійди до мене! Максе, хто цей пан?

– Цей пан? – сказав я. – Ти не повіриш, тату.

– Та кажи вже! – закричав тато.

Я сказав:

– Це пан Белло.